www.ji-magazine.lviv.ua

Іван Кошик, старший аналітик групи Geostrategy

Сьогодні Туреччина стає ключовою країною в чорноморському регіоні, яка здатна стримувати Росію після анексії Криму від подальшої експансії в регіоні Чорного моря та Близького Сходу. Фактично, вслід за Україною, яка військовими засобами і ціною людських життів стримує російську гібридну війну на Донбасі, Туреччина вступила в пряме військове протистояння з путінською Росією. Враховуючи викладені фактори, дуже важливо зрозуміти внутрішньополітичні процеси, які відбуваються в Туреччині.

Зовнішню політику Туреччини можна охарактеризувати таким близьким для українських експертів словом як багатовекторність. Її мета – підвищення авторитету країни на глобальному і регіональному рівнях, для цього офіційна Анкара зосередила свої зусилля на таких напрямках:

• активна участь в діяльності НАТО, реалізація політики европейської інтеграції на основі підписаної більш ніж 40 років тому Угоди про асоціацію з Евросоюзом і розвиток стратегічного партнерства з США. Тут важливо відзначити компонент безпеки, який переводить Туреччину в категорію важливих партнерів для Західних країн і Альянсів (на території Туреччини розміщені радари раннього попередження про загрозу ракетного удару в рамках системи ПРО НАТО). Туреччина відіграє важливу роль у розвитку відносин з Афганістаном, а також бере активну участь в операціях Міжнародної антитерористичної коаліції в Іраку і Сирії, надаючи авіабазу Інджірлік для літаків коаліції і наносячи ВПС Туреччини удари по позиціях терористів;

• Анкара активно взаємодіє з державами Близького Сходу та Південного Кавказу, дратуючи при цьому Російську Федерацію. У контексті Південного Кавказу особливий акцент роблять на розвитку політичних, економічних і культурно-гуманітарних відносин з Азербайджаном і Грузією. Реалізація планів по перетворенню Туреччини на важливий енергетичний і транспортний центр Евразії повністю відповідає прагненню Азербайджану до збільшення поставок на світові ринки власних енергоносіїв і бажанню Грузії зміцнити свій статус транзитної держави;

• останнім часом Туреччина поглиблює співпрацю з Туркменістаном, опрацьовуючи можливість приєднання Туркменістану до амбіційного проекту TANAP – Південного газового коридору, розширює можливості існуючого Південно-кавказького газопроводу за участю Азербайджану, Грузії і Туреччини. Передбачувана протяжність проекту – близько 3500 кілометрів, а основною метою є підвищення безпеки поставок газу в Европу, усунення Росії від ролі монополіста-постачальника газу в Европу, а України від ролі країни-транзитера. Заявлену вартість проекту оцінюють в 45 млрд. дол. США. Цей проект покликаний забезпечити прямий зв’язок між газовим ринком Евросоюзу і найбільшими газовими родовищами, що знаходяться на території Азербайджану і Туркменістану і, можливо, в перспективі Іраку, Ірану та Єгипту. Ключовою транзитною країною буде Туреччина. Перші поставки планують провести в 2018 році. Перший етап забезпечить прокачування близько 10 млрд. куб. метрів газу на рік з подальшим збільшенням до 30 млрд. куб. метрів на рік і більше. Очікується, що після 2020 року цей газопровід покриє 10-20% споживання газу усім Евросоюзом. План реалізації коридору передбачає створення з ініціативи Европейської Комісії так званої «Каспійської організації розвитку», яка повинна включити максимальну кількість країн Каспійського регіону.

Останнім часом в експертних колах Туреччини активно обговорюють інформацію про нібито таємне співробітництво між Туреччиною та США по кількох чутливих питаннях, пов’язаних, зокрема, з виведенням Ірану з міжнародної ізоляції і посиленням ролі Ізраїлю в регіоні близького сходу. Досягнута в наприкінці 2015 року угода між офіційними Анкарою і Тель-Авівом про постачання ізраїльського газу в Туреччину служить яскравим тому підтвердженням. Нагадаємо, що відносини між країнами були перервані після того, як в 2010 році під час блокади Ізраїлем сектора Газа флотилія кораблів активістів намагалася прорвати блокаду, в результаті чого 10 громадян Туреччини загинули. Про відновлення відносин заявила ізраїльська сторона. Попередньої угоди, як повідомляють неофіційні джерела, було досягнуто між високопоставленими чиновниками двох країн у Швейцарії.

Неофіційні джерела повідомляють, що прорив у відносинах двох країн стався після того, як Ізраїль погодився виплатити компенсації сім’ям загиблих в 2010 році. За офіційними даними, угода передбачає, що Туреччина почне прокладати газопровід з Ізраїлю. Через конфлікт, що стався на турецько-сирійському кордоні, коли турецькі ВПС збили російський бомбардувальник Су-24, в Туреччині почалися проблеми з поставками газу. Основним постачальником природного газу в Туреччину була Росія. Про спроби домовитися з турецькою владою стосовно майбутнього продажу ізраїльського газу Анкарі в грудні 2015 року повідомив особисто ізраїльський прем’єр Беньямін Нетаньяху. Виступаючи на засіданні економічної комісії Кнесету, яка розглядала затвердження угоди з іноземними компаніями про видобуток і транспортування ізраїльського газу, Нетаньяху зазначив, що газ може стати каталізатором поліпшення відносин з Туреччиною. «Кілька днів тому я направив до Туреччини свого представника для обговорення деталей можливої угоди, ми вважаємо, що газова угода серйозно зміцнить позиції Ізраїлю в регіоні Тепер все залежить від турецького керівництва», – заявив тоді Нетаньяху.

Деякі джерела стверджують, що тісна співпраця США та Туреччини також позначилась на нафтовій політиці Саудівської Аравії, яка грає на зниженні світових цін на нафту. Це може мати кілька причин, зокрема, зважаючи на необхідність підриву економіки Росії як країни, що здійснює агресію проти України (Туреччина виступає категорично проти окупації Криму), а також країни, яка веде бойові дії в Сирії на боці режиму Башара Асада (це сильно шкодить турецьким національним інтересам).

З Евросоюзом – на ти?

На фоні того, що відбувається помітно теплішають відносини Туреччини з Европейським Союзом. У Брюсселі розуміють, що Туреччина в нинішніх умовах грає роль стримуючого бар’єру для потужних потоків нелегальних іммігрантів, які рвуться з Сирії у країни Евросоюзу. За експертними даними, кількість мігрантів, які прийняла Туреччина за останні неповні два роки, до кінця 2015 року вже перевалила за 2,5 мільйона чоловік. І цей потік поки ще не зупинено. На цьому фоні Евросоюз зробив в році, що минув низку дуже сміливих заяв стосовно лібералізації візового режиму з Туреччиною аж до повного скасування віз.

Президент Туреччини Реджеп Ердоган визначив подальшу евроінтеграцію як один з головних елементів політичної програми. Обидві сторони – Туреччина і Евросоюз – зберігають взаємну зацікавленість у розвитку економічних відносин. На країни ЕС припадає понад 40% зовнішньоторговельних операцій Туреччини та близько 75% прямих іноземних інвестицій Евросоюзу в турецьку економіку.

Але слід вказати на те, що з боку Евросоюзу спостерігається певний скепсис стосовно посилення стратегічної співпраці з Туреччиною. Серед країн-членів ЕС немає згоди стосовно можливості прийняття Туреччини в Евросоюз. Так, Німеччина і Франція побоюються, що політично амбіційна й економічно розвинена Туреччина може стати їм серйозним конкурентом. Причиною для певного гальмування евроінтеграції Туреччини тепер називають невирішеність кіпрської проблеми, а також недемократичність внутрішньої політики.

Та точно передбачити, в якому напрямку будуть розвивається відносини між Туреччиною та ЕС, складно. Зрозуміло одне: два партнери будуть нарощувати співпрацю, намацуючи при цьому все більше точок для взаємного зіткнення. Цікавим у цьому плані є прагнення Туреччини стати головним контрибутором фінансових вкладів у бюджет Ради Европи. Збільшуючи щорічні членські внески в бюджет цієї европейської організації, Туреччина нарівні з Великою Британією, Францією, Німеччиною і двома иншими країнами стає важливим гравцем в рамках Ради Европи. Це лише додатково підсилює політичний вплив Туреччини на европейському континенті.

Де місце України?

З самого початку російсько-українського конфлікту Туреччина підтримала суверенітет і територіальну цілісність України, виступаючи проти російської агресії, не визнаючи так званого референдуму і окупації Криму, а також засуджую військову агресію на Донбасі. При цьому турецька сторона підкреслює необхідність мирного вирішення конфліктів в Україні.

Особливу увагу в Анкарі приділяють питанням безпеки кримських татар, забезпеченню захисту їхніх прав у тимчасово окупованому Криму. Офіційна Анкара також засудила заборону на в’їзд в окупований Крим лідерам кримськотатарського народу. У глобальних і регіональних міжнародних організаціях Туреччина активно підтримує Україну в боротьбі з російською агресією: вона стала співавтором резолюції Генеральної Асамблеї ООН на захист територіальної цілісності України, яку прийняли в березні 2014 року, а також низки рішень Комітету міністрів Ради Европи, які засуджують російську агресію проти України.

Економічні відносини України і Туреччини мають взаємодоповнюючий характер. Туреччина є другою країною за важливістю експортного ринку, при цьому Україна має позитивне сальдо. Середній показник за п’ять останніх років склав близько 2 млрд. дол. США. У 2014 році частка Туреччини в структурі українського експорту склала близько 7%, імпорту – 2,3%. Так, доступна за 2014 р. статистика вказує на те, що товарообіг між країнами склав 4, 9 млрд. дол. США. За неповних три квартали 2015 року товарообіг між Україною і Туреччиною дорівнює 2, 37 млрд. дол. США, при цьому основними статтями експорту в Туреччину були чорний метал, добрива, насіння і плоди олійних рослин, деревина та вироби з деревини, а також продукти харчування.

Певне уповільнення темпів економічної співпраці між Україною та Туреччиною пов’язане з об’єктивними факторами, зокрема, агресією Росії проти України, конфліктом у Сирії, нестабільною ситуацією в Єгипті, а також уповільненням темпів економічного зростання в самій Туреччині. Але, незважаючи на тимчасові труднощі, керівництво двох країн оптимістично дивиться в майбутнє. Так, Україна і Туреччина мають намір до кінця 2017 р. збільшити товарообіг до 10 млрд. доларів. Про це сказав Президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган на прес-конференції після зустрічі з Президентом Петром Порошенком у 2015 році. «Ми хочемо, щоб ця цифра до кінця 2017 року становила 10 млрд доларів, а до кінця 2023 року – 20 млрд доларів», – сказав він.

При цьому, як зазначалося вище, спостерігається посилення політичної співпраці Анкари і Києва, і відбувається це на тлі поступового загасання політичних і економічних відносин Туреччини з Росією. Протягом останніх років скорочується як турецький експорт в Росію, так і товарообіг між країнами взагалі. Цю тенденцію значно посилила девальвація рубля і падіння цін на енергоносії, що стало наслідком введених країнами Заходу санкцій проти Росії після початку її агресії в Україні.

Після інциденту з російським літаком, який призвів до різкого погіршення двосторонніх російсько-турецьких відносин, низка аналітиків передбачили якийсь стратегічний прорив в українсько-турецьких відносинах. Не думаю, що найближчим часом варто очікувати чогось екстраординарного. Звичайно, Туреччина не відмовиться від принципової підтримки України в питаннях, що стосуються російської агресії. Цей політичний курс будуть продовжувати і далі. Фактор тимчасово окупованого Криму буде весь час підігрівати проукраїнську позицію (читай – антиросійську). Але все-таки серед головних пріоритетів офіційної Анкари – ведення збалансованої зовнішньої політики, спрямованої, насамперед, на забезпечення власних національних інтересів. Розвиток вже згаданого амбітного проекту TANAP, здатного підірвати транзитні можливості України, свідчить саме про це.

Зовнішньополітичний курс офіційної Анкари визначатимуть завдання внутрішньополітичного порядку денного та вирішення питань економічного розвитку країни.

Тому українцям треба почати відвикати від використання емоційних оцінок у сфері зовнішньої політики і безпеки, адже вони заважають об’єктивно аналізувати процеси, що відбуваються. В Україні повинні головувати тільки національні інтереси. Тоді країна стане зрозумілою для решти цивілізованого світу, що вже давно живе за таким правилам.

http://geostrategy.ua/node/1175