Тарас Возняк

Що нам робити зі своїм життям?

30 вересня 1659 р.

Я, нещасний Робінзон Крузо, зазнавши далеко від берега аварії

під час страшенної бурі, вийшов на берег цього непривітного,

нещасного острова, який я назвав Островом Відчаю.”

Даніель Дефо, «Робінзон Крузо”

“Під ту лиху годину… наш корабель сів на мілину… настільки вгруз у пісок, що не було надії зрушити його з місця… він уже дав тріщину… Всі ми… здалися на Боже милосердя та на волю скажених хвиль… становище наше було зовсім безнадійне.”(1.40-41) Це цитата з першої справжньої книги у моєму житті яку я почитав можливо у 10-12 років і у відповідності з якою я, напевно, живу й понині. Даніель Дефо, «Робінзон Крузо».

Напевне життєва програма людини закладається у ранньому віці під впливом різних обставин – особистих, сімейних, культурних, а то й просто силою випадку.

Для мене певні основи заклала книга «Робінзон Крузо».

Для Бруно Шульца, одного з най більш визначальних культурних героїв Галичини такою Книгою стала справжня Книга – Тора. Однак поклав він її в основу свого життєвого проекту у певний парадоксальний спосіб – переписавши її і своїми текстами, і своїм життям як щось очуднене та перверсивне. Щоб зрештою в безвиході гетто, як дехто свідчить, втративши останні крихти надії, кружляти містом у пошуках смерті. Можливо не дочитав Тори до кінця. Бо не вірю, що такий рішенець там записано .

На щастя, ми живемо не в таку кровожерну епоху, як наші батьки, та й у іншій країні. Однак і нам, чомусь прийшло до голови замислитись над тим, що ж робити далі. Що робити з рештою свого життя. Багато хто не знає. Пробують знайти опору, та не знаходять. Вони насправді розгублені чи загублені. Вони насправді не знають, що їй робити зі своїм життям.

Напевне тому для мене і для нас зараз важливо не тільки констатувати певну вичерпаність часу чи життєвих проектів, але й намацати те, що дасть змогу жити далі -- щось, що дозволить жити після поразки, поразки як особистої, так і після кораблетрощі всього нашого українського вітрильника.

Вже у самому запитанні – «Що робити далі із своїм життям» - закладено певну позитивну тезу – таки щось зроблено, якийсь період завершено, потрібно йти далі. Проблема тільки у тому, чи далі йти у тому ж напрямку, чи може ми просто заблудилися і час звірити компаси.

Можливо дійсно таку основу для звичайного людського життя можна намацати і не піднімаючись до метафізичних висот Тори чи Євангелій. Можливо не менш корисною, особливо у юному віці, може стати і лектура, однієї з підвалин молодого британського позитивізму та капіталізму - роману «Життя й незвичні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив двадцять вісім років на безлюдному острові» Даніеля Дефо?

Йдеться про певну життєву настанову, життєвий проект. А якщо є проект, то є і мета, і терміни реалізації, і її етапи.

Більшість з нас підійшли до певної межі. Однак якої?

Вікової межі? Так.

Розчарування у своїй країні? Безвиході ситуації? Так.

Чи не охопив багатьох з нас екзистенціальний страх перед завершенням певного періоду? Періоду життя людського і країни.

Ми вже щось реалізували. Є певне бачення та розуміння процесів довкола нас та всередині нас. Вже пройдено перші і наступні невдачі. Вже сталися перші втрати. Попри знання та силу нарешті з’явився сум в очах, за яким до когось прийде і мудрість.

Однак цей сум не тільки від великої мудрости чи з причини кризи сорокаліття. Поколінню сорокарічних поталанило у тому сенсі, що воно хоч почасти самореалізувалося в оксамитовій рево- чи еволюції 90-х років. Тоді нам здавалося, що вдасться втекти від безнадії брежнєвського застою. І знову непомильний Даніель Дефо:

“Становище наше було зовсім безнадійне…проте ми доручили наші душі Богові і під сприятливим вітром власноруч почали наближати хвилину своєї загибелі, гребучи скільки сили до берега. Який був перед нами берег – скелястий чи піскуватий, крутий чи спадистий, - ми не знали. Єдиною надією на порятунок була для нас можливість потрапити до бухточки, затоки чи гирла, де хвилювання менше і де ми могли б сховатися під берег з затишного боку.» (1.41-42)

Швидкість розвитку подій на початку 90-х створила ілюзію прямолінійності демократичного розвитку суспільства та країни. Видавалося, що затишна бухточка Европейського Союзу така близька, що скеля НАТО захистить від «den wild zee – дикого моря, як голландці звуть його під час шторму» (1,41).

Однак з середини 90-х почали вилазити спадкові вади такої недореволюції чи недоеволюції в Україні. Батьківство геронтократичної совєцької номенклатури далося взнаки спочатку у формі сповільнення процесів, потім впорядкування революційної стихії державним корсетом, а відтак і згортанням суспільних демократичних процесів взагалі. Сама держава Україна стала неефективною. Постійні політичні та фінансові скандали перетворили радість самостійности у сором приналежности. Україну виштовхали на абсолютний маргінес европейської політики. Касетним скандалом заблокували її европейські аспірації, кольчужним скандалом – натівські, а нещодавними санкціями FATF, саму можливість більш менш легітимно існувати у фінансовому просторі світу.

“Чим ближче ми підходили до берега, тим більше земля здавалася нам ще страшнішою, ніж море. Коли ми відпливли або, вірніше, коли нас… віднесло від корабля…величезний вал… набіг з такою люттю, що відразу перекинув шлюпку і, відкинувши від шлюпки та одне від одного, не дав нам часу скрикнути «о Боже!». За мить ми були вже під водою.» (1.42)

Ціла генерація українців була у полоні ілюзій, що вони дійсно щось вирішують у долі своєї держави. Потім виявилося, що держава кимось приватизована, відчужена від суспільства і як приватизоване майно є тільки предметом торгу, разом з нами та нашими долями

Однак і суспільство, як противага державі так і не розвинулося, щоб хоч якось її збалансувати. Громадська індиферентність з роками незалежности України тільки наростає. Національною ідеєю українців, за словами голови «Фонду Захер-Мазоха» Ігора Подольчака, стало бажання покинути цю країну. Тільки від себе ж не втечеш.

То що ж робити? Корабель розбитий. Багато з нас потонуло. Ми, ті, що тут зібралися, викинуті на берег безнадії та безсилля.

І тут знову повертаюся до свого життєвого проекту закладеного тією дитячою лектурою. Досі пам’ятаю ту Книгу. Запах пожовклих сторінок. Книга з-перед другої світової війни. Ілюстрації Жана Гранвіля. Вона вселяла почуття надійности та спокою, що покоїлися на власних зусиллях, впертій спокійній праці. Не було жодного сумніву у тому, що потрібно просто переправити із затонулого судна речі, збудувати житло, посадити зерно. Скільки спокою та сили у простому перелічуванні речей, що переправлялися з розбитого судна на незнаний суходіл:

“Насамперед я поклав на пліт усі дошки,… на дошки поставив три матроські скриньки…рис, сухарі, три голландські сири, п’ять великих шматків в’яленої козлятини,…кілька ящиків вина і п’ять чи шість галонів араку…В кают-компанії я знайшов дві чудові мисливські рушниці і два пістолі, які й переправив на пліт разом з кількома порохівницями, невеликою торбою з дробом та двома старими іржавими шпагами» (1.47-48). Оце і все, виявляється, що потрібно людині.

Як ця дитяча лектура не відповідала іншому моєму захопленню – вже через десять років – прозі Бруно Шульца. Так, його проза чудесна. Однак безнадійна. Шульц віртуоз старіння, майстер вмирання. Однак не майстер життя. Шульц, попри все захоплення витонченністю його прози, не може стати основою життєвого проекту. Проектом помирання, планом самогубства – так. Нашого, галицького чи українського самогубства. Зрештою, Галичина завжди славилася такого роду віртуозністю. Апотеозом та символом такої майстерности не даремно став славний львів’янин Леопольд Ріттер фон Захер-Мазох. Його життєве кредо теж не може стати підвалиною якогось позитивного життєвого проекту.

Але яку противагу цьому ми можемо знайти у простацькому «Робінзоні Крузо»? У чому весь патос роману? Бо ж не тільки у яскравих захоплюючих пригодах.

При самому початку книги, батько Робінзона Крузо, наставляючи сина, викладає своє бачення життєвого проекту: «Він сказав, що вітчизну покидають у гонитві за пригодами, або ті, кому немає чого втрачати, або честолюбці, що прагнуть ще збільшити свої багатства та вславитись, беручись до справ, які виходять за межі буденного існування. Моє ж місце – середина, і саме те, що можна назвати вищим ступенем середнього стану; як він переконався з свого довгочасного досвіду, це найкраще становище в світі й найбільше підходить до людського щастя…тихо й рівно проходять вони свою життєву путь і спокійно сходять з неї…тихо прямують вони життєвою дорогою, свідомо заживаючи солодощів життя без домішки гіркоти…» (1,4-5)

Чим не гімн тодішньому середньому стану, а теперішньому середньому класу, що його і досі немає в Україні? Чи може така настанова лягти у фундамент людського життя? Напевно що так. Чи дає вона перспективу та впевненість людині? Безумовно так. Але чи є така перспектива барвистою? Очевидно, що ні. Це перспектива все життя тесати камінь: «Лупати сю скалу» за Іваном Франком. Однак вона може сповнити людське життя змістом, що полягає в самій праці. У праці, яка попри катастрофи дасть змогу жити.

Сьогодні ми всі зазнали краху. Шириться розпач. Може тому, що не так багато серед нас людей саме середнього стану. Чи може вони не такі барвисті. Істерик, що ріже вени навіть серед сотні позитивістів може посіяти зневіру й паніку. Він переконливий, хоч неперспективний.

Іншого способу, ніж знову почати заново немає. Знову шукати один одного, попри свої амбіції. Знову починати з дрібних, але реальних справ. Переходити до «органічної праці» - старого рецепту польської інтелігенції. Не зупинятися, а тільки додавати темпу. Зупинка рівнозначна кінцю. Не сподіватися на швидке вирішення проблем. Можливо бути менш барвистими. Мітинги не в моді. Революційної ситуації немає. Можливо на щастя, а можливо і ні.

Читати Даніеля Дефо: «Ти в скруті, це правда; але згадай, де решта?»(1.60)

1. Даніель Дефо «Життя й незвичні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив двадцять вісім років на безлюдному острові»