на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Ольга Воробйова

Порядок з хаосу

Однією з лекторок у листопаді стала професор НТТУ “Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського” Ольга Воробйова, член Національної ради з питань розвитку науки і технологій та Президент УАКЛІП – Української асоціації когнітивної лінгвістики і поетики. Її лекцію – “На перетині традиційної, інтермедіальної та дігітальної гуманітаристик(и): конфлікт, комплементарність чи синтез?” – “Z” для вас законспектував найважливішими тезами.

 

Звернення до префіксу “пост-” для характеристики стану розвитку сучасного суспільства, науки й культури свідчить про те, що ми, подібно до героя “Божественної комедії” Данте, перебуваємо на перехресті шляхів. І ця лімінальність, тобто перехідний стан, потребує не лише переосмислення деяких базових понять, таких як наукова парадигма, механізми між- та трансдисциплінарності, співвідношення кількісного й якісного аналізів, природа творчості та уяви тощо, а й руйнації низки звичних дослідницьких стереотипів. 

 

Тому, якщо розшифрувати спершу слова з назви лекції, то в слово “традиційний” я включила атрибут “когнітивний”. Адже когнітологія – це те, з чим ми давно живемо і не уявляємо без нього наш світ та нашу освіту. Атрибут “традиційний” я поділяю на дві частини: ортодоксальність і когнітологія. 

 

Під терміном “інтермедіальний” буду поєднувати фізику і лірику. І почну з великого Данте, якраз минуло сім століть з року його смерті. 

https://zbruc.eu/sites/default/files/galateya-verh.jpg

 

І ось початок першої пісні “Божественної комедії”, у перекладі Максима Стріхи, який звучить песимістично: 

 

“Здолавши пів шляху життя земного, 

я раптом опинився в темній хащі, 

бо втратив правоту путі прямого”

 

Я не настільки трагічно дивлюся на нинішню ситуацію. Але стан, в якому ми перебуваємо, – це не стільки стан екзистенційної розгубленості перед всім тим, що відбувається в світі, як певний стан епістемічної розгубленості. (Людина більше не може бути певна того, що вона знає про щось, вона більше не знає, у що вірити). 

 

І “дигітальна” – це та гуманітаристика, яка заснована на цифрі.

 

Той стан, в якому ми перебуваємо, можна назвати станом лімінальним. Тобто таким, що “між тут і там”, як кажуть в Одесі. І та траєкторія руху, яку я вам пропоную сьогодні, мала б називатися, певно, подоланням пороговості академічного ландшафту.

 

Тож як у сьогоденні  пов’язані між собою традиційна, інтермедіальна та дигітальна гуманітаристики як єдиний комплекс наук про людину? Куди ми рухаємося далі і де той правий шлях, який ми ще не втратили, але серед котрого просто трошки розгубилися від всього цього різноманіття, яке нам трапилося?

 

Сцена. Акт перший

 

Моя колега, мовознавець Світлана Жаботинська, коли пояснює студентам та аспірантам, що відбувається з нашими парадигмальними змінами, то використовує чудову метафору сцени, яка обертається. В наших епістемах (знанні) нічого не зникає, але сам характер знання залежить від того, що виходить на перший план, що висвітлюють прожектори і що під рампою.

 

Ця чудова метафора довгий час працювала і багато всього пояснювала. 

 

Цікаво, що навіть звичне для нас пояснення зміни парадигм як наукових революцій не просто так пов’язано зі сценою, яка обертається. Англійською мовою слово “revolution“ має ще одне значення “обертання”. 

 

Але ця ключова парадигмальна метафора перестала працювати. 

 

Якщо ви дивитеся на порожню сцену, то можете побачити кілька персонажів, які виходять на передній план. Потім відходять з нього. Так було до недавнього часу. Але уявіть цю саму сцену і порівняйте її з сучасною епістемою. Вона виглядатиме інакше: на цій сцені буде натовп різних персонажів. Тобто знання і пізнання стають настільки мозаїкоподібними, що просто обертання сцени і просто вихід на перший план якоїсь домінуючої парадигми стає неможливим. Можна назвати це хаосом або певним порядком з хаосу, але бідний прожектор судомно шукає, на кому зупинитися, і не може цього зробити.

 

Тому мені здається, цю метафору треба змінити. Є ще один гарний термін – “концепція”. Але це слово так само, як і революція, має не менше двох значень. Одне з цих значень – “теорія”, а друге “зачаття”, “зародження”. І саме це друге значення – “зачаття”, “концепт”, як зародкове знання, про яке свого часу говорив Валерій Закієвич Демянков,  підказало мені шлях, що шукати далі і як. Бо революції ми вже проходили. Кардинальні зміни ми проходили. Але чи це пояснює, як відбувається перехід, чому визріває та чи інша ідея, та чи інша візія? І як вона визріває? Навряд чи стара метафора може дати нам прогнозування, бо сцена обертається там, де вона є. Вона нікуди далі не рухається.

 

Зважаючи на запропоновану мною зміну концепції, пошукаймо все-таки те, що можна назвати механізмами зародження нового знання як в науковому пізнанні, так і в художньому мисленні. 

 

Тут наведу приклад. Я сама ще не знаю точно, як шукати. Можливо, це трохи надумана річ, бо, як казав свого часу Юрій Лотман, будь-яка модель, яку ми будуємо, дивлячись у ретроспективі, все одно відображає наш стан знань сьогодні. І, можливо, ми багато що вписуємо в будовані нами моделі, в наші інтерпретації.

 

Згадаймо Робера де Богранда і Вольфганга Дресслера, які запропонували термін “стрибки до предків”. Ми звикли говорити, що стоїмо на плечах наших предків. Тільки в розумінні де Богранда і Дресслера цей вислів означає, що ми стоїмо на плечах не безпосередніх батьків-дідів, а дальніх предків. Таких, як Лейбніц, Аристотель і так далі.

 

Їхня ідея в тому, щоб взяти бінокль і відразу мікроскоп, та подивитися далеко в давнину і саме там знайти зародки тих нових знань, які ми часом зі здивуванням отримуємо зараз.

 

Але навряд чи можна щось вписати в той вагомий внесок, який зробив Лейбніц. Він був універсальною особистістю, і те, що він зробив для гуманітаристики, є абсолютно безцінним. 

 

Саме Лейбніц у своїй книзі “Теодіцея” зробив те, за що його назвали єретиком. Він написав, що Бог створив багато світів, і ми живемо в найкращому з них. Ну, тут можна посперечатися про “найкращий”, але не можна сперечатися про те, що їх реально багато. І ця ідея про різні світи є однією з ключових ідей, якою керуються і філософи в формальній логіці, і літературознавці, і лінгвополітологи.

 

Ідея можливих світів дуже добре пояснює те, як ми інтерпретуємо дійсність та художній текст.

 

А що стосується ідеї, якою керується зараз когнітивна лінгвістика, філософія та інші науки, це ідея емерджентності, яка пов’язує нас з Аристотелем. Він першим описав те, що ми зараз називаємо “неадитивністю” значення і властивостей цілого. За Ешбі –  філософом, який ввів поняття емерджентності, – в багатьох випадках йдеться не тільки про появу у системи нових властивостей, які не притаманні її частинам, але про зникнення частини властивостей елементів, коли вони поєднуються в систему. Це окрема цікава річ, яка наразі мало досліджена.

 

Це два приклади того, що я називаю евристикою наукового знання.

 

А є ще друга, близька мені річ: евристика художнього мислення.

 

Читати художні книжки потрібно не тільки тому, що вони розвивають наш кругозір і дозволяють отримати досвід переживання альтернативних шляхів розвитку подій, яких ми, слава Богу, може, й не переживемо. Вони також показують на шлях у ті глибини, де зароджується знання. Тут є правий Ролан Барт, який у своїй інавгураційній лекції в Collège de France сказав:

 

Література дозволяє натякнути на потенційні види знання, ще небачені, ті, які ще не виникли: література працює у певних порожнинах, які існують у тілі науки. Вона завжди чи то відстає, чи то випереджає останню, вона подібна до Болонського каменя, який вночі випромінює світло, котре поглинув удень. І цим своїм вторинним світінням зустрічає нову зорю.

 

За Роланом Бартом, література включає в себе матесис (науку), мімезис (зображення) і семіозис (процес знакоутворення).

 

Література – це енциклопедія, яка містить у собі всі знання. І навіть ті, які вона не формулює, але на них натякає. 

 

Безперечно, це лише метафора, але метафора – найкоротший шлях до пізнання. Тому так багато метафор є в термінології фізики мікросвіту.

 

Вірджинія Вульф – одна з тих унікальних авторів, які якраз і працювали в порожнинах науки. В оповіданні “Чарівливість ставка” вона описує тягу людей до води. Вірджинія Вульф пише, що людину тягне до води, бо вода зберігає певну інформацію. Але тепер це не є псевдонауковим твердженням! Вже доведено, що вода справді зберігає і передає інформацію. Більше того – є теорія, що наша інтелектуальна діяльність не зосереджена тільки в мозку та нервовій системі, вона розчинена в розумних системах тіла, якою є також лімфатична система.

 

Є дві прекрасні книжки академіка Олега Кришталя: “Гомункулус” і “До співу птахів”. Він пише в одній із них, що хороший письменник (я б додала – і хороший вчений) – це, фактично, шизофренік, який живе в двох світах щонайменше. Один світ – це феномельний, даний нам через сприйняття. І одночасно автор (і науковець) живе у можливому світі (світах) альтернативної дійсності, яка представлена у текстах або теоріях, які ці люди творять. 

 

Напевно, так і є, бо інакше пояснити прозріння та евристику наукового і художнього пізнання було б важко.

 

Когнітивний інтерналізм – це близька нам ідея про те, що десь у нас в голові, в мозку, сидить такий якийсь чоловічок, якого, як правило, називають гомункулус, і він керує нашою діяльністю. Ця ідея теж застаріла, бо те, куди нас зараз виводить науковий пошук, – це екологічна розширена свідомість. Наша свідомість – не гомункулус, а взаємодія з середовищем, і, можна сказати, вона розподіляється між тілом і тим середовищем, в якому ми живемо. Ці всі речі, які ми ще й сьогодні до кінця не розуміємо, виникли в творах геніальних вчених і митців.

 

Тому виникає враження, що це поєднання і далі даватиме нам певний поштовх для розвитку.

 

Онтологічні та епістемічні сходинки. Акт другий

 

Ми можемо деякі речі не тільки витягувати в зародковому стані з тих теорій і думок, які ми знаємо з давнини, але і певним чином екстраполювати деякі речі, які ми знаємо зараз, на те, як ми формувалися і еволюціонували. Я довго думала, як розташувати ці позиції – жест, цифра, образ, літера. Що за чим? Спершу була літера і цифра без образу? Потім з’явився образ – і аж тоді емоція? Чи не так? Фактично, провести межу і сказати, який каузальний зв’язок між цими позиціями – важко. Важко не тільки людям, які збоку на це дивляться, тобто лірикам, важко, можливо, й історикам. Це з тих питань, що раніше – яйце чи курка? 

 

Зрештою, за кожним образом стоїть історія. Безперечно, за ним стоять і емоції. 

 

Момент, пов’язаний з жестикуляцією, образом та емоціями, отримує свій постійний розвиток в мистецтві.

 

Нещодавно я прочитала розмову з Матвієм Вайсбергом. Він мав виставку для увіковічнення пам’яті Голокосту. В інтерв’ю художник, певним чином, парадоксально показав те, що штовхає розвиток не тільки гуманітаристики інтермедіальної і синтезу мистецтва, але і дигітальної теж. Він розповів, що на кілька картин його надихнуло відвідування одного музейного селища в Литві, пов'язаного з переслідуванням євреїв у Другій світовій війні. 

 

“Ти потрапляєш у світ Марка Шагала, в якому назавжди вимкнули звук... відчуття цілковитої порожнечі. Якесь марсіанське просто. Атлантида потонула. Візуально це і є німота. І ось через цю тишу в мене мала виникнути мелодія всередині. І вона виникла. Це було дуже кінематографічно”, – каже художник в цьому інтерв’ю. 

 

Коли я шукала відповіді, як пов’язані між собою всі три гуманітаристики і що робить кожну з них особливою, мене вразив той факт, що ми не тільки не можемо відокремити цифру від когнітології і синтезу мистецтва – ми не можемо більше відокремити всі три гуманітаристики. Бо ми не знаємо, де завершується образ і починається емоція.

 

Акт другий – це насправді про перехід у дигітальність. І найяскравіше його демонструє архітектура. Архітектура в дигіталізації знову виходить на перший план і досить чітко показує, як змінюється наше сприйняття форми. Тут субстанція, яка є, наприклад, рідиною, зі своїми властивостями прозорості/непрозорості, плинності, пластичності, переходить у ті форми, до яких нібито зовсім не пристосована. 

 

Цю епоху добре описав Йосип Бродський, говорячи про цифрову поезію. Він вважав, що цифрова поезія схожа на музику. “В цифрах є щось таке, чого в словах, навіть якщо прокричиш їх, нема”. 

 

Спільні для фізиків і ліриків завдання. Акт третій

 

Його підказав мені Юрій Головач. Він надіслав мені якось статтю шведського вченого Пітера Герденфорса. У ній йшлося про роль каузальності (причинності) в поясненні виникнення мови і центральних аспектів структури мови. Для мене тут виникає не те, що парадокс, але незрозумілий зв’язок між роллю каузальності і уяви у творенні мови, еволюції людини і в смислотворенні.

 

Герденфорс говорить: "Еволюційно обґрунтоване пояснення центральних аспектів структури мови починається з розповіді про каузальне осмислення людини. [...] При порівнянні каузального пізнання у приматів і в кладі гомінінів, корисно розрізняти вказувані (спровоковані ззовні) і відокремлені ментальні репрезентації."

 

Варто звернути увагу на оцю ідею каузальності і її зіставлення з уявою, яка тепер також виходить на перший план. Якщо говорити про напрямки розвитку когнітології, то це зіставлення може найкраще показати, що відбувається в когнітивній лінгвістиці і лінгвістиці взагалі. Я представляю напрям, пов'язаний з уявою, пов'язаний з тим, що сказав Айнштайн: "Уява важливіша за знання. Бо знання обмежені, тоді як уява охоплює весь світ, стимулюючи прогрес, породжуючи еволюцію".

 

Теорія концептуальної інтеграції, яку запропонували Марк Тернер та Жиль  Фокон'є, показує, як виникають нові значення і як працює уява людини. Людина могла стати людиною, коли вона в одному змогла поєднати непоєднувальні речі. Це – і мова, і цифри, і текст, і винахід. Наприклад, годинник – це поєднання двох культурологічних моделей часу, де час – це лінія, і час – це коло.

 

Виходячи з усього сказаного, ми насправді рухаємося, з одного боку, з постпарадигмального періоду, в якому сцена перевантажена настільки, що там висвітлити одну епістологему неможливо. Ми переходимо від парадигм гіпотези методів до парадигм інтерфеноменів. Міждисциплінарно, міжгалузево ми все-таки вирішуємо певні спільні для фізиків і ліриків завдання, підходячи до них одночасно з різних боків.

 

Може, це ще занадто інтуїтивно, але у мене відчуття, що ми рухаємося в бік енергіальної епістеми. І тут, безперечно, потрібно співпраця фізиків і ліриків.

 

Тож, на мою думку, між трьома елементами тріади лінгвістики не конфлікт, не комплементарність і не синтез. Всього цього замало. Можливо, тут є багато ізоморфізму, аналогії, але точно більше, ніж ці три позиції. 

 

Всередині першої пісні “Божественної комедії” Данте писав:

 

“То глянув над собою –

там вершину уже торкнуло 

відблиском світило, 

що кожну опромінює стежину”

 

Дуже сподіваюся, що в поєднанні науки і мистецтва виникне розуміння того, куди ми рухаємося.

 

Межі між цифрою і літерою нечіткі. Ми багато взяли від квантитативного аналізу, але він неможливий без інтерпретації людини. Нашим природничникам, можливо, варто подивитися на характер гуманітарного знання і не відкидати його повністю, як інколи це робиться. Протиставляти природниче і гуманітарне знання не можна. Гуманітарне знання є нелінійним. Воно, з одного боку, є кумулятивним. І тому важливо дивитися на його зародження. 

 

І тому кумулятивність гуманітарного знання може допомогти природничим наукам в плані пояснювальності, інтерпретації тих явищ, які щойно відкрили. 

 

Когнітологи довели, що наше художнє мислення не є вторинно образним, воно є образним за своєю суттю. Над цим також варто подумати природничникам. Адже наукове пізнання також є творчим за суттю. Воно також використовує мислення аналогіями та образами. Література, а не наука, пояснює, для чого ми створюємо атомну бомбу. Людина стала людиною, коли вона змогла поєднати в одному цілому непоєднувані речі. 

 

https://zbruc.eu/sites/default/files/images/2021/11/z1638306667a237i.jpg

 

Публікацію підготувала Анна ГЕРИЧ

Ілюстрації: живопис Сальвадора Далі "Галатея зі сфер"  (фрагмент) та "Геополітичне дитя"

 

30.11.2021

https://zbruc.eu/node/109057