на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Документалістика в інформаційній війні

Нещодавно у Києві пройшов перший онлайн-марафон із документального активізму, організований проєктом Arts&Rights.

В межах марафону відбулась панельна дискусія на тему “Документалістика як зброя в інформаційній війні” за модерації Лариси Денисенко. Учасники дискусії говорили про якість фільмів, відповідальність за зміст, соціальну місію кіно та контекстність його подачі глядацькій аудиторії, давали своє бачення питання з позиції державної стратегії, правозахисної спільноти, мистецьких кіл та ветеранського руху.

Чим є документальна стрічка в руках митця, активіста або політика – зброєю, інструментом, рентгенівським апаратом чи методом виховання? Чи має ця стрічка своєрідний мандат об’єктивності чи, навпаки, є вираженням авторської позиції режисера? Де межа між правдивою розповіддю та неусвідомленою пропагандою?

Пропонуємо прочитати найцікавіші моменти дискусії.

 

Юлія Федів, виконавча директорка державного Українського культурного фонду

Тема підтримки документальних фільмів є пріоритетом Українського культурного фонду. Для нас важливо поєднувати мистецтво з політикою, з громадянським суспільством. І, на мою думку, документалістика ─ це саме той інструмент, який дозволяє говорити мовою мистецтва про суспільно важливі теми.

За останні три роки діяльності Українського культурного фонду ми підтримали багато якісних документальних фільмів, які працювали з темою війни на сході України, питаннями економічного, екологічного характеру, в той же час документували також життя сучасних українських митців, щоб доносити інформацію про матеріальну і нематеріальну культурну спадщину України до майбутніх поколінь. Тобто це досить широкий спектр питань, які можна охопити саме інструментом документального кіно.

Нещодавно ми оголосили програму «Культура плюс». Це окрема програма фонду, спрямована на поєднання культури з іншими сферами життя суспільства. Адже ми хочемо відповісти на це вічне питання, з яким стикається кожна державна інституція-грантодавець, яка має відстоювати перед іншими профільними державними інституціями важливість інвестицій в культуру: те, що культура є важливою, є тим фундаментом, який дозволяє розвиватися іншим сферам  суспільства. Ми не можемо говорити про те, куди рухається зовнішня чи внутрішня політика країни, якщо ми не говоримо про культуру і культурну політику.

І тому саме «Культура плюс» має показати, наскільки важливо через мистецтво говорити про економічні, екологічні, соціальні, суспільно політичні проблеми.

Тут, на відміну від інших програм Фонду, ми дозволили заявникам самим визначити продукт, який вони можуть подавати на конкурс.

І зараз ми в очікуванні кооперацій, які, маємо надію, виникнуть між представниками культурно-креативних спільнот, а також організаціями, які працюють у сфері захисту прав людини, захисту навколишнього середовища, які працюють із людьми в складних життєвих обставинах. Маємо надію, що ця програма дасть хороші якісні результати, і в 2021 році ми побачимо ще більше крутих проєктів за підтримки УКФ, які і будуть зачіпати важливі теми через засоби мистецтва.

Ми не можемо жити в бульбашці, маємо виходити за її межі. Якраз документалістика дає можливість для цього. Документальне кіно ─ це саме той інструмент, який дозволяє говорити про болючі теми, проживати їх з екрану.

Як приклад ─ декілька проєктів, які ми підтримали, і які особисто мені дуже імпонують. Зокрема, «Свідчення Флоріана» про відомого архітектора Флоріана Юр’єва і знамениту «Літаючу тарілку» в Києві, або уже досить відомий проєкт «Український балкон», де ми говоримо про проблему та збереження матеріальної і культурної спадщин України і такий феномен, як український балкон.  

Ми також підтримали проєкт екологічної тематики, документальний фільм «Лимани» ─ про Тузлівські лимани і збереження цього ландшафтного парку. Через цей фільм ми показали жителям України, що варто дбати не тільки про нашу матеріальну і нематеріальну культурну спадщину, але також і про природні зони. Ще раз хочу підкреслити: для УКФ важливо, щоб ще більше виникало проєктів, які поєднують культуру з іншими сферами життя. І я запрошую, щоб наші культурно-креативні діячі більше акцентували увагу саме на цьому інструменті мистецтва.

Володимир Шейко, Генеральний директор Українського інституту

Я думаю, що пульсом і рентгеном суспільства є не лише література чи документальне кіно, а в принципі мистецькі практики загалом. В своїй роботі ми як інституція культурної дипломатії використовуємо в хорошому сенсі ті культурні практики, які в Україні існують, або актуалізуємо нашу культурну спадщину, для того, щоб комунікувати певний образ України за кордоном.

В цьому сенсі кожна, напевно, мистецька практика може вважатися таким інструментом сторітелінгу. Тобто ми, добираючи той контент, який транслюємо чи показуємо за кордоном, власне вибираємо ті практики (кіно або театр, наприклад), які можуть розповісти за кордоном про Україну. Історії, які показують її як сучасну, розмаїту країну, яка не позбавлена проблем, але яка долає ці проблеми. Яка свідома викликів минулого і теперішнього. Яка може вступати з іншими культурами в діалог, щоби шукати відповіді на питання, які турбують не лише нас. І в цьому сила, на нашу думку, культурної дипломатії.

Звичайно, документалістика, про яку йдеться сьогодні, може давати такий вдумливий рентгенівський знімок і актуальний контекст того, що відбувається в Україні чи деінде. Це кіно, якому вірять. Яке має певний мандат об’єктивності. Хоча, звісно, не є повністю об’єктивним висловлюванням. Документальне кіно, звичайно, є авторським кіно і пропонує авторський погляд на довколишню дійсність. Воно обмежене рамками скерованого погляду на те, що відбувається у країні.

Ми в Українському інституті активніше, напевно, працюємо з документальним кіно, ніж з ігровим. Формуємо, пропонуємо підбірки, програми українського доку нашим закордонним партнерам ─ це можуть бути кінофестивалі чи інші організації, які проводять кінопокази на своїх майданчиках. Намагаємось робити це все в такий спосіб. Тому що всі наші програми передбачають сталу системну роботу з забезпечення власне української культурної присутності на майданчиках світу.

Нещодавно в рамках онлайн Каннського кінофестивалю ми забезпечили представлення там п’яти українських продюсерів, які мали нагоду вперше в такому форматі взяти участь у найбільшому міжнародному кіноринку. Щоб це кіно потрапило до більшої кількості глядачів, зрештою. І, звісно, для того, щоб зав’язати їм контакти і зв’язки з міжнародною професійною спільнотою.

Але я хочу ще раз поговорити про те, наскільки ми можемо інструменталізувати документальне кіно в цьому сенсі. Тому що це така дилема, з якою ми в Інституті часто працюємо і всередині команди про це часто говоримо. Наскільки ми можемо використовувати той чи інший культурний контент для досягнення певних політичних цілей зокрема.

Тому що ми є частиною зовнішньополітичної функції України. І ця дилема виникає, повторюсь, постійно в нашій роботі. Тому що документальне кіно не є простим, і в цьому його сила. Воно показує дійсність, часто без купюр. Це завжди критичне висловлювання, це складний критичний погляд на якусь тему. Дуже багатошаровий, багатоплановий погляд на дійсність, людей, ситуації, історичні обставини. І це дуже часто створює таку напругу в нашій роботі. Наскільки ми можемо бути, створюючи, формуючи такий позитивний умовний образ України чи репутацію України за кордоном ─ наскільки ми можемо показувати дійсність, яка, можливо, не є такою привабливою, ідеальною, яка є проблемною і, можливо, навіть страшною для споглядання. Наскільки документальне кіно може вільно використовуватись державною установою культурної дипломатії для іміджевої роботи.

І тут особисто мені хочеться відстояти по максимуму свободу дій нашу. Тому що ми не формуємо якийсь вихолощений позитивний образ України, далекий від дійсності. Ми хочемо пропонувати простір для критичного, складного висловлювання, тим самим заохочуючи глядачів до дискусії, до обговорення, до того, щоб вони поставили себе під сумнів, підважили свої переконання, почули щось інше.

Це має бути виклик. Лише через виклик народжуються справжні емоції, які можуть змінити ставлення до України, і дати краще розуміння того, хто ми є.

І це така професійна задача культурної дипломатії ─ не лише підібрати кіноматеріал для показу за кордоном, а створити до нього належний контекст.

У мене був такий особистий досвід. Будучи в Празі два роки тому, я випадково потрапив на показ «Донбасу» Сергія Лозниці. Ми не говоримо про чистої води документалістику, але це потужний фільм, який однозначно справляє враження, тим паче на закордонного глядача.

На жаль, до цього фільму не було ні підводки, ні вступного слова, ні дискусії після показу. І мені здалося, що глядачі, які виходили з кінотеатру, були розгублені. Не знали, що з цим досвідом робити. Як накласти цей досвід перегляду цього фільму на різні стереотипи про Україну. На те, що вони чули з новин про війну у нас на сході України. На те, що вони взагалі не знали, що у нас тут відбувається. І тут раптом такий потужний візуальний досвід, з яким не всі з глядачів впорались, мені здається.

І це, власне, підводить мене до тези, що завжди документальному кіно за кордоном потрібен належний контекст. Глядачеві потрібно допомогти прожити цей досвід. І прикладом такого проєкту був See Ukraine, який фестиваль Docudays організовував кілька післямайданних років. Де, власне, покази документального кіно супроводжувались модерованими дискусіями, а також виставками візуального мистецтва, які задавали цьому досвіду контекст.

І ще хочу сказати, що потрібно берегтися від такого тяжіння до суто пропагандистських функцій документалістики. Тому що в  такому патріотичному «угарі» можна допрацюватися до того, щоб возити за кордон «Таємний щоденник Симона Петлюри», «Забороненого» чи «Крути», намагаючись сформувати дуже одновимірний месидж про Україну. Але давайте все-таки зважати і на художні якості фільму, і на те, що ми хочемо цим месиджем сказати. Мають бути певні рамки відбору до того, що культурна дипломатія України може транслювати за кордон.

І остання теза, яку я хочу озвучити – про те, що культурна дипломатія часто сприймається як інструмент швидкої дії. Ось ми щось показали, повезли, прокомунікували – і начебто сприйняття закордонною аудиторією України відразу і покращилось.

Це та пастка, в яку не потрібно заходити, якої треба бути свідомим. Тому що культурна дипломатія – це інструмент повільної, тривалої дії, яким ми намагаємося змінити ставлення людей до себе, до України. І це те, що міняється найважче. Можна справити поверхове враження, ситуативне якоюсь новиною чи подією. Можна зацікавити Україною до тієї міри, що людина просто піде в гугл і пошукає щось про нас. Але змінити ставлення через емоції – це шлях тривалий, багатокроковий і розтягнутий у часі.

Мені здається, що документалістика тут є якраз одним із найефективніших інструментів того, щоби боротися зі сформованими усталеними стереотипами, підважувати те, що люди думають, пропонувати їм іншу оптику. І це має відбуватися через розмову, через діалог. Який, мені здається, документальному кіно – сучасному, українському, де є багато блискучих робіт – дуже вдається. У цьому сенсі нам, Українському інституту, дуже пощастило. Тому що в кіно нам є, на щастя, з чим працювати, комунікуючи Україну.

 

Андріана Сусак, ветеранка, доброволиця батальйону Айдар, співзасновниця Жіночого Ветеранського Руху, героїня фільму «Невидимий Батальйон»

Я є однією з героїнь фільму «Невидимий Батальйон». Ми відвідали, напевно, 17 країн і десь близько 30 міст. Я можу поділити аудиторію на дві ключові. Перша – це діаспора, а друга – це урядовці або міжнародні активісти чи журналісти.

Я зустрічалась із небайдужою діаспорою, яка підтримувала Україну всі ці шість років війни. У них також було і вигорання, і незрозуміла ситуація, тому що вони отримують інформацію з медіа, не завжди можуть приїхати і подивитися, що відбувається в Україні.

Уряд Канади, Держдеп, Гаага, Великобританія – це журналісти, держслужбовці і депутати. У них виникають політичні питання, на які потрібно відповідати ветеранам. І ми робили все, щоб допомогти і не нашкодити іміджу країни, але при цьому говорили правду. Найбільший ефект після перегляду – коли глядачі можуть прийти і поставити питання.

І в держдепі було складно вести перемовини, тому що це міжнародна допомога Україні від США. Ми розповідали про ветеранів і війну. Кожного разу перед великою аудиторією тобі потрібно розповідати про свої переживання. Про те, скільки ти втратив. Про гендерну рівність в ЗСУ. Про активізм в Україні, який іноді карається внутрішніми ворогами. Але ефект стався за ці два роки, тому що коли на засіданнях конгресу почали називати Російську Федерацію агресором – це була наша маленька перемога.

Іноді документалістика та інші культурні проєкти можуть посилити дипломатію. Адже дипломати часто не мають права говорити відкрито. А ми використовували ту мову, яку знали – мову правди. Говорили і про полон, і про знущання військ РФ над жінками-полоненими, над ветеранами.

Я вважаю, що потрібно розвивати документальний напрямок. Але я б дуже хотіла, щоб документалістику більше показували на українському телебаченні, для внутрішнього глядача. Бо дехто з українців досі не знає, не вірить, не відчуває те, що відбувається в Україні, на Донбасі, в Криму. І щоб вони не були байдужі, думаю, їх треба освічувати все ж таки через культуру.

 

Володимир Тихий, український кінорежисер, сценарист, продюсер документальних та ігрових фільмів, співзасновник „Вавилон’13“

В Україні зараз така ситуація, що з модерних медійних моментів, які могли б ретранслювати певні художні образи, осмислення того, що відбувається в країні – по суті, є лише документальне кіно. Ігрове кіно чи телевізійні програми здебільшого заангажовані в інші речі, ніж аналітика чи соціальна робота. У нас до сих пір в ігровому кіно домінує система художніх образів соцреалістичних, що насправді не є демократичною системою осмислення того, що відбувається.

Момент української документалістики принципово змінився у порівнянні з тим, що було 5-7 років тому. Здебільшого на актуальні речі, і це може захопити увагу глядача. Але також багато хто перейшов у формат відеоблогів, і ми маємо це прийняти. Навчитися робити документалістику в форматі саме коротких влогів, які транслюються і демонструються на інтернет-майданчиках.

Приклад Майдану продемонстрував, наскільки документальне кіно може взагалі вплинути на хід історії. Зараз ми можемо собі чітко сказати, що на відміну від масованої атаки, якою займалось російське телебачення і всі медіа, що продукували негативний образ Майдану – оці яскраві образи хлопця в касці, в респіраторі, який телефонує мамі, перемогли. І саме цей образ став тим камінцем, який ліг в основу перемоги Революції Гідності. Не документальне кіно саме по собі є зброєю. А ми є зброєю – люди, які розуміють можливості кіно, які комунікують і намагаються поширити ту чи іншу точку зору завдяки цим фільмам.

 

Олександра Матвійчук, Голова організації Center for Civil Liberties / Центр Громадянських Свобод та координаторка громадської ініціативи Євромайдан SOS, Ініціаторка кампаній #LetMyPeopleGo та #SaveOlegSentsov для звільнення українських політв’язнів.

Я хотіла б зупинитися на трьох речах. Насамперед на переконанні, що «мистецтво поза політикою». Я часто чула це від представників культурного сектору, коли ми як правозахисники зверталися до них за допомогою, щоб бути почутими суспільством.

Війна має в своїй основі певні політичні інтереси, але суто до політики не зводиться. Оскільки особисто я займаюся питанням звільнення політв’язнів і полонених, постійно спілкуюся з рідними незаконно ув’язнених людей, документую свідчення тих, хто розказує, що відбувалося з ними в полоні – точно знаю, що війна це про біль, про втрату, випробування, любов, самопожертву, про ницість у дуже багато інших вічних тем, які піднімаються мистецтвом. Тому коли, звертаючись із темами війни, я чую, що «ми митці, ми поза політикою» – розумію, що люди просто роблять такий вибір не говорити про цю тему.

Друга річ, на яку я хотіла б звернути увагу: відверто кажучи, коли я чую, що документалістика – це зброя в інформаційній війні, мені відразу спадають на думку наступні слова. «Прийшов той день, коли ми всі визнали, що фотокамера, інтернет і взагалі інформація стали ще одним видом збройних сил». Це сказав Шойгу в березні 2015 року. І я побоююсь, що якщо ставитись до документалістики саме як до зброї в інформаційній війні, то ми будемо мислити підходами Шойгу і зведемо документалістику суто до того, до чого її зараз зводить Російська Федерація – до пропаганди.

Мені здається, що у документалістики є інша мета, надмета. І коли вона виконує цю надмету – тоді тим самим є ефективною зброєю проти російської пропаганди. Тобто вона може бути такою зброєю, а може й не бути.

Мені згадується чудовий фільм, який показували на відкритті міжнародного фестивалю Докудейз 2015 «ДНР, або Химерна історія країни-саморобки». На той момент ми вже рік працювали на Донбасі, були у складі мобільних груп, на власні очі бачили, як відбувається захоплення регіону, спілкувалися з багатьма людьми. І, відверто кажучи, якби я всього цього не бачила, а просто подивилась би цей фільм – у мене склалося б враження, що ніяких російських військових і російської присутності там немає, що це дійсно такий поклик людей, які там проживають. Режисер фільму показав кількох героїв, які дійсно були дончанами, вірили в рускій мір, намагалися активно його будувати. Він ходив за ними і дуже чесно та правдиво це фільмував. Чи мав він право показати це як документаліст? Абсолютно. Це його авторський погляд. Але якщо я нічого не знаю про війну Росії в Україні і подивлюся цей фільм, чи дасть він мені повне розуміння того, що відбувається? Ні. Тому документалістика може бути зброєю проти російської пропаганди, а може й не бути нею.

І третя річ – відповідальність. Чесно кажучи, я з тривогою дивлюся на соціологічні опитування про те, що українці знають і думають про війну. Особливо коли це не стільки соціологія, а журналісти просто ловлять людей на вулиці і питають у них, з ким в Україні йде війна. Коли ти чуєш ці відповіді, стає справді доволі страшно. Як ми знаємо, комунікативна пам’ять живе три покоління. Тобто пам’ять про те, що зараз відбувається, буде жити в комунікативній сфері тільки три покоління, поки це передається від одного покоління до другого. А далі вступає в силу тільки культурна пам’ять. І от відповідальність і важливість документалістики, мені здається, полягає в тому, щоб зберегти ці живі історії, зберегти сенси, зберегти події так, як вони відбувалися і зафіксувати їх для культурної пам’яті. Якщо ми цього не зробимо, якщо це не спроможеться наша документалістика, то це зробить інша. І нам просто нав’яжуть це бачення.

 

Оксана Іванців, директорка проєкту Arts&Rights

Документальний активізм – нове для нас явище. Після того, як глядач на наших показах бачить титри в кінозалі, він не залишається сам на сам із проблемою і, можливо, нерозумінням того, що робити далі. Завдання команди, яка працює над цим проєктом, ─ шукати шляхи вирішення проблеми і об’єднувати навколо себе людей, які готові діяти.

Як на мене, документалістика є потужним способом об’єднання людей, способом говорити про проблеми і суспільні виклики. Часто ми опиняємося в інформаційному вакуумі, говоримо мовою, яка буває мало зрозумілою громадянам. Їм важко побачити, яким чином абстрактні суспільні явища, про які ми говоримо, впливають на них. Яким чином норма в якомусь законі чи, навпаки, її відсутність може вплинути на їхнє життя, на життя їхньої доньки, сусідки, чоловіка і так далі.

І розповідати про це через історії реальних людей ─ ефективний спосіб розбудовувати, власне, ці зв’язки. Показувати, як наші загальноприйняті правила впливають на кожне конкретне життя, як людина, яка має чітку громадянську позицію, здатна вплинути іноді навіть на перебіг історичних подій.

Тому одне із завдань нашого проєкту є згуртування людей. Ми створюємо мережу документальних активістів. Якщо вам відгукується ця ідея, якщо ви правозахисник(ця), активіст(ка), людина з чіткою громадянською позицією, яка не може стояти осторонь, якщо ви вмієте розказувати історії, якщо ви режисер(ка), письменник(ця), журналіст(ка), фотограф(ка), якщо ви людина з історією ─ я думаю, що ви обов’язково знайдете місце в нашій мережі.

Мережа міжсекторальна, в ній будуть поєднуватися знання і досвід людей творчих, які працюють з інформацією, створюють контент, і громадських активістів, правозахисників, які розуміють проблеми на рівні закону, політичних рішень і знають різні людські історії, якими можуть поділитися.

Це не єдина можливість, яку дає мережа. Ми також будемо надавати організаційну, логістичну підтримку тих проєктів, які народяться у цьому середовищі, фандрейзингом. Будуть різні освітні майстер-класи, доступні саме учасникам і учасницям мережі.

Сподіваюся, документалістика заговорить зовсім по-іншому і долучиться до важливих суспільних процесів. Власне, вона вже долучається. Цей проєкт ─ наша спроба інституціоналізувати процес документального активізму і зробити його популярним.

8 09 2020

http://www.korydor.in.ua/ua/ideas/dokumentalistyka-v-informatsijnij-vijni.html