www.ji-magazine.lviv.ua

Святослав Вакарчук

Незалежність з’являється тоді, коли народ вже не може терпіти і розуміє, що потрібно щось змінювати. Якщо ж здається, що гірше вже не може бути, тоді будь-яка зміна, навіть революційна, тільки на краще. Саме тоді створюються умови для справжньої незалежності, для того, щоб народ розумів, що в рамках існуючої держави чи імперії існувати більше не має сили. Але цього мало. Щоб ця незалежність стала успішною, потрібна еліта, яка знає, що далі з тією незалежністю робити. Не можна сказати, що у 91-му році цю умову виконали. Так, у нас було чимало інтелігентів, зокрема шістдесятників, і тих, хто боровся за ідею незалежності у 80-ті, але, на жаль, їх було надто мало.

Це стандартна помилка, якої допускаються ще не до кінця політично сформовані нації. Ця еліта розуміла, що ще немає політичної нації і що потрібно створювати політичну державу і націю одночасно. Я вважаю, що це хибний шлях.

Є два варіанти розвитку – деколи стається так, що незалежність отримується нацією, коли вона вже сформована політично, коли спільнота розуміє хто вона, що вона, навіщо існує у політичному сенсі, а не тільки відчуває єдність мови чи культури. Першим шляхом отримала незалежність Чехія та Польща. У такому разі єдине завдання, яке потрібно надалі робити політичній еліті – це забезпечувати умови для розвитку політичної нації в рамках незалежності.

Буває, що незалежність отримується тоді, коли політично нація ще не сформована, великої трагедії в цьому немає – яскравий приклад США. Але вони мали еліту, що була готова створювати нові правила гри, що призвели б до розвитку політичної нації.

Сьогодні принципово важливими є реформи освіти та судової системи. Почнемо з освіти. На мою думку, успішна стратегія української держави на сьогодні повинна бути направлена насамперед на побудову нової системи освіти, таку, що могла б зробити за максимально короткий термін максимальну кількість людей освіченими у сучасному розумінні цього слова. І це повинно бути стратегічною метою уряду.

Вчитель, викладач, ментор повинні посісти найвищу ієрархію в українському суспільстві. Ці люди повинні бути найбільш шанованим, найбільш високооплачуваним прошарком суспільства, азвання «учень», «студент» повинні стати почесними словами. Система освіти повинна стати валютою, не диплом, не формальний запис про освіту, а знання як такі. Освіта повинна становити капітал кожної людини, що її здобуває, повинна стати тим магнітом, який тримає всю надбудову держави.

Ми всі сьогодні говоримо, що судова система в Україні не відповідає інтересам суспільства, а правда в тому, що ми не створили жодної судової системи. Ми просто взяли радянську судову систему, яка існувала до 1991 року, змінили вивіску, поставили синьо-жовті прапори і тризуби, видали суддям нові мантії і сказали: «Судіть».

Звісно, що законодавство змінювали, але дух і сутність радянського суду лишились. Українці не вважають суд місцем, куди можна іти шукати справедливості. Так було за часів Російської імперії, за Радянського союзу і так є зараз.

Якщо конкретно – вважаю за потрібне підняти серйозну дискусію серед фахівців про докорінні зміни у судовій системі, зокрема введення системи журі присяжних. Не треба боятися кардинальних змін. Суд присяжних для українців може стати дуже помічною річчю. Чому? По-перше, система присяжних мотивує індивідуальну відповідальність, будь-хто з нас може бути викликаним як людина, що може судити свого знайомого. Така людина стає відповідальною не тільки за своїх близьких, але й за ті дії, які відбуваються в державі. По-друге, це зменшить корупцію. Коли є усталена система присяжних, її значно легше підкупити, коли ж працює команда людей, які ледве знають одне одного, підкупити таку систему куди складніше.

Так склалося, що Україна знаходиться у такому географічному й історичному положенні, яке навряд чи коли-небудь зміниться, і потрібно бути свідомими, що Україна не може дозволити собі мати слабку армію. Але ця армія є сильною настільки, наскільки це можливо і наскільки для цього працює суспільство.

В цьому сенсі за останні два роки було зроблено найбільше, оскільки через реальну загрозу українське суспільство нарешті повернулося обличчям до армії, просто тому, що воно банально злякалось. І навіть політики не дозволяють собі тих жахливих зловживань, на які були ладні раніше.

Банальний націоналізм vs ура-патріотизм радянського штибу

Анастасія Гайдукевич, ГО “Агенція іміджу України”

Але на сьогодні в армії все одно залишається чимало проблем, зокрема таких як корупція. Якщо в інших сферах вона дає негативні наслідки через 2-3 кроки, то корупція в армії діє на першому ж кроці. Корупцію в армії слід прирівнювати до національної зради.

Справжня незалежність в Україні буде тоді, коли вчитель, вчений, суддя і військовий будуть сприйматися як найбільш почесна ланка українського суспільства. Ці люди повинні мати дуже високу зарплату, і влада повинна розуміти, що це той людський капітал, який повинен вести далі країну вперед.

Вчені, митці, культурні діячі повинні формувати націю, а державний апарат повинен забезпечувати її нормальне функціонування (ті ж дороги, якісні реформи, зарплати, пенсії і т. д.). Не варто плутати ці два поняття. Політикам не варто втручатися в націотворення і починати свої передвиборчі програми з питання про мову. Нехай розбудовують державу з уже наявним рівнем розвитку нації. Нехай забезпечать якісні умови для життя народу, а вже народ, на чолі з культурними діячами, науковцями, вчителями, собі з’ясує, якою мовою йому краще розмовляти і в якому напрямку розвивати культуру.

24 08 2016

http://studway.com.ua/dlya-nezalezhnosti-potribna/