незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Юрій МакаровДе гетьмани?Давно не пам’ятаю такої промовистої, вибухової й резонансної соціології. Уже другий тиждень журналісти, блогери й таксисти обсмоктують результати свіжої хвилі опитувань від КМІС із рейтингами провідних політиків і партій Нагадаю: чинний
президент у стрімкому падінні
майже зрівнявся з попередником (ідеться про гіпотетичний другий тур, і, до
слова, панівна партія не
просто просіла та, якщо екстраполювати динаміку, взагалі має шанси
пролетіти на чергових виборах, а других позачергових
«Зеленим» не подарують). Решта
пошукачів теліпається десь там, серед «вічно третіх», і суттєвої конкуренції скласти не може. А тепер запитання: а що, невже нам так уже пороблено з цією непристойно й, головне, перманентно короткою лавою запасних? Що це,
дідько, за кадровий голод у
країні, де нібито на двох громадян традиційно
припадає три гетьмани? Я особисто
належу до чималої кількості
українців, які щоразу повертаються в думках до Євромайдану не лише як до моменту істини, а передусім як до скарбнички позитивних сценаріїв розвитку. Зрозуміло, що не можна екстраполювати
досвід, отриманий на збудженні, на адреналіні, на граничній внутрішній мобілізації та, що вже казати, постійному
відчутному страху, але способи
тодішньої взаємодії, до
того ж не одномоментні, є показовими
й придатними для мультиплікації. Отже, на Майдані
не було лідера. Були польові командири, які відповідали за певні ділянки, були стихійні провідники
певних функціональних груп, але ті, хто
щонеділі фігурував на трибуні навпроти стели, ніяк не визначали порядок денний. Не кожен зараз навіть згадає, хто ж там стояв. Водночас ми розуміємо, що жоден
проєкт у суспільній сфері, великий чи малий, від побудови
дитячого майданчика до керування компанією чи країною, не може обійтися без лідера, який є уособленням процесу, втілює його суб’єктність
і несе на собі відповідальність. Питання в обсязі повноважень. Світоглядна прірва між пасіонарними — хтось каже трьома
з половиною, хтось каже десятьма — відсотками, які становили контингент Майдану, і рештою
людності полягає в тому, що пасивно-диванній більшості одноосібний лідер якраз дуже
потрібен, в іншій парадигмі вона політичного життя не бачить. Якими ж практичними якостями має бути наділений кандидат, щоби їй сподобатися, не знає ані сама більшість,
ані відважні хлопці, які мають
нахабство називатися політтехнологами. Ясно лише, що фахова компетентність
у цей набір чеснот не входить. Поклавши руку
на серце, слід визнати: особиста порядність, надто фінансова, так само, бо побутові шукачі
справедливості заздалегідь переконані, що кожен потенційний кандидат нечистий на руку вже за фактом свого перебування вище рівня їхнього
дивана. Залишаються навички
престидижитатора, себто штукаря, суміші
Девіда Копперфілда й Гаррі Поттера, який одним рухом палички зупинить
війну й знизить тарифи, навіть якщо задля цього
йому доведеться делегувати владу, не обмежену ніяким законом і ніякими стримуваннями-противагами. Безумовно, цікаво було б дослідити, як змінюється набір запитів до потенційного керманича від генерації
до генерації, від пенсіонерів до покоління Z. Це, власне, стратегічна
інформація, яка мала б визначити
поведінку не лише політиків, а й нас усіх, наші спільні плани
на майбутнє. Бо вискочить із табакерки ще один чортик, звабить цих… непередбачуваних,
і прощавайте, мої надії на іпотеку (це я так, абстрактно). Де він,
той резерват, де ховається кадровий
ресурс майбутніх політичних
талантів, сказати важко. Наразі зрозуміло лише, що з відставкою
він не в телевізорі й не на
естраді — а шкода, так було
цікаво! Він так само й не в
регіонах: жоден суперпопулярний на місцях Гройсман або Садовий
не зможуть претендувати на загальнонаціональний рівень зваблення, доки не покрутяться якийсь час на київській арені. Зовсім уже дивно, що ніяк поки
що не позначився електоральний запит на людей зброї
— чинних військових або ветеранів. Гріх так казати, але, може, воно й на краще: надто вже
знайома зі світового досвіду постать енергійного, рішучого рятівника нації в однострої зі схильністю до авторитарних практик — такого наша хитка
недодемократія може й не пережити. Так чи так,
а в очікуванні нового гіпотетичного
лідера, здатного спокусити виборця 2029, не виключено, що за два роки й п’ять місяців нам доведеться спостерігати процес влучання того самого
снаряда в ту саму воронку, і цілком імовірно, що це
буде не найгірший вибір серед усіх наявних
на цей момент можливостей. Упевненіше казати небезпечно, бо надто багато часу попереду, але вже тепер зрозуміло, що суспільство мало б усвідомити небезпеку відсутності в країні правильного інкубатора для правильних носіїв правильного набору повноважень. 4 11 2021 |