www.ji-magazine.lviv.ua

Сергій Плохій, професор історії України Гарвардського університету

СЕРГІЙ ПЛОХІЙ, ПРОФЕСОР УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ В ГАРВАРДСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ — ПРО КОЗАЦЬКИЙ МІФ, ЙОГО МІНЛИВІСТЬ І ВАЖЛИВІСТЬ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОЄКТУ.

— На обкладинці першого, англомовного видання вашої монографії «Козацький міф. Історія та націєтворення в епоху імперій» 2012 року відтворено гуаш Георгія Нарбута «Еней та його військо». Чому обрано саме цю роботу?

— Це був свідомий вибір. Власне, що я хотів донести? Що йдеться саме про козацький міф, цебто не просто про історію, а про комплекс уявлень про козацтво, їх переходи та трансформації. Сама «Енеїда» й те, як зобразив її 1919 року Георгій Нарбут, ідеально, на мою думку, це відображають. Мені важливо було показати, що козацький міф існував у кількох площинах і варіаціях націєтворення, у тому числі в імперському контексті. Наприклад, у XIX — на початку XX століть він активно побутує в малоросійському варіанті. Рєпінські козаки, що пишуть листа турецькому султанові, — найдорожча картина в Російській імперії, її купує сам імператор. Можна було захоплюватися козацтвом і лишатися лояльним до імперії, не конче сповідуючи чи декларуючи українськість. Нарбут якраз дуже цікавий з точки зору переходу козацької міфології від малоросійської, яка могла сидіти на кількох стільцях одночасно, у суто український контекст.

— А взагалі що таке козацький міф? Як би можна було визначити його суть?

— В академічному дискурсі поняття «міфологія» не має жодного негативного відтінку, бо вона представляє цілком легітимні для науковців уявлення. Не йдеться про неправду — йдеться про спосіб суспільного думання й уявлення про минуле та його певні явища. У випадку з козацьким міфом — це комплекс уявлень про козацтво. Вони можуть базуватися на якійсь реальній позитивістській історії та усвідомленні того, що відбулося, а що — ні, але препаруються залежно від культурних і політичних обставин.

Появу козацької міфології насправді треба пов’язувати з «Віршами на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного» Касіяна Саковича, виданими в Києві 1622 року: там козаки — лицарі, вибрана група. Ідеї ці не були абсолютно новими: їх перенесено з польської історіографії кінця  XVI століття. Та саме відтоді — дуже рано, від появи самої козаччини — беруть початок витоки цього міфотворення: про коріння та походження козаків, їхні особливі права тощо. Потім, після Саковича, додається цілий пласт уявлень про Переяславську угоду 1654 року та захист козацькими елітами отриманих там вольностей і привілеїв.

Минувшина козацтва — важливий аргумент, за допомогою якого еліти Гетьманщини обстоюють її права. В «Історії русів» — а це початок XIX століття — історія козаків уже етнізується, представляється як історія верстви‑нації.

— Зрештою, в останні десятиліття існування Гетьманщини, особливо ж за гетьманування Кирила Розумовського, козака з мушкетом трактовано в тодішніх документах як «герб національний», «печать національная».
— Так, «національний», «нація» — категорії, широко вживані в Гетьманщині XVIII століття. Однак слід мати на увазі, що суть цих понять змінюється. У той час «нація» не конче передбачає окрему державу, а надто її незалежність. Імперії на те й імперії, що вони об’єднують багато націй. Це для нашого теперішнього бачення проблема: як це так — уважати себе окремою малоросійською нацією, мати національний герб, але водночас бути лояльним до царя й до імперії? А для XVIII століття це не є жодною проблемою, бо в тодішньому розумінні «нація» — це переважно еліта, козацька старшина, яка, до речі, була значно більш однорідною, ніж еліта України сьогоднішньої. Є «нація», «національний герб», і є імперія — XVIII століття допускає таке співіснування.

— У який момент козацький міф став наріжним каменем модерного українського націєтворення?
— Якщо взяти конкретні точку й текст, то це буде «Книга буття українського народу» Миколи Костомарова та відповідно середина 1840‑х. Там просто скрізь відбитки козацького міфу — але у версії, що її згодом дотримуватиметься Михайло Грушевський: із народними масами, рівністю, міфологічним уявленням про Січ. Це вже потім Костомаров змінить ставлення до козаччини на критичне — як і Пантелеймон Куліш — зокрема, й через соціальні чинники. Але то була перша політична програма модерного українства, і козацький міф є її складовою.

Перейдімо до Миколи Міхновського: 1900 року, коли він був адвокатом у Харкові, виходить його брошура «Самостійна Україна». На підросійській Україні вона стала першою політичною декларацією про незалежність. У Галичині така існувала вже п’ять років — «Ukraina Irredenta» Юліана Бачинського, а на Наддніпрянщині доти не було. Чому, за Міхновським, Україна має бути незалежною?

Він обґрунтовує це в юридичній і політичній площині, сягаючи Переяславської ради й Богдана Хмельницького: російським царатом було порушено умову 1654 року. Це перший політичний маніфест модерного незалежництва, і козацький сюжет — у самому його центрі.

Обкладинка часопису, виконана за проєктом Г. Нарбута. 1918. Музей Шереметьєвих

Г. Нарбут. Проект обкладинки для часопису “Наше минуле”. 1918. НХМУ

— Як пояснити феномен, що козацький міф покриває також підавстрійську Галичину, доволі далеку від козацької традиції? На зламі XIX–XX століть там засновано товариство «Січ», у Першій світовій на боці австрійської армії воює легіон Українських січових стрільців, саме в їх середовищі з’являється національний військовий кашкет — «мазепинка»…
— Суто історично козацтво пов’язане з Галичиною досить тісно. Варто згадати хоча б Сагайдачного, який походив з тих країв, чи Хмельницького, батько якого звідтіля ж перебрався на Наддніпрянщину. Але ці історичні зв’язки не були в галичан складовою пам’яті, міфу й міфології. Такими вони стають тільки в XIX столітті, коли частина галицької еліти приймає українську національну ідею.

У Галичині є ще старорусини, москвофіли — але і вони, і укранофіли беруть близько до серця те, що приходить до них з України, котра під Російською імперією. Узяти хоча б «Руську трійцю», яка орієнтується на харківських романтиків 1830‑х. Далі ж, коли ви приймаєте Шевченка як свого поета, то це вже цілий український національний пакет, із якого козаччину просто так не викинеш. Тут не можна торгуватися й перебирати, як на базарі — треба брати весь кошик, і українську ідею з нього частина галицької еліти «купила» ще навіть перед 1848 роком. Козаччина була ключовою складовою українського національного проєкту, який прийшов у Галичину зі Сходу, з Наддніпрянщини. Бо ж там українські еліти на момент, коли почали творитися нації, походили головно з колишньої Гетьманщини. Отже, якщо ти вибрав український національний проєкт із Котляревським і Шевченком, а не москвофільський із Пушкіним і Тургенєвим, — обираєш і козацтво.

Відтак починаються «шукання козацтва»: не одна порядна українська галицька родина мала легенду про козака в своєму родоводі. Фактично відбувається міфологізація минулого, і воно пов’язане саме з козаччиною. Великий виклик для грекокатоликів: що робити з Шевченком і його «Гайдамаками»? Як бути з тим, що ви належите до Греко‑католицької церкви, а ваші головні національні герої ріжуть людей, пов’язаних із нею? Але міфологія здатна таку проблему розв’язати, не зробивши з цього конфлікту.

— Козацький міф узагалі мав якихось серйозних конкурентів в українському націєтворенні?
— Звичайно. От візьмімо інші Нарбутові роботи того ж часу, що ілюстрація до «Енеїди»: є там і робітник з молотом, і селянка з серпом… Головним конкурентом була соціальна міфологія, яка виводилася ще з народництва. Перші ж українські партії — радикальні, соціалістичні, і передусім саме вони просувають у маси український національний проєкт. Тому‑то за Центральної Ради та Директорії оту козацьку ідеологію, термінологію, атрибутику  і таке інше було посунуто трохи вбік. І навіть у цьому розумінні Нарбут дуже й дуже цікавий: у його тодішніх роботах виразно прочитуються конкурентні ідеї, що стикаються під час Української революції, доповнюючи чи заперечуючи одна одну.

Козацький міф у той чи той спосіб пронизує всі періоди тодішньої української державності, але цей комплекс міг поєднувати й кілька конфліктуючих між собою уявлень. Скажімо, Михайло Грушевський: з одного боку, він пише книжки на кшталт «Про батька козацького Богдана Хмельницького», а з другого — як добрий народовець — дуже скептично ставиться до ідеалізування козаччини загалом. Для нього «правильний» козацький міф — це міф козацької народної маси. Тож його народництво спочатку відходить на другий план, а потім відроджується з новою силою — в часи Української революції, за Центральної Ради. Ось вам соціальний компонент у цій боротьбі‑зіткненні різних уявлень про козацтво. Утім, усе це відгомони тої‑таки козацької міфології.

Г. Нарбут. Проєкт поштової марки номіналом 10 шагів. 1918. НХМУ

— Але 1918 року настав Гетьманат Павла Скоропадського. Це була спроба матеріалізувати козацький міф, надавши йому модерних форм?
— За правління Павла Скоропадського козацький міф справді розквітає, стає способом легітимації держави, яка фактично перебуває під протекторатом, військовою орудою Німеччини. Водночас він дуже добре підходить для того, щоб не лише легалізувати цю державу, але й закривати в ній певні провали між національними групами. Як частина міфології, що існувала в Російській імперії офіційно, він дозволяє будувати містки між проукраїнськими силами та росіянами‑втікачами від більшовиків — колишніми друзями гетьмана. Кожен у цьому міфі міг знайти щось своє. Етнічний росіянин із Санкт‑Петербурга, записуючись до створюваного гетьманом війська, цілком міг асоціювати себе з рєпінськими запорожцями. Така реінкарнація козацького міфу дозволяє йому пристати до України, не відкидаючи при цьому ідею «единой и неделимой России». Ота трансформація міфу створює поле для компромісу, для поєднання речей, що в інший спосіб не поєднувалися.
Ще один момент: козацькийміф допомагає подолати кордони між станами та класами: ті ж нащадки старшинських родів часів Гетьманщини — землевласники — можуть асоціювати себе з козацтвом так само, як і селяни, яким пообіцяли землю, але так і не дали. Отже, козацький міф дозволяє усувати не тільки національні бар’єри чи відмінності, але й соціальні. Спираючись на таку його модель, в яку кожен міг укладати свій власний сенс, гетьманатові було найлегше функціонувати. Далі влада переходить до Директорії — а вона в такому прочитанні козацького міфу не зацікавлена. Міф залишається важливим, але перестає бути центральним, його відсувають на периферію. Однак навіть більшовики змушені були на нього зважати — створивши те ж «червоне козацтво».

Проєкт банкноти номіналом 100 гривень Георгій Нарбут виконав навесні 1918-го, за Центральної Ради, а в обіг вона надійшла вже восени, за Гетьманату. У проєкті втілено уявлення Михайла Грушевського про щитотримачів у майбутньому українському гербі, викладене в його статті 1917 року: «…Замість яких небудь иньших фігур я-б рад бачити символи трудящого народу, напр. жінку з серпом по одній стороні й робітника з молотом по другій. Взагалі хотів би в атрибутах нашого гербу бачитияк найбільш підчеркнений, культурний, творящий, об’єднуючий характер нашої нової республіки».

— Власне, і протягом наступних радянських десятиліть козацький міф не згасає. А на зламі 1980–1990-х узагалі вибухає з новою силою.
— У радянські роки його було марґіналізовано. У тому числі зусиллями того‑таки Грушевського, хоч він щораз більше звертає увагу на еліти. А народницька традиція живе ж бо далі, адже й офіційно маси — головні рушії історії. Козацтво толеровано настільки, наскільки воно бідне. Спалах зацікавлення козацтвом як таким, його військом, а неофіційно — і державою стався в 1960‑ті роки: тодішня інтелігенція почала пов’язувати національне відродження України саме з козацькою міфологією. Прийнятною вона була і для частини партноменклатури — так, як колись козацький міф функціонував у Російській імперії, де і цар, і Шевченко віднаходили в ньому кожен щось своє. Тільки тепер він поєднував Петра Шелеста (у 1963–1972 роках — перший секретар ЦК Компартії України. — Ред.) і Ліну Костенко, створював спільне поле між ними.

Ця неформальна зв’язка партійної верхівки з національно свідомою інтелігенцією була надзвичайно небезпечна для Москви. І 1972 року вона вдарила по «козакофілах»: їх почали звільняти з роботи в Академії наук, як, наприклад, Олену Апанович, котра за підтримки Шелеста видала книжку про козацьке військо, або Ярослава Дзиру, який підготував до видання «Літопис Самовидця». Але тільки‑но 1979 року зняли Валентина Маланчука (з 1972‑го — секретар ЦК КПУ з ідеології. — Ред.), як одразу ж було опубліковано «Марусю Чурай» Ліни Костенко, хай і невеликим накладом. А це — класичний взірець козацької міфології, «перелицьована» давня легенда, що набула особливого поширення в XIX столітті. «Історія русів» ще перебуває під забороною, проте в письменницьких колах жевріє бажання її видати й досліджувати. І як тільки це стало можливим, Іван Драч, уже будучи одним із керівників Руху, кидає все й перекладає її українською мовою. У той час, а йдеться про 1989–1990 роки, він уважав це важливим для себе та для України завданням.

Наприкінці 1980‑х колишні «шістдесятники» впроваджують козацьку ідею в маси. Галичина має підтягнути решту України до рівня національної мобілізації, тож немає нічого кращого для цього, ніж 500‑річний ювілей українського козацтва. Це був політичний запит: привернути Схід до українства через козацтво. Торується вже зворотний шлях козацької міфології: спершу вона примандрувала з Наддніпрянщини до Галичини, була там привласнена як своя, а тепер повертається й намагається «реколонізувати» Запоріжжя та Схід України в цілому.

Г. Нарбут. Обгортка для проєкту державного герба України. 1918. НХМУ

Г. Нарбут. Проєкт Державного герба України. 1918. Папір, гуаш, золочення. 33×22см. НХМУА. Базилевич.

Ілюстрація до поеми І. Котляревського «Енеїда». 1967. Репродуковано за виданням, що вийшло друком наступного, 1968 року в київському видавництві «Дніпро»

— Найвидатнішим, мабуть, явищем у візуалізації козацького міфу за радянських часів було видання 1968 року «Енеїди» Котляревського з ілюстраціями Анатолія Базилевича. Але, вбравши всіх козаків у червоні шаровари, художник часом не спричинився до бутафоризації козацтва і профанації міфу про нього?
— В ілюстраціях Базилевича, з одного боку, відбувається героїзація козака, а з другого — його «одомашнення», культурне та соціальне братання: це будь‑який дядько з села, галушкоїд. Така свого роду шароваризація, зрештою, є річчю позитивною — в тому розумінні, що дає змогу з усмішкою поставитися до одного з засадничих міфів нашого історичного «я». Стає цілком нормальним представити козака в побутовій, навіть смішній ситуації. Але водночас його було включено й у тодішню свідомість — як історичного персонажа.

— Проте між Нарбутовими козаками й козаками Базилевича годі не завважити різниці—як естетичної, так і ідеологічної.
— Козак Базилевича — фольклоризований, він не має політичних амбіцій, лише посилає культурний меседж. А козак Нарбута — дуже політичний, це державний козак. Чому його чудовий образ у гербі, створеному Нарбутом 1918 року, не прижився? Пояснень є кілька. Політичне — найочевидніше: він став ознакою незалежності. Але є й банальніше, яке дозволяє зрозуміти, знову‑таки частково, чому втримався сам лише Тризуб. У світі, де доводиться конкурувати із зіркою та свастикою, за символ має правити графічно простий знак, який можна легко намалювати на паркані, на прапорі чи деінде, не маючи при цьому художньо‑академічної освіти — це доба масової політики. Є й інші фактори, що спрацювали на користь Тризуба, — він дуже об’єднавчий символ для ідеї української незалежності, для всіх регіонів України. І цей символ безкомпромісний: він не може бути і вашим, і нашим.

— 1996 року, коли ухвалювали нову конституцію України, сам Тризуб не вдалося затвердити гербом України. Довелося статтю 20-ту прописувати з поступкою: Тризуб — малий герб, а конечним елементом великого має бути герб Війська Запорозького. Тут теж відчувається відгомін козацького міфу?
— Радянська пропаганда Тризуб фактично делегітимізувала. У 1990‑ті роки можна скільки завгодно розповідати про тризуб Володимира Великого й записати його в Конституції, але в підсвідомості більшості людей на Сході України це знак бандерівців. І от знову виринає козацький міф, де кожен, як і колись, може знайти щось своє, хоч би яку ідентичність він мав, — амбівалентну, пострадянську, напівмалоросійську чи українську. Чому б ні, коли цей міф настільки добре функціонував, що свого часу міг поєднувати лояльність до царя і захоплення Шевченком?

— Козак із мушкетом мав би таки повернутися в державний герб України?
— Мені він близький. Сам я походжу з історичного Запорожжя, тож на особистісному рівні не маю заперечень, щоб він став частиною великого герба. І на рівні естетичному теж: подивіться, як добре він виглядає в Нарбута. Але для мене це не тільки питання власного походження чи естетичного задоволення. Це питання суспільного консенсусу. Якщо процес творення великого герба об’єднує Україну — то я тільки за. Якщо ж роз’єднує — я готовий на свого козака зачекати.

Спілкувався Богдан Завітій

Матеріал із журналу «Антиквар» №119

https://antikvar.ua/kozak-narbuta/?fbclid=IwAR0yN9J-qZmlZMMZjX_5qglW1KgrjEy05sGJZ5SjGqdmMdMlCP9nzAtA8UA