Віталій Пономарьов

Нові часи – прекрасні, неповторні

Нові часи надходять непомітно, тому, щоб усвідомити їхнє настання, потрібний струс на кшталт війни або чуми.

Століття тому це засвідчили Перша світова війна, пандемія іспанського грипу та численні місцеві епідемії тифу і холери, по завершенні яких Микола Бердяєв зафіксував прихід нової історичної доби. Він назвав її Новим Середньовіччям та описав як час згасання світла і втрати волі, присмерк журби та несвободи, сутінки варварства та ірраціональності, період суспільного занепаду і згущення темряви, ніч виродження культури в цивілізацію. Джерелом та осердям того мороку цей київський філософ уважав тодішню Росію з її «новою сатанократією», яка масовим терором насаджувала «релігію диявола» (не дивно, що перевесник Миколи Бердяєва Карл Ґустав Юнґ теж вбачав в образі диявола втілення архетипу Тіні).

Цьому Новому Середньовіччю, нагадував Микола Бердяєв, у Європі передували кілька десятиліть панування позитивізму та раціональності, впродовж яких багато хто повірив у наступний безупинний технічний проґрес і безмежний суспільний розвиток як вияви всемогутності людського розуму. Подібним чином наприкінці минулого тисячоліття тріумфальний розпад темної «імперії зла» теж породив – і не лише на Заході, і не в одного тільки Френсіса Фукуями, – сподівання на завершення того Нового Середньовіччя, а заразом і самої історії, а відтак і надії на остаточну перемогу розуму та очікування настання епохи суспільної гармонії, загального добробуту та омріяного ще Іммануїлом Кантом вічного миру. То були роки оксамитових революцій, поширення світла і відступу темряви, звільнення політичних в’язнів, скасування цензури та легалізації «самвидаву», виведення окупаційних армій, руйнування залізобетонних стін і наведення уявних мостів – загалом «повернення до Європи». Щоправда, ті, що поверталися, мали власне бачення цієї Європи, і чи не найвиразніше їхні почуття та думки згодом узагальнив білоруський публіцист українського походження Андрій Динько: «Чого ми хочемо від Європи? Щоб там не було Росії».

Проте з початком розв’язаної Росією чергової війни проти України та із розгортанням пандемії коронавірусу Нове Середньовіччя повернулось, і провіщенням цього стали намагання тодішньої української влади під час Революції Гідності відновити у Києві середньовічну практику привселюдних страт. Коли ж Майдан придушив ті спроби, зі Сходу насунувся морок, а Захід відкинув закон.

І за кілька років, точно як у минулому столітті в Німеччині, почалися погроми крамниць – тепер уже у, здавалося б, найбезпечнішій країні світу – США, але так само, як і тоді, спричинені «неправильним» походженням їхніх власників. Як і тоді, нині в осерді центральноєвропейських «кривавих земель» розгорнувся масовий терор, і Праведники світу знову переховують переслідуваних – сьогодні це білоруси, на яких полюють лукашенківські «айнзатцгрупи». Як і тоді, подекуди лунають заклики до «соціально небезпечних осіб» носити на одязі попереджувальний знак чи пов’язку на рукаві з написом «не вакцинований». Як і тоді, Захід нині так само висловлює «серйозне занепокоєння» аншлюсом (уже не Австрії, а Криму) і «глибоку стурбованість» окупацією (вже не Судетської області, а Донбасу), водночас щосили намагаючись умиротворити темряву зі Сходу і над усе домагаючись «стратегічної співпраці» з нею.

Проте часи змінюються і разом із собою змінюють звичаї війни та людське сприйняття пошесті. Тож тепер держави, чиї армії воюють одна з одною, вже не розривають дипломатичних відносин, не переривають взаємного транспортного сполучення, не закривають спільного кордону і – а це найголовніше! – не припиняють торгівлі з ворогом. Так само змінилось і громадське переживання пандемії: суспільна взаємодія, міжособистісні зв’язки та людська солідарність нині істотно послабились, бо ж усім відомо, що «homo homini virus est» / «людина людині – вірус», і кожний зустрічний може, бодай і ненавмисно, стати твоїм убивцею. А вигляд натовпу індивідуумів, однаково знеособлених захисними масками на обличчях, спонукає пригадати водночас і Шульцевих манекенів, і Чапекових роботів, і масову людину («das Man» / «Ті») Мартіна Гайдеґґера.

Як і століття тому, нинішні війна і пошесть супроводжуються кризою держави – за Миколою Бердяєвим, не якоїсь конкретної держави та не якоїсь певної державної форми, а самої держави як такої. Його молодший сучасник Ольґерд Бочковський пояснював цю кризу поступовою втратою державою історичної суб’єктності, яку в неї нині перебирає нація-суспільство, – так само, як свого часу держава перебирала цю суб’єктність від церкви (він також передбачав у близькому майбутньому пристосування держави до життєвих потреб нації). А поки що сучасна держава наслідує дії церкви, яка колись намагалася втримати власну суб’єктність спалюванням єретиків і відьом і запровадженням духовної цензури. Тому-то найдосконалішим зображенням держави як такої досі залишається її портрет «пензля» Фрідріха Ніцше: найхолодніша з холодних потвор, що холодно бреше.

Як і століття тому, теперішні війна та пандемія припали на завершення життєвого циклу західної цивілізації. І сьогодні в цих Шпенглерових сутінках західних земель відбувається Ніцшевська переоцінка цінностей: на місце вольності – злато, замість гідності – готовність цілувати пантофлю чи навіть ратицю, замість свободи – безпека, замість вільнодумства – самоцензура політкоректністі, на місце пам’яті – забуття, замість причетності – знекорінення, а на місце розвитку – стабільність, вельми подібна на застій «развитого социализма».

Цивілізація на стадії занепаду завжди приваблює варварів як багата і спокуслива здобич – їх притягують, звісно, не вироблені нею цінності і не витворена нею культура. Але, на відміну від Раннього Середньовіччя, зараз між мороком зі Сходу та «п’ятдесятьма відтінками сірого» на Заході лежить Балто-Чорноморське міжмор’я з його багатим історичним досвідом спротиву «сатанократії» та критичною масою запеклих європейців, здатних відповісти: «Відійди від мене». З огляду на це нинішнє Нове Середньовіччя може і не стати останнім днем Європи, однак за однієї умови: якщо там не буде Росії.