www.ji-magazine.lviv.ua

Вахтанґ Кебуладзе

Ми на сцені майбутнього, ви на сцені майбутнього. І це не лише метафора. Завжди візії фантастів випереджали винаходи науковців і технологів, але, мабуть, ніколи це не ставалося так швидко. Між першими казками про «Літай-килим» (казки народів світу — ред.) і першим літаком проминуло століття. Між фантастичними фільмами про віддалений відеозв’язок і нашими смартфонами пролетіло кілька десятків років. Ми опинилися у власному майбутньому — і це певною мірою загрозливо для культури, тому що культура слабка і повільна.

Німецький філософ початку XX століття Ніколай Гартманн мав рацію, коли писав про те, що найвищі цінності та категорії буття — слабкі. Для того, щоб мати дотичність до цих категорій, цінностей, треба мати хист та сміливість бути слабким і повільним, адже лише це робить людину людиною. Ми є не так homo sapiens, як homo cultus — людина культурна. Перше значення слова «культура» — це «обробляння». Обробляння ріллі, плекання виноградної лози. Потім це переходить у вимір вищих практик. Це творення книг, картин, побудова будинків, храмів тощо. І все це відбувається вельми повільно. Швидкість згубна для культури, швидкість руйнує храми, спалює книжки, знищує людину спочатку в метафоричному сенсі, а потім фізично. 

Чи не найжахливіша подія в історії людства XX століття — горезвісне ендльозунґ (з нім. endlösung) — остаточне рішення (щодо цілі вбити всіх євреїв — ред.). Будь-які злочини відбуваються дуже швидко. Час наче стискається, але потім тривалий період випромінює згубну радіацію аморальності та злочинів. Це стосується і злочинів нацизму, і злочинів комунізму. І ми сьогодні відчуваємо це. Ми ще не можемо пережити це. Ця тінь насильства лягає на наші долі і на долі наших дітей. І нам хотілось би дуже швидко позбавитися цієї жахливої тіні. Але знову ж таки культура відбувається повільно. Її практики здійснюються у нешвидкий спосіб. І будь-яка спроба зробити це швидко може бути згубною і для культури, і для нас, адже ми не так homo sapiens, як homo cultus — людина культурна. 

Втім є ще одна загроза. Певною мірою ми можемо сказати, що ми — чи не єдиний біологічний вид, що не має природних запобіжників, які не дозволяють нам знищувати один одного. І певною мірою наша культура, наша друга природа, — це і є такий запобіжник. Культура рятує життя. Але не лише. Інколи культура може загрожувати життю. Тут я згадаю тезу іншого вченого, інтелектуала XX століття Едварда Саїда, якому належить лаконічний і дуже загрозливий вислів «The culture is the field of struggle» / «Культура — це поле боротьби». Боротьби за географію, як пише Едвард Саїд, маючи на увазі те, що у великих наративах великих світових імперських літератур відбувається легітимація імперських захоплень. Тобто ця боротьба за географію перетворюється на боротьбу за історію, за історичний наратив, бо наша історія — це не так послідовність фактів, як переплетення різних оповідок. І в цих оповідках, в цих наративах відбувається боротьба за історію, але водночас — це є боротьба за наше теперішнє і боротьба за наше майбутнє. Тому повторюся. Культура не завжди є лише запобіжником знищення життя. Культура не лише конструктивна і позитивна. Культура — це поле боротьби. Поле боротьби різних наративів. І нам лише здається, що це відбувається, скажімо, віртуально: насправді це має конкретні, інколи жахливі наслідки.

Ще один негативний момент, який може бути пов’язаний з культурою, — те, що нам здається, що культура завжди емансипаційна, що вона завжди звільняє нас. Це доволі прекраснодушні ідеї, дуже симпатичні, втім реальність відрізняється від цього. Історія показує, що культура може вуалювати насильство. Не тільки запобігати насильству, а маскувати його. Звабне око культури, як око удава, може заколисувати, заспокоювати і бути загрозливим. Знову ж таки великі імперські культури створюють таку дуже привабливу ілюзію, в яку хочеться вірити, але часто за цією ілюзією приходить жахливе насильство. Багато людей в середині XX століття не могли повірити, що нація, яка породила Ґете і Бетховена може вчиняти такі жахливі злочини. Нині багато з нас не хоче вірити в те, що нація, яка породила Шостаковича і Пушкіна, може створювати такі жахливі злочини. Але, на жаль, — це історичний факт сьогодні, і нам з цим жити. І від того, як ми це сприймемо сьогодні, залежатиме також наше майбутнє. То ж знову повторюся, культура — це не лише поле боротьби. Культура — це до того ж інколи доволі загрозлива практика — і вона може бути не лише емансипаційна, а може також поневолювати. 

Все це накладається на ту ситуацію, в яку ми потрапили всі разом — все людство. Я маю на увазі пандемію, про яку не можна не сказати сьогодні. Навіть дивлячись на ваші обличчя, я здебільшого бачу маски і це правильно, це захищає нас, але це створює дистанцію. Дистанція — чи не найважливіше слово, яке ми чуємо нині. Ми переходимо на дистанцію, театри закриваються, університети переходять на дистанційне навчання, галереї віртуалізуються. Ми сьогодні можемо завдяки одному кліку спілкуватися з людиною, яка живе на іншому боці планети, але ми не можемо зустрітися з близькими. Ми зволікаємо, ми відкладаємо ці зустрічі, ми уповільнюємося. І на тлі всього цього слова, що культура повільна і слабка, прозвучать дещо в інший спосіб, мають дещо інший бекґраунд, інший сенс. Але це наше сьогодення — і від цього сьогодення також залежатиме наше майбутнє. То ж повторюся, культура — слабка і повільна. Ми маємо плекати її, але при цьому не забувати про ті загрози, які пов’язані з різноманітними культурними практиками».

24 10 2021

https://zaxid.net/statti_tag50974/