www.ji-magazine.lviv.ua

Януш Маєвський, польський кінорежисер, актор, художник, сценарист та документаліст

Конверт був рожевим, немовби підібраний за кольором до фіолетової марки з гуралем на нартах за 25 грошів, бо лист був зі Львова і вистачило би за 15 грошів, але, може, це випадково? Гураль у повному строї, на тлі гір, на нартах – якби стрибав у цьому строї на Крокві, то капелюх би йому впав відразу по старті. А якби скакав хасид, то йому би теж впав, і ще би йому пейси хвиля здула взад! І що би було тлом на марці? Штетль? Міжнародні змагання класичного лижв'ярства хасидів FIS в Білгораї! – відігнав ці дурні думки як муху і розрізав конверт ножиком із держаком у формі крокодила.

Лист пахнув фіалками і був гарно каліграфований, він з першого погляду оцінив прекрасну композицію абзаців, почав читати:

Вельмишановний Пане!

Мене звати Маріана Ямруґевич. Якраз тиждень тому я здала матуру і збираюся поступати на факультет польської філології університету ім. Яна Казимира у Львові. На матурі я писала завдання на тему Вашої творчості, якою я зачарована, відколи її пізнала, а минулого року я була також на Вашому відчиті у Львові. Якщо мене приймуть на полоністику, збираюся цілковито присвятити себе вивченню й аналізу Ваших літературних творів – у зв'язку з Вашою творчістю яко художника. Деяких Ваших рисунків я ще не розумію, думаю, що також і певні фраґменти у Вашій прозі не є ще цілком доступними моєму розуму, але тепер, коли вже я дозріла, напевно це зміниться, однак не менше я потребую допомоги в цій справі і тому звертаюся до Вас.

Перший місяць канікул, тобто липень, я буду з батьками в Трускавці – насмілюся просити Вас про зустріч і розмову, хоч би тільки на хвильку. Можу приїхати до Вас до Дрогобича, або запрошую до Трускавця – знаю, що Ви там часто буваєте влітку. Пристосуюся до кожного зручного для Вас терміну. Якщо в липні неможливо, то я приїду на будь-яку іншу дату, за винятком серпня, бо тоді я буду в дідусів, у їхньому маєтку під Чортковом на Поділлі, де є прекрасні стави, луки і яри, але жодного чортика чи чорта ще я не зустріла. (Мовою Чехова це звучить краще: "нікаво, даже чьорта я єщьо нє встрєтіла...").

Ще раз перепрошую за сміливість і очікую прихильної відповіді. З виразами великої поваги

Маріана Мишка Ямруґевічівна

Левів, дня 15 червня 1939 р.

вул. Хоронщизни 14/ І п.

Закінчив читати і ще раз його понюхав: продають такий папір, чи це вона його покропила? Екзальтована випускниця! Хоча... це російське вкраплення спонукає до роздумів: "нікаво, даже чьорта..."? Визнання? Декларація? "Бруньо, я тя прошу, не зачинай знову"! – покартав себе іронічно зі специфічною інтонацією в стилі Лопека Крюковського.

Відписав лаконічно, телеграмою: "Добре – крапка – як вже на місці – крапка – прошу запропонувати дату".

Відповіла також телеграмою: "Дякую – крапка – зворушена".

Він швидко забув про цю кореспонденцію, наближався кінець навчального року, треба буде виставити оцінки з рисунку, з ручної праці, збори ради, виписувати атестати: необачно згодився на всі, не тільки зі своїх класів – "провина" каліграфії, "ніхто так не потрафить, пане професоре!" Нарешті день вручення атестатів, завтра спатиму до десятої, висплюся за всі часи!

 Не виспався – о шостій вранці русинка принесла замовлені курчата, один втік із кухні, влетів до спальні і наробив страшного крику. Бруно прокинувся з гупанням серця, насилу звільнившись зі сну про малювання кола на підлозі квиткового залу залізничного двірця у Львові, що було умовою отримати квиток на потяг до Парижу. Він крутив піруети на ковзанах, за кожним колом макаючи великий пензель "до лавок" у цеберко з фарбою кольору крові й обкреслював ним іконоборчі кола. А вальс розливався луною на всіх перонах, але вдалося! Вдалося втекти від митників! Лежав, важко дихав і дивився непритомно, як Аделя і русинка бігають по спальні з розчепіреними руками, намагаючись злапати курча. Пахло потом і сироваткою.

2 липня знову прийшов фіалковий лист, вона вислала його вчора з Трускавця: "Я з Мамою в Трускавці, Татусь долучиться за пару днів, прошу о зустріч у довільний день і годину". Відписав: "У понеділок, о 5 пополудні, біля фонтану в курортному парку". Подумав, що запросить її на тістечко до цукерні Лукаса.

Приїхав трохи раніше і сів у тіні на лавці на деякій віддалі, звідки мав добрий вид на фонтан і всі лавки довкола. Уявляв собі, що є вона негарною дівчиною в окулярах, вже трохи огрядною, як усі шанувальниці літератури, яких бачив на авторських зустрічах. Нагадав собі, як колись з Віткацієм і Ґомбрем аналізували цей феномен. Віткацій сказав: "Ряд є такий: негарна дівчина не ходить на побачення, сидить вдома і читає, псує собі зір, бо заощаджує на гасі, отже мусить носити окуляри, переймається трагедіями літературних героїнь, тому розраджує себе, пожираючи тони чоколядок Фрузінського, а не ті задорогі, Фуша чи Пясецького, і повніє, повніє, приносячи жертву на вівтар літератури!" "Жертву тлустого тільця!" – додав Ґомбрович. Щось у тому є, подумав – і тоді побачив струнку, випростану як модель на подіумі постать, ні, радше як кінозірка, що входить на аудієнцію, де її чекає натовп журналістів, у голубій простій сукні, білому капелюшку і сандаликах на босу ногу. Йшла усміхненою, дивлячись просто на нього, аж оглянувся, чи, може, адресатом цієї посмішки є хтось за ним – але ні, підходила до нього, дивлячись йому в очі своїми, голубими як волошки.

Він розгублено схопився і зняв капелюха.

– Це я, Мишка. Маріанна Ямруґевічівна, – сказала вона, подаючи йому руку.

Поцілував її незґрабно, вона делікатно її вирвала в нього.

– Не можу призвичаїтися, але цілують тільки ті, котрі знають, що я склала матуру, а прецінь моя рука є такою ж, як і місяць тому...

– Може, підемо до цукерні, тут напроти?

– Ах, ні! Там буде шумно, не вдасться поговорити. Сядьмо там, – показала рукою рухом, який його зачарував, – є вільна лавка.

Рушила, прискорюючи крок, бо побачила, що якесь старе подружжя також, здається, прямує до вказаної лавки. Пішов за нею, також прискорюючись, і відразу подумав, що виглядає як миша, яка утікає. І, може, би належало втекти?

Подружжя, на щастя, пішло далі, тож вона сіла щаслива. Сів біля неї і раптом запанікував: тростина, де моя тростина, я згубив тростину! Глянув на лавку, на якій чекав, – її там не було. Може, в автобусі? Чекай! Прецінь вийшов без тростини! – заспокоїв себе. Гонитва за тростиною тривала секунду, але вона це зауважила, однак тактовно промовчала.

Зазоріла йому в голові рятівна тема:

– Як там екзамен на полоністику? – запитав і всередині скривився – пролунало це, на його думку, грубувато.

Але вона засвітилась:

– Здала! Я є студенткою!

– Ґратулюю! Важким був екзамен?

– Ні, але нудний. Банальний. Письмовий – про "Трени" Кохановського, усний – краще, про млодопольських письменників, можна було собі вибрати одного й обговорити.

– І кого ви вибрали? – спитав, хоча його взагалі не цікавила відповідь, був зосередженим на ореолі, який на її ясній голові створив сонячний промінь, і тепер зауважив теж, що її волосся має колір пшениці. Слов'янка з Поділля, це напевно від тих прабатьків.

– Хороманського.

Не прореагував, бо їхав тепер бричкою через луг із рабином з Підволочиськ, куди батько його вислав з якимсь конфіденційним листом, і занурювався в зелень, і яко човен бродив.

– Хіба він не є епігоном млодопольськості? – запитала, збентежена його мовчанням.

Отямився:

– Ах, очевидно! Смілива і влучна теза. Подобалася екзаменаторові?

– Спочатку здивувала, а потім переконала.

– Хто питав?

– Пані доцент Скварчинська з кафедри професора Клейнера.

– О!

– Але перепрошую, не варто про те оповідати, не для того хотіла зустрітися.

– Так? А для чого? – випалив і мало не зомлів, запізно вражений зухвальством свого питання, але вона сприйняла його з радістю:

– Ну, власне, маю десятки питань і не знаю, з чого почати.

– Найкраще від початку, – наважився на дотеп – сумнівний, це він оцінив відразу.

– Що ж... Розповім про те, що мені сталося, коли читала "Цинамонові крамниці". В оповіданні "Ошаління"...

– Ошаління? – перервав її несвідомо.

Трохи настрашилась, чи ж не переплутала щось?

– Так, "Ошаління", я помиляюся?

– Ні, ні, "Ошаління", так.

– Є там така фраза: "батько з дня на день зменшується — немов горіх, що всихається всередині шкарлупи". То було три роки тому, я мала 15 років, вмирала моя прабабця Рузя, тобто Елеонора, я ходила до неї, щоб їй читати, бо вже сама не могла, починала сліпнути, але книжки сама вибирала, в сім'ї називають її зоїлом, була дуже сувора. Мені здавалося, що вона спеціально вибирає такі книжки, які їй не подобаються, щоб над ними збиткуватися. Якогось дня дала мені книжку вже відкриту і показала пальцем: "З цього місця!" Я почала читати, і то була власне ця фраза про батька.

– І почалася над нею збиткуватися?

– Якраз навпаки! Сказала: "Прекрасно пише цей хлопець, будуть з нього люди".

– Назвала мене хлопцем? Маю вже...

– Вона всіх трактувала як дітей, своїх доньок називала дівчатками, кликала "Дівчатка, слухайте!" – а то вже є бабусі, між іншими моя бабуся, тож не є дівчинкою. До речі, чудово грає в теніс і вставляє всіх у сім'ї, навіть вуйка Мєчка! А вуйко Мечислав виграв чемпіонат Польщі серед банківників, – сказала з гордістю.

Повертав собі спокій, скорчене з емоцій горло ликнуло забагато слини, але надалі волів слухати її слова, ніж самому щось казати. На щастя, вона говорила:

– І тоді саме прабабця Рузя сказала: "Знаєш, постійно мучила мене думка, що коли я так лежу, і вже хіба не встану з цього ложа, то починаю перетворюватися в такі драглі, ґалярету, що розпливаюся, а він мені підсунув ідею, що можна зсихатися, як горіх зсихається, і це мені сподобалося, і тепер я зсихатимуся". Мені теж це більш подобалося, бо дуже люблю горіхи і також люблю, коли ми готуємо ялинкові прикраси, розфарбовувати їх золотом або сріблом, вони значно гарніші за куповані шкляні кульки. А чи ви любите прикрашати ялинку?

Сконфузився і хотів щось відповісти, але побачив, що алеєю йде пані Зальцманова з синочком, який опирається, не хоче йти, вимахує кийком від серсо і репетує, тож встав і ввічливо вклонився капелюхом. Пані Зальцманова була дружиною вчителя хімії – колеги, що вчителював у тій самій школі. Казали на неї "жінка Лота", апелюючи до цієї солі у прізвищі, що її обурювало: "Якого Лота? Цього дантиста? Що за вигадка! Я не є його дружиною, я не є навіть його пацієнткою, то партач!" Пішла скаржитися рабину, той пояснив, у чому річ, але її вилаяв, що не читає Біблії. Зміряла поглядом дівчину з голови до ніг. Ну, то тепер розпустить плітку в місті: "Шульц з молодою дівчиною в Трускавці! На побаченні?!"

Упокорений, сів:

– Я би любив прикрашати ялинку вдома, але ми робимо це тільки в школі на заняттях, з учнями прикрашаємо ялинку, хоч вона залишається сама на цілі Свята, зачинена в зимному актовому залі, бідна сиротина, ялинка порожніх стін.

Усміхнулася до нього сумно, і він вже не міг визначити, коли є прекраснішою: усміхнена чи засмучена.

– Але я не то хотіла сказати, я хотіла сказати, що прочитала прабабці цілу книжку, і вона слухала як зачарована і не робила жодних злостивих зауважень, часом тільки тихо плакала. І як закінчили, то вона мені її позичила, і я її прочитала вдруге, тільки для себе, нормально, тобто мовчки. Чи погодитеся, що це є інше читання, якесь глибше, уважніше. Слова, речення вникають проникають немовби просто в душу, в кров, з якою течуть до серця, чи ви також так це відчуваєте?

Відчув, що сльози навертаються на очі, так зворушила його її щира, юнацька наївність, двічі відкашлявся, щоб уникнути ситуації зніяковіння і не розплакатися, почав щось бормотати:

– Що ж... то речі індивідуальні... по-різному буває... є ми тоді на загал самі, тобто інтимно...

– Так, але мені йдеться про розуміння тексту, воно тоді є уважнішим. Коли читаєш вголос, для когось, то думаєш теж і про саме виконання, глибоко не вникаєш у зміст, переймаючись, щоб було зрозуміло, відповідно голосно і доречно інтерпретовано, часом навіть імітуючи голоси персонажів...

Дивився, як рожевіють її щоки, як горять очі, як прагне переконати його у своїх міркуваннях, як їй залежить, щоб виглядати інтелігентною, компетентною, чуттєвою. Дивився на її прекрасні долоні, довгі стрункі пальці, на живу, але стриману, вишукану жестикуляцію. Порівнював її, риючись у пам'яті, з долонями Софії, поморщеними, пожовтілими від тютюну, змученими, передчасно постарілими.

А ці її ступні в легких сандаликах, її коротко підстрижені нігті, дрібні як намистинки, жодного лаку, жодної визивної вульгарності. Жіночі ступні, його фетиш, він завжди повзає з упокоренням, із захопленням їхньою владною силою, майже на кожному рисунку. Чи тепер, долаючи страх, кинувся би відчайдушно до стоп цієї весняної примари, яка розмовляла мовою людською, але не була з цієї землі – тож, мабуть, вибачила б, зрозуміла б?

Вмираючи зі встиду, роздягав її повільно на цій лавці, і вона не чинила жодного опору, помагала йому, піднесла руки догори, немов здавалася, щоби піти у полон, бо хотіла полегшити йому зняти суконку. Залишив її на хвилю у білизні, яка була дівочою, простою, суворою, не фривольною.

Дивився на її збудливі круглі коліна, на чудесно стрункі ноги – і хотілося йому плакати. Знов пам'ять підсунула йому картину колін Жозефіни, міцних, незламних, що стискають його голову аж до болю в скронях, перш ніж розтулилися і дозволили, відчув цей біль тепер, він нагадав про себе пульсацією, такою голосною, що аж настрашився, що чути його по цілому парку, як хтось валив жахливо в бетховенські бубни.

Тут же її одягнув назад, несвідому того, що витворяв. Строго себе подумки висварив за ці вибрики уяви і принишк, скорчився, зменшився до розмірів шматяного паяца з родини тих чорно-білих арлекінів із марлевим жабо і червоними рум'янами, які умлівали на модних подушках тисяч галицьких спалень. Сидів на краю лавки з приклеєною посмішкою і дурнувато теліпав тонкими ніжками, наповненими тирсою.

– Маю тисячі питань, я просила би про зустріч з книжкою, я би підготувала питання, обмежившись тільки найсуттєвішими, вибраними, щоб не забирати вам цінного часу. Академічний рік починається 1 жовтня, тож, може, могла би приїхати у вересні, а, може, ви збирається до Львова?

– Так, я обіцяв відчит 17 вересня в Оссоленіумі, але, однак, може тут, або в мене в Дрогобичі в першій половині місяця, коли завше є ще літо?.. – сказав це і відчув, що серце його починає битися щораз швидше, настрашився, що заслабне, що впаде тут на цю рінисту стежку, вже відчув гострі камінці на щоках, на повіках, швидко встав, надто швидко, надто різко, і вона встала, не здивована – певно, готова на дивацтва цього дивного письменника.

– Перепрошую, мушу вже йти, я забув, що...

– Я теж. Мама, мабуть, тривожиться....

Не дивився на неї – вдивлявся в картину, яка спалахнула в його мозку, як сцена з фільму Мурнау: його похмуру кімнату, далекий відблиск вуличного ліхтаря, недозакрита віконниця б'ється на вітрі, настирливо добивається і вона, сіра примара в кутку, нерухома, страхітлива, сполотніла, зникома, втискаючись у стіну.

До Дрогобича він повертався до червоного розігрітим автобусом, люди хапали повітря, як карпи в балії магазину Стензлової, кузов волочився зі скрипом і тріском, відтятий від світу туманом пилу, що його піднімав собі на зло. Бруно сидів на краєчку крісла, зосереджений тільки на одному – щоб донести додому її образ цілим, думав, що якби охрестився і став священником, то отак обережно, з такою ж ніжністю тримав би в пальцях облатку і делікатно клав її на довірливий язик дитини на першому причасті... А тоді... О, сатано хитрий! "Язик"! – тільки на це ти і чекав! Вистачило подумати це кляте слово, двозначне, багатозначне, а вже ти впхався з хихиканням тріумфу і здійснив підміну, фальшування, блюзнірство, обманув смакові рецептори, які не відчули матового смаку бездоганної чистоти, а розпусний передсмак гріховних насолод! Зірвався зі свого місця, обурений, зачеплений за живе, на щастя, разом з ним зірвалися всі пасажири, бо автобус дістався до мети, тож його різкий рух нікого не здивував.

Тепер ніс свій секрет, йдучи крадькома, майже обтираючи стіни будинків на ринку, згорблений, зіщулений як змовник, виносячи свою здобич, свою "нелегальщину", до безпечного приміщення таємних сходин, до свого дому, в якому міг довірливо розмовляти з самим собою. Раптовий подув вітру мало його не звіяв, Бруно в останню мить впіймав капелюха, придушив у зародку його бунтівливу думку про втечу, з гіркотою думаючи про невірність цього індивіда, на позір вірного друга. Чужий перехожий, проходячи поряд, здивовано відкланявся невпевнено, але ввічливо, однак за хвилю зупинився і закричав обурений: "Гей, мій пане! Чи пан мене знає? Чи пан знає, хто я є?! Я, мій пане, категорично не бажаю собі, щоб мені кланялися чужі люди, це мене ображає! Це плює на мій бездоганний образ, винесений на штандарти нашим відважним народом! Богобоязливим! Святим! Богородице, Діво! Пані наша, Царице наша, Утішнице наша, молися за нас і геть жидів!"

Бруно злякано озирнувся, на вулиці нікого не було. "Маю галюцинації, я починаю мати галюцинації!" – прошепотів до себе, міцніше затягнув капелюха і кількома стрибками добіг до дому. Зупинився в сінях, похмурих, що безпечно пахли вином і хлібом. Сперся на стіну і чекав, щоб заспокоїлось розкалатане серце. Всі близькі знайомі – скрипучі сходи, лишайникові стіни, здута бруківка в'їзду, стара студня на подвір'ї – взялися за руки, оточили його колом і рушили приязним кроком, співаючи: – Коло млинське, за чотири ринські, коло нам ся поламало, усе збіжжя висипало і ми всі: бах! Всі – бабах, бабах, бах! Почувся краще і вийшов на сходи, дістався до своєї спальні, кинувся на ліжко і заснув на камінь.

Снилося, що він є старою одноокою черепахою, яка повзе берегом моря по слідах прекрасних стоп. Кожна сьома хвиля заливає ці сліди, тоді він-черепаха із зусиллям підносить голову, відчуваючи біль у своєму закляклому карку, і перевіряє, чи ВОНА ще біжить, чи ще лишає сліди на піску, які відтепер його вестимуть аж до непритомності, аж до осліплення, аж до кінця його днів. Тоді враз хвилі викидають на берег утопленика, черепаха зупиняється вражена, утопленик перевертається на бік, його сизе обличчя заслоняє черепасі цілий світ. Утопленик розплющує очі, захлинаючись, випльовує воду, водорості і ряску, посміхається і каже: "Ти, старий лукавцю, маєш жидівську кебету, знаєш, що черепахи живуть довго, тож зрештою її досягнеш і твоя мрія здійсниться – ти торкнешся кінчиком свого старечого здерев'янілого язичка її божественної стопи!"

Бруно прокинувся зі стогоном, у роті в нього був присмак солоної води, він відчув запах мокрих водоростей, почув шум, немов йому до вух приклали дві великі раковини, і з жахом виявив, що вже не пам'ятає її обличчя, її очей, її голосу. Лежав, напружуючи пам'ять, йому вдалося відтворити образ долоні, рух рук у жестикуляції, малі квітки на сукні, нарешті весь силует, але здалека, коли вже відходила вглиб паркової стежки.

Він сповз із ліжка, чувся втомленим, немов нестямно викорчовував усі дерева в курортному парку, сів біля столу, сягнув по олівець і папір. Їм і своїй руці доручить тепер завдання: хай рисують, хай відшукають її обличчя. Виникає шкіц за шкіцом. Парк і лавка, як фотографія, навіть силует пані Зальцманової з синком у глибині стежки як живі, тільки її постать чинить весь час затятий опір, папір відштовхує олівець з тупою впертістю. Олівець не здається, вона поволі починає коритися, дозволяє рисунок силуету і рух тіла, зверненого до співрозмовника, погоджується на ступні і долоні, так, ніби подавала їх поцілувати, навіть на обрис голови, на пасмо волосся над чолом, тільки обличчя далі є білою плямою.

Бруно відкинув цей малюнок дівчини без обличчя, почав його переробляти: стер стрункі ноги і замінив їх грубою шрубою на тринозі. Домалював мішок у формі голови, набитий тирсою, і тепер дивний манекен сидить на лавці в Трускавці і жваво розмовляє з якимось старим дурнем в капелюсі! Несамовито зім'яв і подер усі малюнки, ввійшла Аделя зі сніданком:

– Не виспався пан, – невдоволено пробурмотіла.

Знизав плечима:

– Не хочу висипатися.

– Ой, най пан так не каже – сон силу дає, а пан сили потребує!

Почав, обпікаючи губи, пити каву, щоб мати можливість не відповісти. Вийшла. Перестав пити, відставив горня, відсунув тацю з їжею і пірнув під стіл. Висипав з кошика всі зім'яті папери, гарячково розпрямляв аркуш за аркушем, врешті знайшов те, чого шукав: черговий її портрет без обличчя. Розправив нервовими рухами на столі аркуш і рвучким рухом дірвався кредкою до рисунка. Майже наосліп провів кількома рисками по пустій плямі обличчя, відірвав на секунду руку і знову впав кредкою на папір з дикою нестямою, як мишолов на втікаючу норицю. Блискавичними випадами фехтувальника вражав порожнечу аркуша, аж почало виникати з нього обличчя як живої Маріани Ямруґевічівни, що замешкала у Львові по вулиці Хоронщизни 14, перший поверх!

– Так, лайдаку! Перший поверх! – крикнув голосом невблаганного переможця.

Аделя обережно прочинила двері:

– Пан мене кликав? – запитала зі страхом в очах.

– Ні, ні... Або так! Забери тацю, не маю апетиту.

– Пан мусить...

Рухом руки стер продовження речення. Вийшла, покірно шураючи заношеними черевиками.

Побіг на пошту, категорично вимагав телефонної книжки Львова. Нетерпляче перегортав листки, знайшов "Я", з'їжджав нігтем додолу сторінки; Яб..., Яд... Є: Ям... Є: Ямруґевіч Казимир, д-р. ларинґолоґ, Хоронщизни... дім: 11 355, кабінет: 11 811. Набрав цей другий номер і надто пізно впав в паніку: що скаже? Про що запитає?! Хотів покласти слухавку, але відізвався голос, жінки.

– Кабінет доктора Ямруґевіча, слухаю.

– Я стосовно прийому, – видушив через здавлене горло, що якраз було доречно.

– Пан доктор не приймає. Має в липні відпустку, власне виїхав до Трускавця. Повернеться в серпні.

Тріснув себе по чолі:

– Кретин! Прецінь казала!

– Слухаю? – голос стривожився.

– Перепрошую, то не до пані.

– Якщо йдеться про якусь просту процедуру, смарування, інгаляція, виписати старий рецепт, то я можу пана прийняти.

– А ні, ні. Йдеться про діагноз, почекаю до серпня, перепрошую, – відклав слухавку.

– Йдеться про діагноз. Так, йдеться про діагноз! – прошепотів до себе.

Поплентався назад до дому, весь час подумки докоряючи собі: – Почекаю до серпня, і що? Я поїду до Чорткова на смарування та інґаляцію. Що я кажу! Чи я звар'ював? Що зі мною робиться? Ну так, дурню, догрався! – йдучи, кивав з жалем головою, і відразу його це роздратувало – Чого я киваю головою, як мій батько?! Чому я імітую батька?! Передражнюю його? Мавпую? Чи я з нього знущаюся? Вирідний син! Пародист свого батька! Буду виступати, буду співати куплети, шмонци, буду Лопек Бруно Крюковський Другий!

В нього бухнула задуха і жар дому. Повідкривав навстіж вікна, виник протяг. Сидів осовілий, мовчазний, нерухомо втупившись у холодну піч. Розглядав на ній картуш і вчергове намагався зрозуміти, чи голий купідон подає жінці букет квітів чи кошик фруктів? На хвилю заснув сидячи, розбудив його озноб і дряпання в горлі. – Це через дзвінок до ларинґолоґа. Вдар по столі, ножиці знайдуться! Замотав шию спиртовим компресом. Увійшла Аделя:

– Болить в пана горло? Зіб'ю панові ґоґоль-моґоль.

Кілька днів не виходив з дому, полоскав горло водою з сіллю, міняв компреси, з'їв декілька порцій ґоґоля-моґоля (в останню таємно долив горілки), не був впевнений, чи болить його горло, чи тільки дряпає, клався, вилежувався, просиджував у кріслі без енергії і волі.

Якогось ранку розбудила його нова думка, швидко встав, спішно поснідав і погнав до міста. Увійшов до магазину з капелюхами "Borsalino" Розенбаума і почав приміряти білі солом'яні панами. Помічник продавця охоче помагав йому, підсунув друге дзеркало, щоб бачити капелюх на голові збоку, ззаду. Щоразу, як зустрічав у відображенні свій погляд, завше немовби спідлоба, понурий, – охоплювало його знеохочення, вже хотів втекти з магазину, коли помічник побіг у підсобку за наступним стосом коробок. Врешті здався і послухався шефа, який, розшаркуючись, раптом вибіг з-за бюрка, і купив білого Hueckl, а також піддався на його намовляння і докупив ясні лосині рукавички. Не був впевнений, що це добрий вибір, але стидався відмовити, так само кремпувався, що несе велику білу коробку, перетинаючи залитий сонцем ринок. Кришка пуделка була обклеєна фольгою, що відбивала світло, як лампа, в якийсь момент відбитий від неї сонячний промінь засліпив якогось перехожого, так що той спіткнувся і мало не впав.

– Dumme Kerl! – засичав чоловік і гостро глянув на Бруна, котрий пробурмотів якісь вибачення, ніяково кланяючись.

По дорозі додому він зайшов ще в оптику Вольфа і купив великі чорні сонцезахисні окуляри. В сінях зупинився, витер спітніле обличчя хусткою, відкрив коробку і вдягнув панаму на голову, потім ще ці окуляри. Не відкрив ключем дверей, задзвонив. Почув шурання Аделиних черевиків по паркету передпокою, вона відчинила двері, неуважно глянула на візитера і сказала:

– Пана професора Шульца нема вдома, вийшов у місто. Не знаю, коли повернеться.

– Власне, повертаюся – відповів задоволено і вручив їй коробку.

Наступного дня після полудня вибрався до Трускавця в новому тріумфальному капелюсі й окулярах. Перейшов кілька разів хідником, зупинився біля павільйону "Нафтусі", посидів то на одній, то на іншій лавці в санаторійному парку – надармо! Не побачив навіть її тіні. Повз нього пройшли кілька знайомих, жоден його не впізнав. "Файна справа! – крикнув про себе і відразу висміяв це. – Треба було ще підскочити, клацнути каблуками і крикнути: Гу-га!"

Приїжджав до Трускавця ще кілька разів – даремно, її ніколи не зустрів. – Може, виїхали передчасно? Може, щось сталося? Міг захворіти дідусь у Чорткові чи бабуся? Може, хтось помер? Почав снувати цілу історію драматичних випадків у подільській садибі, яка бубнявіла поворотами події, напруги і несподіванок. З'являлися нові постаті, деякі вмирали у зародку, деяким немилосердно відбирав життя з причини віку, викреслюючи їх безжально чи змінюючи імена, а навіть стать! Дідусь і бабуся, ніколи прецінь не бачені, виглядали вже цілком реальними, бабусі виділив трохи краси внучки, дідуся вперто уявляв собі подібним на начальника пошти в Дрогобичі, мало не полетів зробити йому скандал, так це його це обурило. – Якщо так далі піде, то напишу лібрето до опери "Страшна садиба під Чортковом"! – іронічно глузував з себе. В голові замріяла невиразна картина: він у п'ятому класі, викликаний на історії до завішаної мапами дошки, плете: – Страшна садиба під Чортковом, а Баторій під Псковом, де дівочим рум'янцем конюшина палає. – Шульце! Сідай, матолку! Ну і знову "одиниця"! – Непоганий куплетик написав! Закінчу, як провінціальний куплетист; – "Коханий пане Бодку, біжи до виходку?.."

Він подався, посоловів, закрився в собі, образився на неї. Відганяв всяку думку про неї, яка забувалася і приходила непрошеною. Вирішив бути суворим і непримиренним, коли вона скиглила і тихенько скребла в двері, гарчав: Відійди, бо застрелю! І відразу бив по лапах цього другого, який в нім сидів, цього насмішника: – І тебе також, дурню! Не втручайся! Протримався в затятій впертості до кінця липня.

На початку серпня прийшла листівка "Силу вітань з Чорткова висилає Мишка!", надряпана дитячим почерком. Отже, тамтой лист каліграфічно писав хтось інший! Похитав головою; – Так, то ще дитина. – Татусь знайшовся! – відразу засміявся той другий в нім. Вирішив його іґнорувати, хай собі марить, жалюгідний банкрут! Повернув листівку з краєвидом: фотографія в кольорах сепії презентувала якийсь паскудний будинок з вежами: Нова ратуша в Чорткові – підписано. Пошукав ще раз: зворотної адреси не було.

Посмутнів. – Може, так і краще, – втішив його цей другий в нім. Цього разу його не прогнав – може, має рацію? Вперше поставив собі питання, про що, власне, йому йдеться? Її краса його захопила – добре, і що? Хотів би її малювати? – добре, заінтригувала його інтелектуально? – скажімо, хотів би з нею мати роман? – скандал! Вибухнув би страшний скандал, і то не тільки тут, у школі, у всьому Великому Дрогобичі, але що би сказала Дебора? Навіть вона, віддана подруга, була би згірчена, не кажучи про Юню, хоч Юна не відізвалабися. Віткац? Він би похвалив, ще би підбурював, а Ґомб? Морщивбися "за посадою". Може... але він би найкраще зрозумів, що я не вмію жити без якоїсь чарівності, без якоїсь лакомої приправи до моєї щоденної водянистої екзистенції.

Незважаючи на сто постанов, що візьме себе в руки, з дня на день поринав у щораз темніший смуток. Годинами лежав на софі і дивився на стелю, як на екран. Був пустий, але він бачив там картини, що весь час напливали, перепліталися, занурювалися в сутінках, а потім висвітлювалися заново, але іншими формами, заперечуючи попереднім.

Врешті зібрався і написав два листи до Львова: перший до Оссолінеуму, підтверджуючи термін лекції про Е.М. Лілієна та Леопольда Ґотліба на день 17 вересня 1939 року, і другий до Дебори Воґель. Писав: Я дійшов висновку, що найважливішою причиною моєї депресії є бездіяльність, непродуктивність. Причиною ж моєї бездіяльності є пересуд, що я можу тільки тоді працювати, коли все є в порядку, коли я задоволений і я маю трохи погоди в душі. А та його погода весь час була сірою, листопадовою, хоч навколо красувався сонячний соковитий серпень.

Нарешті цей виснажливий місяць добіг до кінця, 30 серпня увечері Бруно згасив світло і широко розчинив вікно свого покою. Став у нім і з насолодою вдихав прохолодне повітря, полегшу після спекотного дня. З кожним подихом входила у нього доза енергії, оптимізму і надії. Відчував, що закінчується час депресії, немочі, зневіри. Від завтра все стане простим, легким і радісним, все добре укладеться. Глянув на годинник: доходило до одинадцятої, вирішив лягти спати, щоб рано встати і взятися до роботи. Передусім заґрунтує полотно, а коли буде сохнути, запише коротку історію, яка вже кілька днів того домагалася. Залишив вікно відчиненим, не запалював світла, щоб не приваблювати комарів, швидко роздягнувся і поклався в прохолодну постіль. Нетля мимохідь торкнувся його чола крильцем, як мати, котра цілує сина на добраніч, заплющив очі і спокійно заснув.

1 вересня 1939 року о 4:40 ранку німці перетнули польський кордон, почалася Друга світова війна. 17 вересня, в день планованої лекції Бруно Шульца в Оссолінеумі, в Польщу ввійшла Червона Армія. 19 листопада 1942 року гестапівець Карл Ґюнтер застрелив на вулиці в Дрогобичі Бруно Шульца на зло гестапівцю Феліксу Ландау, для якого Шульц малював фрески в кімнаті його дітей.

Переклад Ореста Друля

19.11.2021

https://zbruc.eu/node/108802