www.ji-magazine.lviv.ua

Андрій Любка

Одна з моїх улюблених ужгородських звичок – під час прогулянки зупинятися на пішохідному мості й розглядати рибу в Ужі. Спертися ліктями на перило й дивитися вниз, на головнів, що раз-у-раз виблискують у мілкій воді.

Їх там багато, і в нетутешнього пішохода може скластися враження, що річка аж кишить рибою. Але це оманливе враження – влітку й на початку осені риба збирається в цих ямках, бо між опорами мосту течія нарила трохи глибші місця, тож там є вода. У посушливу пору Уж між пішохідним і Масариковим мостом перетворюється з річки на мережу дзюркотливих струмочків, і під час прогулянки набережною поблизу вчувається водоспад – це так мілка вода облизує каміння.

Тож і один з моїх страхів пов’язаний з цією річкою – одного літа вона пересохне.

Так міг би починатися роман якогось місцевого Маркеса: «Чотири місяці не падав дощ над Макондо, і спочатку зникла вода в криницях гірських поселень, потім обміліла річка, а одного ранку сонце вийшло й кинуло своє проміння в долину, але там нічого не зблиснуло – ріка всохла. Збентежений люд висипав у корито річки, ходив по її дну й перевертав обсохлі замулені камені, шукаючи воду, але даремно: з-під них схарапуджено вибігали тільки в’юнкі ящірки».

Насправді ж ми не такі далекі від цієї дещо апокаліптичної картини: на Тячівщині й Хустщині у селах масово зникає вода в криницях, доводиться бити все глибші й глибші свердловини. З року в рік Уж стає все мілкішим, а славнозвісна місцева реґата – все кумеднішою. Думаю, ще за нашого життя буде рік, коли річка й справді пересохне. Ця подія змінить місто, адже центральною нашою вулицею насправді є аж ніяк не Корзо, а Уж; це навколо його хребта все в нашому вароші крутиться.

Було б перебільшенням сказати, що вода в Ужі й Закарпатті загалом зникає тільки через хижацьку вирубку лісу у верхів’ях річки чи з огляду на недолугу екологічну політику України.

Ми не живемо в окремій екосистемі, і Карпати не захистять нас від глобального потепління. Якщо в Мецці до 2050-го року температура вдень буде такою, що людина не зможе без спеціальних пристроїв перебувати на відкритому повітрі, то хіба можна сподіватися, що в тому році через Ужгород улітку ще протікатиме річка? Щось подібне я бачив в італійській Ґенуї місяць тому: є мости, набережні й русло річки, але води в ній немає – тільки каміння й бетон.

Та водночас пояснювати всі наші місцеві проблеми глобальними екологічними катаклізмами теж було б неправильно. Адже дуже багато насправді залежить від кожного закарпатця – у містах і селах, у гірських районах і на пониззі.

Я часто про це думаю, коли йду по гриби чи на риболовлю. Хто приніс у наші ліси стільки сміття? Невже компанія, яка вибралася відпочити на природу, яка розклала собі вогнище в гарному місці й провела пікнік, могла залишити після себе всі ці пакети, обгортки, пляшки, целофан і пластик? Це така подяка й «привіт» наступним відпочивальникам?

Часто в лісі, у справжній хащі, вже далеко від сіл і траси, можна знайти скляну «чакушку» з-під горілки. Це не пакет, який міг занести вітер, це людина, гомо закарпатікус, який приніс сюди й викинув просто на землю скло, що розкладатиметься сотні років.

Ще гірша ситуація з берегами водойм, річок і ставків, куди вода зносить гори сміття з верхніх сіл та стихійних сміттєзвалищ, і де рибалки залишають після себе гори непотребу. Якщо на пікнік можна піти в якесь нове місце, то риболовам складніше, бо вони зазвичай ходять в одну й ту саму точку, де знають особливості дна й глибину. І залишають після себе пляшки з-під пива, банки з-під консервованої кукурудзи, обгортки й упаковку з їжі. Невже їм потім приємно повернутися в таке засмічене місце?

Інша справа, що й риби в цих водоймах негусто. Рибу вибили динамітом і електровудками, половили сітями, винищили, забираючи маленьку чи рибалячи під час нересту. Озера позаростали й здичавіли. Усе більше моїх знайомих на хорошу риболовлю їздять у сусідні регіони Словаччини й Угорщини, бо в нас ловити вже нічого.

Та ж ситуація з тваринами: скільки разів я бачив у прикордонних регіонах Словаччини сарн на узліссях, а в нас – ніколи. Де наші лосі, кабани, лисиці, ведмеді, зайці?

Ліси вирубані й засрані, тварин відстріляли й прогнали в гори, річки безрибні, а береги їхні поточені нелегальними кар’єрами, повсюдно сміття, ‒ це так ми любимо рідне Закарпаття?

Почати можна з малого: не викидати сміття під ноги, на природі чи у вікно машини. Відмовитися від упаковок і навчитися казати ні, коли ґаздиня на базарі пропонує вам окремий кульочок для двох кабачків. Вчити дітей не просто любити, а й берегти природу, і не соромитися вказувати іншим, щоб прибирали за собою. Не викидати батарейки в сміття і користуватися екологічнішими миючими засобами. Та й взагалі намагатися жити так, щоб продукувати побільше добрих справ, продуктів і сенсів, а не сміття.

Ну і ще одне, чого вже нам, мабуть, не змінити. Частіше дивитися на Уж, всотувати його очима, запам’ятовувати цю річку, щоб потім розказувати правнукам, що Ужгород колись стояв на річці Уж.

4 11 2019

https://varosh.com.ua/dumky/koly-peresohne-richka-uzh-kolonka-andriya-lyubky/