www.ji-magazine.lviv.ua

Йоанна Щепковська

Пронизливий текст польської акторки Йоанни Щепковської, першої жінки-голови Спілки акторів польських сцен, протест видатної письменниці й драматурга проти закону про цензуру історичної пам'яті. Показово, що його опублікувала проурядова газета "Річ Посполита", де не бракує притомних журналістів і редакторів, хоча останні 10 років вона є право-консервативним виданням. Також показово, що Йоанна Щепковська демонструє поруч із "репресованим" єврейським біографічним сюжетом, український сюжет родинної історії та пам'яті - вона праонука професора-українця з Львівського університету, греко-католицького священика Івана Бартошевського. Переклад українською мовою Андрія Павлишина.

Йоанна Щепковська

Відчуття спільності

"Цей текст занадто короткий, щоб описати все.

Я не науковець, а колонка в газеті – це не мистецький акт, тому я пишу як приватна особа. Так трапилося, що досвід, про який я пишу, не звільнений від обмежень, передбачених законом про ІНП. Після набуття чинності цього закону я не маю наміру припиняти описувати те, що бачила й чула. [Цим авторка підкреслює, що її не стосуються винятки із чинних уже поправок до закону про ІНП, і вона свідомо кидає виклик прокуратурі та політичній цензурі в сучасній Польщі, ризикуючи великим штрафом або 3-річним тюремним ув’язненням. – Прим. перекладача]

"От за що я поважаю Гітлера, то це те, що винищив жидів", – цю фразу сказав мій дідусь Міхал Щепковський. Батько мого батька. Поляк від найдавніших поколінь. Коли він овдовів, батьки вирішили, що він мешкатиме з нами у Варшаві. Цю фразу він сказав за обідом, і це був останній обід, який він з нами з’їв, і останній день його проживання в нашій квартирі. Моя мати мовчки спакувала речі свого тестя'. Я не мала тоді поняття, що вона має єврейське походження [мати авторки Рома Парандовська (1927-2007) була дочкою Яна Парадовського та Ірени Гельцель, яка врятувалася з дочкою у роки війни попри єврейське походження: за нацистськими законами і Ірена, і Рома були приречені на смерть. – Прим. перекл.]. До самої смерті вона не казала мені, що її мати, а моя бабуся походила із ортодоксальної єврейської сім'ї, а її шлюб із Яном Парандовським, моїм дідом, був для них серйозним відступом від юдейських заповідей. Упродовж багатолітніх розмов, які ми вели між собою в родині, ніколи не пролунала бодай найменша згадка про походження, яке безумовно вплинуло на їхні долі під час війни.
Ян Парандовский, красиво й зворушливо описуючи період окупації, не згадує й словом про те, що насправді було причиною їхнього воєнного бурлакування. Я запам'ятала тільки одне дивне речення моєї матері: "Я не все можу тобі сказати, бо не хочу, щоб ти переживала те, що я". І ще пам’ятаю одну з наших останніх розмов. Усвідомлюючи, що вона відходить, мати розповіла мені щось, що від часів війни укривала в пам'яті. Вона йшла з матір'ю путівцем і раптом побачила, як люди із села заганяють вилами двох єврейських дітей. Мати хотіла врятувати їх, вона закричала, хотіла бігти до них, але бабуся її зупинила й веліла тікати самій. "Після того в мене почався менінгіт", – сказала вона мені наприкінці цієї історії. Але навіть тоді я ще не знала, що вона сама була єврейкою. Хто має походження по матері, є євреєм. Моя бабуся, однак, вчинила навернення, тобто охрестилася в 1924 році, за рік до шлюбу.

Згодом вона була ревною християнкою. Чи, отож, вона ще залишалася єврейкою?

У моїй родині, де полюбляли розмови, дуже мало говорилося про євреїв, – але пам'ятаю якусь неприязнь моєї матері до "американських євреїв". Чи вона відчувала себе єврейкою? І що це властиво значить? Коли згодом, досліджуючи історію своєї родини, я зрозуміла всі меандри її походження, я задавала собі багато питань. Чому це трималося у такій таємниці? Не хотіли наражати мене на страждання? А може відкидали єврейське коріння? Якщо так, то чому? У мене були й інші питання. Чи існує щось таке, як національні особливості, і в якому процентному відношенні я їх успадкувала? Скільки в мені слов'янської натури, а скільки єврейської? Завдяки моїм пошукам з'ясувалося, що Ян Парандовский був наполовину українцем. [Дідусь авторки, видатний польський письменник Ян Парадовський (1895-1978) був сином багатолітнього професора теології Львівського університету (бл. 40 років викладав українською мовою, покинув університет разом із іншими викладачами-українцями після польської окупації Галичини в 1918 році та заборони викладати українською), греко-католицького священика Івана Бартошевського (1852-1920) і польки Юлії Парандовської. – Прим. перекл.] Скільки, отож, в мені українки? І чому після публікації книжки "Ким ти є" усі мене питають про єврейське походження, а ніхто про те, як я чуюся "українкою"? А може усе це не має жодного значення?

Гадаю, що для того, щоб бути євреєм, поляком чи уругвайцем, слід відчути спільноту. По лінії батька я корінна полька, і можу сказати, що відчуваю власне таку приналежність. І чуюся за неї відповідальною. Але чи напевно? Може, це тільки атавізм? Може, я єврейка, хоча й не відчуваю цієї спільноти? Чи можна уникнути усіх тих складнощів? У мене вдома є документ про фахову історію Міхала Щепковського. Він працював на залізниці. Під час окупації мешкав у Львові. У період російського вторгнення його звільнили з роботи. Коли Львів захопили німці, він зголосився на залізниці. Вагони, які в той час від’їжджали від станції, містили сотні євреїв, яких везли на смерть. Серед інших – і численну родину Гельцелів – сім'ю моєї бабусі: Рахель, Соломона, Ренату й інших. Мій майбутній дідусь Міхал Щепковський добровільно допомагав у винищенні родини моєї майбутньої бабусі. Вони зустрілися на весіллі моїх батьків. Я сильно відчуваю спільноту з поляками, і тому власне як полька прошу вибачення за мого дідуся. Мені соромно за нього як поляка, я соромлюся за нього, як за поляка. Мені соромно за польське село, де гнали єврейських дітей вилами на очах у моєї матері. Мені соромно за всіх тих поляків, які не соромляться за ганебні вчинки серед нашої спільноти.