www.ji-magazine.lviv.ua

Марія Кушнарьова

         Вже, здається, ні в кого немає ніяких сумнівів стосовно того, що все, що відбувається в Україні упродовж останніх двох з чимось років, є наслідком того, що Україна НЕ робила упродовж двадцяти п’яти (без чогось) років своєї незалежності. Якщо спитати, що саме вона не робила, то відповідь буде надто розлогою: вона не реструктуризувала промисловість, не опікувалася армією, не подбала про бодай якийсь розвиток системи охорони здоров’я, не оптимізувала енергетичну сферу, навіть не намагалася сприяти розвитку своїх регіонів і ще багато-багато чого. Домашнє завдання не зроблене. Двійка. І тепер не так важливо, чому: приїхала бабуся, вимкнули світло, молодша сестричка зіпсувала зошит, корупція, колоніальне мислення,  спадщина радянського тоталітарного минулого… Головне – двійка. І тепер ми всі, як герой однієї радянської дуже повчальної  книжки, опинилися  «в стране невыученных уроков». Але, на жаль, на відміну від цього героя, нам це не наснилося. І це зовсім не смішно, навпаки, жахливо. І вибратися з цієї жахливої «страны» – наше навіть не найголовніше, а просто життєво важливе завдання.

         Виникає питання: з чого починати? Для відповіді на нього треба, як не дивно, вирішити: ми матеріалісти чи ідеалісти? Якщо матеріалісти – треба починати з економіки, наприклад, дуже швидко створити в Україні якесь таке високотехнологічне наукоємне інноваційне виробництво, щоб Японія, Microsoft, Тайвань та Apple  разом позеленіли від заздрощів. Тоді всі навколо нас відразу захочуть бути нами або з нами і тоді все буде добре в кожного з нас. Безумовно, це дуже правильно, дуже сучасно, і дуже нереально. Хоча би через ту саму корупцію.

Можна піти іншим шляхом, яким, власне, і шли: давайте згадаємо, як називалися події на останньому Майдані – правильно, «революція гідності». Економічні вимоги  на Майдані були вочевидь другорядними, акцент був на інших речах. На яких? Для широкого загалу, не інтегрованого особисто у чергове перетягування канату між Ахметовим, Коломойським,  Порошенком та/чи ще кимось (див. рейтинг «Форбс» чи щось не таке загальнодоступне), питання стояло інше: «Ми будемо робити те, що вважаємо за потрібне, чи те, що нам скаже хтось?» Або «Ми варті того, щоб самим визначати свою долю чи не варті?» Але будь-який варіант вимагає продовження: «тому що…» Тому що  «ще не вмерла Україна». Що такого сказала світу Юлія Марушевська, що це стало хітом? «Я українка». І все! А як прозвучало! Теперішній екс-керівник одеської митниці, а тоді просто красуня-студентка зі знанням англійської мови вербалізувала те, про що думала величезна кількість людей,  мимоволі визначаючись, відповідаючи на питання «Хто ми?»: «Ми українці». «Революція гідності» звучить напрочуд ефектно, при цьому термінологічно вірно та виважено, але вирулило це не в бік гідності, а в бік самоідентифікації.  Чудово. Прекрасно. Ура. Але ці та подальші події довели, що водночас  ідентифікації себе як українця немає у великої кількості людей, які за паспортом ними є, більше того, вони упродовж останніх двадцяти з чимось років живуть, або навіть і народилися вже у незалежній Україні.   

 Безумовно, це можна було би назвати цікавим явищем і провести з цього приводу кілька міжнародних симпозіумів, але  воно потягло за собою надто багато крові та сліз. Тому бажання іронізувати виглядає недоречним. Ціна питання є надто високою – наше майбутнє і наше життя.

Нації виходять з кризи завдяки культурі, релігії, ідеї державності та національних інтересів

Сергій Кримський

На думку вже майже класика С.Хантінгтона, «1990-ті роки побачили спалах глобальної кризи ідентичності. Майже усюди, куди не подивися, люди питали себе: «Хто ми такі?», «Звідки ми?» та «Хто не з нами?»... У середині 90-х рр. серед країн, де активно обговорювалися питання національної ідентичності, були: Алжир, Канада, Китай, Німеччина, Велика Британія, Індія, Іран, Японія, Мексика, Марокко, Росія, ПАР, Сирія, Туніс, Україна та Сполучені Штати. Найгостріше питання ідентичності стояло у розколотих державах». На перший погляд навіть не ясно: чи це добре для України – опинитися в такій компанії чи – не дуже. Цікаво, до чого тут Мексика та Японія. Але найголовніше – можливо, слід було би говорити не про «глобальну кризу ідентичності», що, безумовно, знову-таки, дуже красиво і дуже ефектно, а про ідентифікаційний злам (між іншим, це ще красивіше та ефектніше). Цей ідентифікаційний злам є неодмінною рисою населення згаданих розколотих держав: були – югослави, а стали сербами, македонцями, словенцями, чорногорцями, були – «радянський народ», або soviet, яких Захід усіх називав russians тобто «росіяни», а стали білорусами, українцями, казахами... Але чи справді стали, чи тільки за паспортом?

На перший погляд, логічно було би, якби цей ідентифікаційний злам відбувся наприкінці 1980-х, тобто перед отриманням Україною незалежності, підготувавши для нього ґрунт, чи на початку 1990-х, як наслідок. Але незалежність  прийшла якось так легко, так плавно і так цивілізовано, що виникло враження, ніби soviet отак просто, миттєво, взяли і стали українцями.  Хтось із подальших керманичів України у це щиро до наївного вірив, хтось цим питанням взагалі не переймався, комусь було не до того за поділом майна.  Інтелектуальні кола, якби їх тоді спитали, відповіли би, що, «вочевидь, самоідентифікацію українців на даний момент не можна вважати остаточно сформованою, але...», що в перекладі означало «якось воно буде». І це чергове «НЕ», за яке нам з нашою державою треба вліпити двійку. Власне, нам її вже вліпило, як завжди, життя.

Що буде з городом, якщо про нього не дбати? Заросте бур’янами, які все одно доведеться полоти, якщо хочеш отримати якійсь врожай. Що буде з квартирою, якщо її не прибирати? Вкриється пилюкою, яку все одно доведеться витерти, якщо хочеш в цій квартирі жити. Двійки треба виправляти, поки ще не зовсім пізно. Є тільки одна проблема: Вітя Перестукін, герой згаданої книжки, мав просто усвідомити необхідність, сісти і вивчити зі шкільних підручників правила, дати, географічні пояси тощо. Ми, навіть усвідомивши необхідність, не маємо підручника. Ми маємо спектр варіантів розв’язання проблеми, з якого треба вибрати те, що спрацює.

Одним з таких варіантів є всім знайома, багатьма зневажена і катастрофічно недооцінена популярна культура та масова, яку в певному сенсі тут можна розглядати як частину популярної. Популярний – простий, невибагливий, зрозумілий усім, і саме це було тією причиною, що спонукала представників високої культури чи тих, хто так себе позиціонував, ставитися до популярного та масового зверхньо.

Втім, сучасний український дослідник Олександр Гриценко свого часу зауважив, що нова українська література наприкінці XVIII – на початку ХІХ століть формувалася саме як популярна: жарти, байки та історії, тобто «несерйозна всячина  Котляревського, Квітки, Гулака-Артемовського, Гребінки блискавично набирали популярності не лише в колишній Гетьманщині та Слобожанщині, а й у Петербурзі». Старше покоління добре пам’ятає справжню популярність теж «несерйозної всячини» Павла Глазового, Остапа Вишні, Тарапуньки та Штепселя... Крізь яке цензурне решето вони проходили, де, як і чому провів частину свого життя  Вишня – зараз не про те. Андрій Миколайчук зі своїм «Піду, втоплюся...» зробив більше для популяризації та утвердження ідеї незалежності, ніж всі склади Міністерства культури разом узяті. Але керівним органам держави та культурної сфери, так само як «високим» митцям та вишуканим інтелектуалам не пристало цікавитися, що там народ читає, дивиться і слухає: Донцова? «Фу!»... «Моя прекрасная няня»? Двічі «фу»!... «О, Боже, какой мужчина!»? Кількість «фу» стає нескінченною… «Ну то й що, що всі дивляться чи слухають? Це їхні проблеми. І нам нема ніякого діла до того, що крізь ці канали вони отримують певні образи, які формують уявлення, які, у свою чергу, формують настанови». Що, надивившись «Бригаду», ціле покоління вважає, що «ствол» все вирішує, що Стас Михайлов – «мужчина моих снов» для бозна якої частини жіночого населення. Все, що ми послухали, прочитали, подивилися і що нам сподобалося, стає нашим, а «наше» слід захищати. Загалом ситуація, коли населення однієї країни має можливість знайомитися зі здобутками інших, є природньою, небезпечною є пропорція створеного нами та не-нами у культурному просторі громадян України.

Враховуючи цю пропорцію та ступінь «масовізації» культури у сучасному світі, можна констатувати, що української популярної та масової культури просто не існує, точніше, те, що існує, здебільшого не є українським.

Заміновані лабіринти ідентичності

Тарaс Прохасько

Загалом це – елементарні речі, «на Нобелівку не тягне», але один відомий дослідник (Джон Сторі) не вчора, а майже двадцять років тому зауважив, що «Ідеологія – це ключове поняття  у дослідженні популярної культури». Будь-яка держава передбачає наявність певної ідеології. Російський дослідник А.Тузіков вважає, що ідеологія у добу масової комунікації виконує функцію «прихованого» програмування інтерпретацій дійсності, коли і сприйняття подій і їхня оцінка визначаються зовні, але при цьому здійснюються самими людьми. Саме для цього, тобто для поширення цих інтерпретацій  і потрібна популярна культура, яка, по-перше, як вода зі шкільного підручника, займає весь можливий об’єм, тобто простір нашого життя, по-друге, вона має високий показник проникності: ми самі не завжди усвідомлюємо, цитатами з яких фільмів, мультфільмів, пісень ми говоримо, що мугикаємо собі під ніс, очікуючи на зупинці…   

Це означає, що держава, якщо вона хоче не просто існувати, а справді бути, повинна надзвичайно ретельно дбати про цю саму популярну культуру. Втім, згадуючи відомий жарт про те, що найкращий спосіб завалити справу – це її організувати та очолити, а також, знаючи наші органи влади та методи їхньої роботи, можливо, краще нашій державі цього і не робити. Але, з іншого боку, колись варто нарешті порозумнішати.

Лао-цзи нібито сказав: «Якщо хочеш, щоб народ пішов за тобою, йди за народом». Іншими словами, людям треба дати те, що вони люблять, і тоді вони будуть робити те, що тобі треба. Залишається зрозуміти, що любить наш народ.

Серед усього іншого наш народ дуже любить співати. І в нього це дуже непогано виходить, навіть нема потреби це доводити. Щоправда, тут теж є свої проблеми, наприклад, старші люди можуть просто так, сидячи за більш-менш святковим столом, заспівати разом навіть не з родичами і друзями, а з тими, з ким вони познайомилися лише кілька годин тому, яку-небудь «Туман яром» на кілька голосів. Молодь так вже не може. Та й «Туман яром» вона не знає. Втім, «Несе Галя воду» поки що знають всі. І це дає надію.

Пісня – дивна річ. Здавалося би: ну, якісь слова, зазвичай не шедевр поезії, розтягують під музику, яка теж далеко не завжди є чимось видатним. І що? «Кого ти кохав, кого, завмираючи, очікував на побачення, хто розлюбив тебе і як страждав ти і як хотів померти, і щоби пісню твою передсмертну почула вона, і як пестила тебе мати в дитинстві, і де батько головою наклав, як друзі билися у бою кривавім, ... та чи думав, що таке народження людини, чи думав, що смерть завжди з тобою, поки ти дихаєш, а після смерті смерті немає, але життя вище від смерті, нема міри в житті вище від життя – а тому уникни смертовбивства, але якщо ворог прийшов на землю, землю свою захисти; честь коханої бережи, як землю рідну ... та й багато про що співають у піснях – всього не переказати…» Так писав про пісню колись дуже шанований, а зараз напівзабутий Чінгіз Айтматов у неоднозначному, трохи кон’юнктурному, трохи романтичному, трохи претензійному романі «Плаха», який «читацький загал» рвав з рук один у одного в якомусь нереально далекому  1986 році. Герой потрапляє на концерт болгарської духовної музики та під впливом співу та почуттів згадує грузинську бувальщину про те. як під час громадянської війни грузин-чекіст отримав завдання знешкодити банду, йому довелося стати членом  цієї банди, і от якось вони усю ніч разом співали своїх пісень, а потім він їх вбив. А потім він убив себе. Бо є щось вище від класової боротьби.

         Років на сто п’ятдесят раніше від Айтматова і в зовсім іншій землі німецький діяч Карл Пфаф писав, що співак «вихоплюється з буденного життя, підноситься над дріб’язковими прагненнями й полохливими турботами повсякдення, він підступає ближче до тих, хто його оточує і єдина сім’я, згуртована одностайністю, радістю й захватом, утворює цілий хор». Коли співаєш з кимось, то треба слухати не тільки себе, а й інших, треба підлаштовуватися під когось, якщо ти хочеш, щоб пісня була і її було приємно слухати. Навіть обирати пісню треба так, щоб всім подобалося. А якщо співали, то це не Я співав, а МИ співали. І тепер нам набагато важче посваритися, бо є щось, що нас єднає, що належить і тобі, і мені, і нам. Насправді пісня – це серйозно, просто ми серед своїх «полохливих турбот повсякдення» над цим не замислюємося. А пісня, яку співаєш разом з кимось, – це дуже серйозно і зараз ми вже не можемо собі дозволити над цим не замислюватися.

В інших країнах над цим замислилися давно. Зокрема, в Естонії.

Доля Естонії була, м’яко кажучи, складною. Влада над естонськими землями в різні часи належала німцям і датчанам, Лівонському ордену та Великому князівству Литовському, Швеції, Російській імперії, СРСР. Традиція співу була характерна для естонців так само, як і для інших народів. Але наприкінці 1860-х – на початку 1870-х рр. в Естонії виникає таке явище, як пісенні фестивалі. Поступово вони стають фестивалями хорового співу та набирають вражаючої популярності, збираючи по кілька десятків тисяч виконавців та глядачів, що, з огляду на приблизну загальну кількість населення Естонії – трохи більше 1 млн. – вражає. Для фестивалю 1947 р., першого під час радянської влади, композитор Густав Ернесакс поклав на музику вірш відомої естонської поетеси ХІХ ст. Лідії Койдули «Mu Isamaa On Minu Arm» (Моя країна – моя любов) і з часом ця пісня стала неофіційним гімном Естонії на противагу офіційному радянському, до якого естонці ніяких сентиментів не мали. У вересні 1988 року на Співочому полі в Таллінні зібралися майже 300 тис. людей (!), тобто майже третина населення Естонії. Як відомо, Естонія отримала незалежність у 1991 році, а події того періоду увійшли в історію під назвою «Співоча революція».

Співочі фестивалі, як і раніше, проводяться в Естонії раз на п’ять років. Для їхнього проведення у столиці Естонії ще наприкінці 50-х рр. побудували спеціальну арену «Співоче поле», яка розрахована на 75 тис. глядачів та 20 тис. співаків. Неодмінним елементом кожного фестивалю, як і раніше, є спільне виконання усіма співаками та глядачами «Mu Isamaa On Minu Arm». Цікаво, чи є в Україні, точніше, в українського народу, пісня, яку зі словами від початку до кінця могли би виконувати близько 100 тис. людей (хоча, якщо врахувати кількість населення, то в Україні – пропорційно! – мало би бути понад 400 тис.)? Хіба що «Несе Галя воду». Втім, для початку і це було би непогано. 

До речі, естонська традиція хорового співу та її роль у здобутті незалежності країни не є унікальними. Майже те саме відбувалося паралельно у Литві та Латвії. Велике значення це мало свого часу у Німеччині.

Німеччина як єдина держава утворилася порівняно пізно – у другій половині ХІХ ст. До того на території теперішньої Німеччини існувало багато більших чи менших державних утворень. У 1820-х роках у німецьких землях починає виникати співочий рух: утворюються співочі товариства, хори, потім починаються співочі свята. У такому святі, що відбулося 1862 року у Дрездені, взяли участь 16 тисяч (!) співаків. У 1870 році утворилася Німецька імперія. Збіг обставин?

Безумовно, співочі свята і в країнах Балтії і в Німеччині не були причинами утворення єдиних незалежних держав, але вони були одним з тих чинників, які допомагали згуртувати людей, сприяли перетворенню розрізнених груп людей на єдину спільноту. І хто скаже, що це погано?  

Це не погано, навіть дуже добре. Але в Україні зараз, на відміну від згаданих країн тоді, – військові дії, спричинені браком тієї самої згуртованості, економічна криза, що їй краю не видно. Які пісні? Які хори? Які фестивалі?  Але кінець світу ще не настав. Його навіть ще не оголосили. Тому все одно треба думати про майбутнє. І нам, і країні.

12 05 2016