www.ji-magazine.lviv.ua

Олеся Шамбур. Інтервю з Тарасом Возняком

Олеся Шамбур: Чи має сучасний український митець демонструвати своє ставлення щодо подій в Україні у період з 2013-2020 року художньо?

Тарас Возняк: У самому запитанні є дуже велика і серйозна політична компонента. В українському контексті це звучить трішечки банально. А якщо говорити не в українському політичному контексті, а в контексті філософічному, можна, звісно, прив’язуватися до 13-го, чи 14-го, чи иншого року. Та насправді йдеться про якусь останню декаду. Можливо, навіть дві декади, коли вести мову про европейське мистецтво, про европейський контекст.

Однією з найбільших філософських, а також, я думаю, екзистенціальних проблем европейського чи европоцентричного людства останнього десятиліття або двох є подолання безсилості. Якщо подивитися на те, що відбувається у світі, напевно, це звучить дуже дивно. До чого я веду? Прояв мислення людства в мистецькій формі має циклічність. Є епохи великого ентузіазму, надії, сподівань, що силами людини, зокрема мистецькими інструментами, можна змінити світ, досягти чогось, чого в цьому світі взагалі раніше не існувало. Однак минає певний час, і люди зневірюються, бо кожний завжди хоче, щоб усе відбувалося швидше, зрозуміліше, з очевидною користю для нього.

Насправді це дуже давня історія – історія тих циклів, які породжують епоху модерну, які стосуються не лише того, що ми вважаємо модернізмом в історії мистецтва зараз. Так, наприклад, доба Відродження – на той час також своєрідний модернізм: надії, сподівання, справді величезні зміни. Далі бароко змінюється на класицизм, коли панацеєю від усіх бід людства вважається прагнення до класичних форм, етики, моралі. Останню форму безсилля, після того, як згас другий модернізм 50–60-х років, назвали постмодернізмом. А що таке постмодернізм? Це не тільки пересмішництво, а й одна з форм безсилля, коли ніхто вже не хоче нічого змінювати.

У 20–30-х роках перші модерністи думали, що інструментами чи архітектури, чи живопису, чи музики можна змінити світ. Постмодерністи ніякий світ міняти не хочуть і не хотіли. Навіть програмно не лише займалися пересмішництвом, а й, по суті, зізнавались у своєму безсиллі. Однак і це пересмішництво згасло у світовому контексті років 20–30 тому, а в українському контексті догасало десь у 2013 році.

Сьогодні на порядку денному знову стоїть питання екзистенції людини. Ми проявили своє безсилля, ми жартували, було весело і чудово, ми ішли в переверти, блазнювали. А від того людське буття не змінилося. Як і раніше, жінки народжують у муках, точаться війни, люди помирають, і з цим треба щось робити. Постмодерні відповіді в цьому разі безсилять. Мені здається, що нинішня мистецька епоха є епохою відходу від безсилля, але до чого це приведе, точно ще мало хто знає. Багато митців працювали в стилістиці й метафізиці постмодерну. Так, це було прикольно (є таке нове слово), це було продажно (в сенсі продажу робіт). Але зараз ситуація змінюється, й у виграші будуть люди, що зберегли в собі надію й силу щось змінювати в цьому світі, або молоді люди, які не зазнали постмодерністичного псування. Наївні, смішні «толєрасти». Таке враження, що майбутнє за ними.

Олеся Шамбур: Яким ви бачите місце українського мистецтва у світі? Якою є (або може бути) роль українського мистецтва у комунікації з иншими країнами?

Тарас Возняк: Це значною мірою державницьке питання. Проте мені здається, що наша комунікація з иншими культурними ареалами відбуватиметься не з огляду на потребу держави Україна представити на виставці ЮНЕСКО чи у Венеції якесь своє шатро, а з огляду на те, наскільки адекватно й чесно ми дамо мистецькі відповіді на ті виклики, які ставить і ставитиме перед нами життя. От війна, от соціальна нездатність і соціальна катастрофа в Україні. Дуже багато речей є унікальними для світу, але вони не завжди приємні для нас. Скажімо, Чорнобиль, війна з Росією чи, по суті, редукція старіючої нації, старіючого народу.

На всі ці питання потрібно давати відповіді. Якщо вони будуть адекватними й посутніми, то зацікавлять не тільки нас, а й инші народи. Річ у чесності. Не потрібно мавпувати, наслідувати італійські чи британські відповіді на запитання. У них инші запитання, инші відповіді. Стилістично ми можемо імітувати, але британці й італійці дуже чітко розумітимуть, що це лише мімікрія. Не потрібно наших Мікеланджело, не потрібно наших Ворхолів. Напевно, потрібні «наші» наші.

Олеся Шамбур: На вашу думку, чи може мистецтво відігравати конструктивну роль у вирішенні конфліктів? Чи повинно мистецтво допомагати вибудовувати розуміння між конфліктуючими сторонами? Яким чином?

Тарас Возняк: Конфлікт є нормальним станом людини. Конфлікт із самим собою і конфлікт між людьми так само є нормальним станом. Стан ентропії, коли всі згідні з усім, коли нічого не відбувається, – це стан смерті. І в цьому контексті така філософська відповідь. Звичайно, можуть бути відповіді у формі мистецькій, не тільки у вигляді політичних декларацій чи якихось громадських рухів. Класичними відповідями є «Ґерніка», або, наприклад, скульптура імператора Октавіана (Octavianus Augustus, 63 до н. е.-14 н. е.), який показав себе не як римський завойовник, не з мечем, а босий із простягнутою рукою. Цей жест був розтиражований по всій Римській імперії. Це, звісно, відповідь на ті конфлікти, які роздирали Римську імперію. Відповіддю на жахіття Другої світової війни була «Герніка» чи сьома, «Ленінградська», симфонія Шостаковича (Дмитрий Шостакович, 1906-1975).

Відповіді повинні бути почуті і мати такий рівень, як, власне, та «Ґерніка» Пікассо (Pablo Ruiz y Picasso, 1881-1973). А якщо вони трішечки не відчитуваного рівня, то складніше. Питання в якості мистецького твору. Але що таке якість мистецького твору? «Ґерніка» прозвучала, тому що вона була в европейському контексті. А не менш ефективний чи не менш мистецький якийсь китайський твір, якусь китайську туш на папері, напевно, в той час не сприйняли б у Европі, бо це не в европейському контексті. Мистецтво може бути відчитуване тільки тоді, коли воно є в контексті. Найбільша проблема українських митців у тому, що вони тривалий час перебували поза світовим чи европейським культурним трендом. Якщо вони впишуться у цей тренд, можна знайти відповіді. Якщо ж ні, то навіть найгеніальніші індонезійські твори не прозвучать в українському контексті ніяк. Українське, мені здається, найбільш ефективно промовляло до сучасності в 20–30-х роках, у часи того модернізму, який розвивався в Україні. І Казимир Малевич (1879-1935), і Олександра Екстер (1882-1949), і Михайло Бойчук (1882-1937)і Володимир Татлін (1885-1953), і багато инших. Думаю, це був зоряний час. Ми можемо захоплюватися мистецтвом, яке зрозуміле тільки нам, але не відчитується норвежцями чи американцями. Ми маємо залишитись у цьому солотренді. Нічого поганого в цьому немає. Ми можемо нехтувати цілим світом, і це наше абсолютне право, але якщо хочемо до когось говорити, мусимо бути в якомусь контексті. Українські модерністи 20–30-х років не тільки говорили, а й формували контекст.

Олеся Шамбур: Які тренди ви спостерігаєте в українському мистецтві з 2013 року і дотепер? Які нові теми з’явились, а які, можливо, зникли у найсучаснішому мистецтві?

Тарас Возняк: Зараз ми бачимо дуже цікавий перехід мистецьких стилів. При тому всьому, що це накладається на долі митців. У нас час біжить надзвичайно швидко. Пізні модерністи 60–70-х років (частина з них іще живі) активно творять, до того ж на високому рівні. Доба постмодерну, коли їхній мистецький метод неначе був відкинутий, минула. Їхні твори і тепер мають мистецьку цінність, подовжуються. Паралельно з тим минула й епоха постмодерну. Ми вже маємо українських постмодерних класиків. Київська школа кінця 80-х – початку 90-х років була, напевно, найблискучішою не тільки на всьому пострадянському просторі, а й у загальноевропейському контексті. І паралельно зараз формується щось, що умовно ми можемо назвати новим модернізмом, новою наївністю. Це, напевно, ті тренди, які існують паралельно: ще працюють класики другого модерну, уже стали класиками постмодерністи сучасні і проростають паростки, можливо, третього постмодерну, третьої надії.

Олеся Шамбур: У якій мірі сучасні українські митці, на ваш погляд, відчувають соціальну функцію свого мистецтва?

Тарас Возняк: Ну, всі по-різному. Однак ті, яких я назвав би великими (не буду перелічувати прізвищ, але вони серед нас), практично всі глибоко занурені в соціальні потрясіння, творення нових соціумів. Не обов’язково, в сенсі ХІХ століття, якусь боротьбу класів чи держав. Зараз инші проблеми, инші тренди: екологія, гуманізм у найширшому розумінні слова. І тут митці наші найбільш заангажовані. Якихось абсолютних крайніх цінників немає. Крайні цінники насправді теж є, але вони не митці. Вони хороші, чудові, неперевершені декоратори, ремісники. Митець – це той, хто відповідає на соціальний та на метафізичний запит і є його профанною, втіленою в матерію формою.

Олеся Шамбур: Як, відповідно до ваших спостережень, сучасний глядач реагує на експозиції на теми, які торкаються найболючіших подій сьогодення?

Тарас Возняк: Немає такого поняття, як сучасний глядач. Є споживачі того, що розрекламоване. One-dimensional man – одномірна людина, яку змалечку привчають до споживання того, що продукується в Макдональдзі – культурному й інтелектуальному. Щоб було смішно, весело, легко, коротко й ні про що. І такі люди мають, відповідно, той продукт, зокрема мистецький, чи навколомистецький, чи ремісничо-мистецький, який їх привчено споживати. Їм воно «миленько», «затишненько». Є дуже маленька (ледь не одиниці) кількість людей, які справді живуть із широко розплющеними очима, бачать і чують усе, не зазнають впливу масових істерій, моди тощо. Ці люди бачать процеси, слава Богу. Їх небагато, але їх ніколи не було багато – ні в часи Сократа, ні в часи да Вінчі. І, напевно, це про тих, кого ви називаєте сучасним глядачем. Ніцше продавав свою першу книжку (здається, якихось 20 екземплярів) протягом ледь не чверть століття. Але це була публіка, яка прочитала, і вплив Ніцше (Friedrich Wilhelm Nietzsche, 1844-1900) на культуру величезний. Стефан Малларме (Stéphan Mallarmé, 1842-1898), абсолютно божественний французький поет, просто видавав 26 екземплярів своєї книги на всю Францію і вважав, що більше читачів у нього немає. Але це ті великі, котрі змінили цей світ. Тому кількісне вираження не зовсім коректне. Є глядачі. Їх мало, але вони надзвичайно впливові.

27 лютого 2021, Львів