www.ji-magazine.lviv.ua

Протоієрей Євген Заплетнюк

Мене попросили прокоментувати останній гучний Львівський довкола-церковний скандал. На жаль, «останній» не в значенні «останній» – і що більше їх не буде, а в значенні «крайній» – останній із найбільш гучних. Принаймні, за цей тиждень.

Узагалі, церковні скандали – це те, що допомагає людям виживати в наш непростий час. Із точки зору психології, будь-який церковний скандал – неймовірно сильний і ефективний спосіб скинути з себе внутрішню напругу: посміятися з того, що зазвичай змушує напружуватися.

Церква ж, із усіма своїми непорушними догматами, канонами, постами та покутами, цілим комплексом заборон і табу, в більшості неграмотних людей викликає асоціацію з садо-мазо-установою, у якій людям вперто та роками втовкмачують комплекс меншовартості. Причому – за їхні ж гроші.

Саме тому, людям потрібні церковні скандали так само сильно, як поліціянтам потрібні злочинці, а медикам – пацієнти. Хоча, ні скандали, ні злочинці, ні хворі – не є жодною цінністю самі по собі.

Насправді, люди дуже добре зауважують деякі невідповідності між тим, що вони бачать у церквах, і тим, що б вони хотіли там бачити. Але з іншого боку, вже на сердечному рівні, ці ж самі люди досить легко приходять до переконання, що нічого кращого за Церкву в цьому світі немає.

Так, у храмах дуже часто товсті ксьондзи і батюшки вчать худих людей, як їм потрібно постити. Але тільки Церква справді допомагає людині: множить її радощі та розділяє біль і смуток.

Усім іншим ваші проблеми цікаві лише тим, що виявляють ваші слабкості та відкривають двері для маніпуляцій вами.

Зовсім не дивно, що іноді даючи свою оцінку діяльності Церкви, деякі особи найперше висловлюють свою тугу за небаченим, але таким жаданим ідеалом земної Церкви – офіційного представництва Царства Божого уже тут і тепер.

Вони хочуть знати, що заходячи в храм  потрапляють до раю на землі, а спілкуючись із священиком – спілкуються зі справжнім святим. Ніяк не менше. І вони мають рацію. Як і мають на це повне право.

Іноді ця туга за ідеалом висловлена ними в особливій формі – формі претензій. Це, звісно, не дуже добре. Але, за кожною формою найперше слід бачити зміст. Принаймні, усім нам важливо вчитися цьому стільки, скільки буде потрібно.

Як і будь-яка інша робота, що вимагає свого фахівця, робота священика теж повинна мати свої зримі результати. Ну, раз у нього є зарплата,  значить повинні бути результати роботи. Чи не так?

Під час спілкування зі священиком і перебуванні в храмі люди повинні змінюватися в кращий бік. Це є його плід роботи.

Ні факт побудови храму, ні наявність регулярних тривалих відправ у ньому, ні існування найкращої в районі недільної школи, ні будь-що інше, в цьому світі не мають значення. Має значення лише одне – реальна зміна якості духовного та фізичного життя пастви, її внутрішнє переродження та метанойа – переміна розуму. Тільки тоді набуває сенсу все згадане вище.

Не думаю, що помилюся, коли стверджуватиму, що Ірина Магдиш саме це й мала на увазі, розповідаючи про фактичний стан справ у Львові журналісту «Української Правди».

У розмові про розвиток Львова, як сучасного європейського міста, пані Ірина зауважила, що там дійсно існують райони, де «взагалі нічого немає – жодного культурного центру, жодної бібліотеки, театру або кінотеатру. Це мертві райони в культурному сенсі. Єдина розвага для людей в такому районі – церква. І церква починає на цьому жирувати і зловживати страшним чином, – сказала Ірина Магдиш.

– В одному з таких районів в кожній школі у вестибюлі стоїть фігура Божої матері, обкладена квітами, такий вівтар маленький. Іноді я там заставала моменти, коли під час уроків діти стояли як на лінійці перед цим вівтарем, а пастор правив службу.

На моє запитання, чому діти тут, а не на уроках, ніхто не знайшов, що відповісти. Це їхні гроші. Їхні парафіяни – це їхні гроші, а прихожан треба виховувати з малих років. Якщо людина звикла ходити до церкви як на єдину розвагу у своєму світі, і вносити пожертвування, то церква буде процвітати».

«Я не проти релігії, це особиста справа людини, – уточнила Ірина Магдиш. – Але церква не має бути єдиною інституцією і культурною пропозицією. Ми маємо пропонувати людям інші можливості». Кінець цитати.

Чи можна сказати, що вона сказала неправду? Ні, не можна! Тут вона говорила, як небайдужий чиновник, для якого раціо – здоровий глузд має вирішальне значення при прийнятті рішень.

Вона говорила щиро, як могла. Як знала. Як розуміла. Якби готувалася до провокації наперед, то б знала, що пастори не моляться перед фігурами Богородиці.

Не хотів би хоч якось ображати львів’ян: наша сусідня область в цьому плані небагато від них відстає за своїми духовними характеристиками. Але ж, не забувайте, що це саме Львівщина породила «донгалітів», «Стрийське чудо» – поклоніння дереву чи тепер – поклоніння …склопакету ( В селі Берегове Мостиського району).

Із християнського погляду, якщо комусь неприємно чути про себе правду, він повинен змінюватися сам, а не затуляти рота тому, хто говорить. «Християнське обурення» такий самий оксюморон та нонсенс, як «свята блудниця» чи «товариство чоловіків-феміністів».

Тим не менше, ієромонах Юстин Бойко, греко-католицький священик –львів’янин саме обурився позиції пані Ірини. Не намагався побачити за літерами інтерв’ю справжній зміст та позицію автора, але побачив те, що було в ньому самому.

Те, що ієромонах Юстин побачив у Ірині Магдиш – це належить ієромонаху Юстину. Те, що характеризує пані Ірину – це те, що вона бачить у ньому. Нічого нового. Банально так, що аж нудно.

Так ось, цей чернець від констатації очевидного факту обурився настільки, що навіть написав на жінку скаргу міському голові. Отця обурило те, що «її представлення даної теми є таким, яке не те, що не відповідає дійсності, але кидає бруд на цілу Церкву, як також на тих її людей, які усі свої зусилля вкладають у духовний і культурний розвиток нашого міста».

Узагалі, відкриті чи невідкриті листи – чудова та корисна справа. Пригадую, нещодавно один із католицьких священиків Львова навіть писав відкритий  лист до комічного співака Дзідзя *смайлик*.

Все ж, отець Юстин не почув те, що вона говорила. Хоча, як священик мав би бути ще більш «емпатійний» ніж усі інші читачі цього тексту на УП.

Знаючи тонку душевну конституцію місцевих греко-католиків, мер Львова Андрій Садовий блискавично зреагував на скандал – звільнив антиклерикальну бунтарку. Бачите, про львівських католиків можна говорити лише, як про мерців – або добре, або нічого. Третього не дано. Особливо напередодні виборів.

Очевидно, далася взнаки стара душевна травма завдана Андрію Івановичу тінню пам’ятника Шептицького, уже факт постання якого в місті мало не закінчився всенародним повстанням ініціаторів проти опонентів і навпаки.

І завершуючи цей опус, хочу підкрелити, що така історія важлива для нас, як певний символ того, що відбувається в наші й державі. Лебідь, рак і щука тягнуть воза  кожен до себе, навіть не прагнучи порозумітися між собою.

Пані Ірина могла б стати чудовим членом якоїсь комісії в співпраці міської ради та УГКЦ. Якщо їй важливе те й інше: і  розвиток міста, і ефективна діяльність церкви в регіоні.

Отець Юстин міг би запросити до себе пані Ірину на каву та в дружній, християнсько-чернечій атмосфері поговорити з нею про терміни. Чи дійсно вона мала на увазі те, що він прочитав?

Натомість, пан Андрій Садовий міг би показати себе справжнім європейским лідером, для якого рейтинг у фейсбуці та схвалення частини аудиторії не так важливі, як чисте сумління. Міг же ж показати, але не показав.

Також я впевнений, що пані Ірина, як чесна та принципова людина обов’язково знайде для себе нову роботу. Вона хоч і програла цю битву, але виграла війну з власним сумлінням. А от Садовий програв.

Авторитет не купиш. Це те, що здобувається достойними вчинками.

Ну, а ми всі запасаємось попкорном, і з нетерпінням очікуємо новин зі Львова! Попереду вибори, а це неймовірний каталізатор людської дивакуватості та жорстокості.

http://bogoslov.org/magdush/