незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Володимир Рафєєнко, український письменникКобиляча голова, або Як я почав писати українською"Я все життя розмовляв, писав і читав російською - і
ніколи мене не треба було ні від кого захищати", - Володимир Рафєєнко, спеціально для DW. Одна із головних подій минулого року
в моєму особистому житті - вихід із друку роману "Мондеґрін",
який я спромігся написати українською мовою. Чесно кажучи, ніколи не
думав, що напишу роман українською. П'ять років тому в липні 2014 року я навіть
уявити не міг, що колись триматиму в руках цю малесеньку книжку. Об'єктивно кажучи, цього не могло
бути у принципі. Я ріс у російськомовній родині. Тато і мамо розмовляли зі мною
виключно російською, як і батьки мами. Правда, була ще татова мама - чудесна
бабця Марфа Олександрівна. Ось вона розказувала мені українські казки прекрасним
запашним суржиком, а знала вона безліч казок. Крім того, наскільки я розумію,
її пам'ять тримала різні варіанти тих чи інших казкових сюжетів. Протягом життя
вони, ці варіанти, змішувалися, об'єднувалися, утворювали якийсь абсолютно
оригінальний казковий простір. І годі тепер відшукати його в літературно
оброблених фольклорних пам'ятках. Немає там казок моєї бабусі, яка до самої
смерті зберігала зв'язок із природною, чистою фольклорною сільською традицією. Казки розказувалися в основному на
ніч, коли місяць дивився у невеличке віконце, а зірки миготіли проміж листям
великої яблуні, яка теж заглядала мені у вікно. Ті яблука були великі, зелені,
солодко-кислі, і, може, тому саме такий присмак на все життя зберігся від тих
казкових історій, які я чув майже пів століття тому у своєму ліжечку. Казки
були страшними, але цікавими. А я - маленький, та з великими очима. Бабуся
кожну казку завжди розказувала так, нібито вперше, і я пам'ятаю, що кожний раз
дійсно був, як перший. Якісь сюжети зберегла моя пам'ять,
якісь не зберегла. Але Кобиляча голова - один із головних персонажів того
роману, який наразі побачив світ, - увійшла в моє дитинство саме тоді, саме
завдяки моїй бабці. Важко зараз сказати, чим мене так вразила ця казкова
істота. Може, у першу чергу, дуже дивним способом існування - нібито в тілі,
але одночасно і без тіла. Бо голова, вона, як не крути, просто голова, хай
навіть і з шиєю, як я чомусь завжди її сприймав. Тобто голова кобили без самої
кобили. Пам'ятаю, що ніяк не міг зрозуміти, як вона рухається. Котиться? Може,
й котиться, тому, мабуть, "стукотить-грюкотить". Але що ж воно таке
там стукотить? Мозок? Думки? Золоті прикраси? Кулі для станкового кулемета? Великі сумні очі, прокурені зуби, як
у татового тата - діда Данила, і лиха, густа, хоча місцями нібито вже сивувата
грива - от такий образ я уявив собі колись. Таку ж істоту я бачив, коли писав
свій роман. І, мабуть, точно так само виглядав я сам, коли рано вранці зійшов з
потяга, яким приїхав до Києва в липні 2014 року. Кінець літа і початок осені видалися
важкими. Психологічно я був напівживий, стривожено-млявий. Думок у голові
совалося тоді небагато, але вони стукотіли і грюкотіли з такою силою, що вночі
я не міг спати, а прокинувшись уранці, не впізнавав місця, де прокинувся.
Повинен був знову і знову розказувати собі, як так сталося, що немає в мене
тепер дому, що не можу більше жити у місті свого дитинства, молодості, у місті,
в якому прожив більшу частину свого життя. Намагався зрозуміти, хто, як і чому
саме зруйнував усе те, що звалося моїм життям. А крім того, повинен був ще
знаходити можливість заробітку, що з моєю професією - філолог-русист, тим
більше у часи війни з Росією, не так уже й легко. Не міг я не думати і про те, що
гасла про захист російськомовного населення, які нахабно і цинічно
використовувала Росія, зробили з мене одночасно і жертву, і причину війни. Ця
брехня, нібито мова є наріжним каменем війни, що
точилася у моїй країні, викликала в мене несамовиту і чесну лють. Я все життя
розмовляв, писав і читав російською - і ніколи мене не треба було ні від кого
захищати. Кожного дня, щойно я згадував про те, що озброєна сволота, яка
окупувала моє місто, прийшла нібито рятувати мене від моєї країни і від тієї
мови, якою мені бабця казки в дитинстві розказувала, у голові починало так грюкотіти
і стукотіти, що життя не було ніякого. Не можу сказати, що довго йшов то
цієї думки. Здається, вже через кілька перших місяців перебування у Києві я
остаточно вирішив, що повинен колись написати роман українською. Рішення було
прекрасне, звичайно, але спочатку потрібно було опанувати мову хоча б на
первісному рівні, бо розмовляти я не міг зовсім, а писати навіть і не пробував
ніколи. Кілька років опановував мову. У 2016 році почав писати і
зрозумів, що мого рівня абсолютно не достатньо для такого завдання. Тоді я
заборонив собі писати рідною російською для того, щоб нічого не відволікало від
роботи. І пішов за мовою туди, куди вона мене покликала. Робота довго не йшла, періодично
впадав у розпач, виборсувався звідтіля, знову впадав. І тільки після першої
чверті тексту раптом стало мені легше. З того моменту, власне, роман вже сам
писав себе. А я тільки намагався не плутатися у нього під ногами… Книжка лежить на столі. Із її
обкладинки на мене дивиться Кобиляча голова, істота, про існування якої моя
бабця попереджала мене ще в дитинстві. Урешті-решт ми зустрілися. У Кобилячої
голови немає тіла, так само, як і в мене після тих 45 років життя, що
залишилися на Донбасі. Подібне тягнеться до подібного, і я сподіваюся, що
українська мова освятить цю зустріч, як добру риму в чудернацькому і смішному
сонеті життя. |