www.ji-magazine.lviv.ua

Богдана Романцова

Маріз Конде, Людмила Уліцька, Харукі Муракамі, Маргарет Етвуд, Нгугі Ва Тхіонго – саме такий вигляд мала перша п’ятірка претендентів на Нобелівку, згідно з букмекерськими ставками. Зі списку випав Адоніс, і вже не вперше у тридцятці – Стівен Кінґ. Звісно, букмекери знову не вгадали з десяткою, бо Нобелівка з літератури – це нагорода естетиці, а її виміряти, зважити і знайти важкою, проти інших, – украй складно.

Луїз Ґлюк. Фото businessday.ng

Цього разу головну нагороду забере американська поетка Луїз Ґлюк за «безпомилковий поетичний голос, який завдяки суворій красі універсалізує індивідуальне існування». І це той випадок, коли кожне слово у формулюванні важить.

Голос Луїз і справді безпомилковий: мало хто з сучасних авторів добирає слова із такою ювелірною точністю. У віршах Ґлюк немає жодного прикрашання, надмірності чи зайвих слів: кожне дієслово – гранично важливе, обране з поміж усього лексичного огрому, відшліфоване та припасоване на його місце, ніби шматочок мозаїки. Кожен другий прикметник – викреслений і до читача не дійшов. Така дбайлива економія створює ілюзію простоти, навіть банальності Ґлюкових текстів, однак це – лише перше враження. Образи у поезії Луїз формують складну систему, як квіти у збірці «Дикий ірис», і отримують власні партії у поліфонічній композиції. Луїз оперує розгалуженим символічним кодом, і читач змушений докладати неабияких зусиль, аби розшифрувати ці поетичні ребуси, заповнити прогалини, відчитати метафори, нарешті, зрозуміти, що ж насправді важить поетці. Бо сама Ґлюк воліє зберігати легку відстороненість і завдань нам не полегшувати.

Видається, що в частині текстів Ґлюк обирає не звертатися ні до кого, крім самої себе. Так, звісно, ще до рослин у саду, от вам і проповідування живій природі. Поезія стає автотерапією, свідченням того, що ти досі живий, хай поруч і немає інших співрозмовників, крім Ловелла і Мердок. Саме тому авторка уникає ускладнених декоративних елементів і вибагливих літературних ігор – їй просто не хочеться докладати стільки зусиль, аби вразити читача-інтелектуала. Водночас усі поезії Луїз пов’язані тонкими, однак міцними зв’язками, що їх можна довго шукати та іноді – радісно знаходити. Наприклад, наприкінці збірки «Сільське життя» нобеліатка пише про дощ, «дощ вічний» («There is only the rain, the rain is endless»), тобто, ймовірно, потоп. Годі встояти перед бажанням відчитати в цьому автопокликання на більш ранню й на диво песимістичну збірку «Арарат», а потім поєднати ці два тексти в суцільну оповідь. Натомість збірка «Дім на болотах», за твердженням авторки, постала як відповідь на рецензію на «Первістка», її поетичний дебют, і це також ключ до її розуміння. Таких невидимих ниток безліч, і віднаходити їх означає бодай на мить розуміти Ґлюк.

Трагедії, смерті, травматичні події з минулого, особисті переживання й екзистенційний відчай – збірки Ґлюк точно не назвеш оптимістичними. Основний об’єкт дослідження для поетки – вона ж сама, її переживання й травми, те, що критикиня Венді Лессер назвала «егоцентричністю» Луїз. Однак не в сенсі егоїстичності, а в значенні покладання себе в осердя оповіді. Цим нобеліатка близька до Сильвії Плат, однієї зі своїх літературних попередниць. Утім, центральний автор для Ґлюк – безумовно, Рільке, з його любов’ю до міфів та песимізму. До Рільке авторка повертається повсякчас, і не лише в поезії, а й в есеїстиці, зокрема праці «Американська оригінальність: есеї про поезію». Як і Рільке, Ґлюк воліє не констатувати вже відоме, а висвітлювати «те, що приховано», як вона сформулювала в інтерв’ю «Washington Square Review».

Сповідальність Ґлюк поєднує з неупередженістю: вона не судить і не виносить вироків іншим, просто й без маски оповідаючи про себе і власні травми: розлучення, проблеми й смерті в родині, хвороби і страхи. Смерть стає для Ґлюк наскрізною темою, авторка постійно запитує себе, як же змиритися з конечністю життя і невідворотністю трагедії наприкінці. Можна дати очевидну відповідь – через мистецькі практики, недарма серед ліричних героїв Ґлюк так багато митців. А можна й менш очевидну – через справжні миті буття (пам’ятаєте Вулфові moments of being?), коли ми особливо гостро почуваємося живими. Луїз зазначала, що особливо живою почувається, коли може знайти нову форму, створити щось небачене, вийти за рамки себе попередньої, як-от у збірці «Сільське життя». Тобто, знов-таки, через творчість, однак не довільну, а формотворчу.

Якщо шукати ключі до збірок «Луки», «Віта Нова», «Дикий ірис», «Аверно», варто почати з античної міфології, яку авторка любить із раннього дитинства. Боги й герої в текстах Ґлюк не є маркерами позаземності чи тим паче рупорами авторських ідей. Навпаки, вони – цілком земні істоти, що переживають цілком людські кризи й мають право на емоції, а їхня божественність радше універсалізує оповідь, ніж відсилає до конкретних історій. Так у збірці «Тріумф Ахілла» героєві Троянської війни доведеться усвідомити, що таке смерть, і прийняти нове знання. В «Аверно» Персефоні й Деметрі – пережити розрив між поколіннями та осмислити, чим для тебе є дім і чи мають сучасні люди / боги взагалі бодай якийсь дім. Колективне та особисте, міфічне й персональне у Ґлюк поєднуються й накладаються, формуюючи єдину матрицю. Важливим для мисткині стає постійне переосмислення цього коду.

Слід невпинно змінюватися, уникати застигання й перетворення на статую себе ж – вірить поетка. В одному з інтерв’ю майбутня нобеліатка зізналася, що часто переписує власні тексти, бо в тому самому вірші можуть бути напрочуд живі місця й геть «мертві, інертні», які спочатку видавалися знахідкою. Кожна нова збірка для неї – це відмова від себе попередньої, болісне виламування зі знайомих конструкцій. Природний стан митця, на думку Луїз, – легке занепокоєння і пошук, після якого настає мить свободи, хай яка вона коротка.

Ґлюк – авторка, яку обожнюють літературні критики, бо вона – з тих, хто ніколи не халтурить і не працює упівруки. Професійні читачі похвалили навіть її першу злу, геть нещадну збірку «Первісток». Далі був Пулітцер за «Дикий ірис», Національна книжкова премія за «Вірну і гідну ніч», премія Транстрьомера і Вільяма Карлоса Вільямса. У 2003–2004-му Ґлюк мала статус поета-лауреата, та й загалом отримала мало не кожну з помітних нагород в Америці. Попри таку поміченість професійними колами, Луїз, як і обіцяла, не перетворилася на пам’ятник собі: і далі веде письменницькі семінари, допомагає обдарованій молоді, пише літературознавчу есеїстику. Можливо, її лякає горде мовчання, бо воно надто схоже на смерть.

Нобелівка-2020 – це сильний жіночий поетичний голос, що так актуально в часи кризи, висока полиця й поки не перекладені в нас книжки. Сподіваюся, чекати лишається недовго. З чого починати? Я радила б із «Дикого ірису», потім продовжити «Аверно» й «Тріумфом Ахілла». Головне – не зупинятися, як просить нас усіх Луїз Ґлюк.

9 10 2020

http://litakcent.com/2020/10/09/luyiz-glyuk-i-nobelivka-2020-poeziya-pochinaye-i-vigraye/