на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Юстина Добуш

Страх власних думок

І як тут не погодитись? Соцмережі перетворились на простір безмежних власних думок, тобто їхнього вираження, а заодно і проговорення власних пекучих досвідів, травм та історій. У цьому неосяжному всесвіті профілів живих, ненароджених, мертвих та вигаданих людей, здається, вже необхідним та обов’язковим є це постійне самовираження. Яким би розумним ти не був, без дописів на фейсбуці твоя думка не вважається думкою, яку можна слухати. Дописи тепер замість атестатів, дипломів, закордонних магістерських програм, стипендій, стажувань, проєктів, публікацій, грамот, документів посвідчення особи і впливових родинних зв’язків. Бо навіть якщо ти вже чогось досяг, навіть якщо тебе знають, навіть якщо регулярно пишеш та публікуєшся в онлайн-медіях, але не маєш свого профілю і не дублюєш туди хоча би посилань на ці публікації, то рано чи пізно людям на тебе стає цілком байдуже, вони забувають про те, що твоя точка зору може бути доречною та корисною. Здається, будь-що поза межами соцмереж для більшості людей в принципі, ніби якийсь незрозумілий діалект дальних сіл Закарпаття, для розуміння якого не хочеться зайвий раз напружуватися, бо що: цим розумникам так важко говорити на общєпрінятом.

 

https://zbruc.eu/sites/default/files/1984_dobush.png

 

 Мене все більше інтриґує й цікавить, чи справді ці всі самовираження можна назвати «власними», та ще й «думками». Чому всі ті дописи, протести, публікації та флешмоби з нагоди жіночих днів, ювілеїв класиків і далі по списку такі однакові поміж собою? Чому в них стільки мовчання про незручні проблеми? Чому в них немає спроб щось вирішити так, щоб справді вирішити, а не просто понарікати та пообурюватись? Чому вони такі шаблонні та здебільшого написані, як під копірку?

 

Найочевидніша відповідь полягає в страху перед все неадекватнішими реакціями на необачні висловлювання. За останній рік, принаймні в моєму досвіді, зауважується все більше людей, які пошепки, подумки, приватно, в розмовах «на кухні» чи на перекурі ніяк не погоджуються із тим, що відбувається в світі, кожен в свій спосіб дратується через наступ певних ідеологій, в багатьох чітка й не позбавлена логіки власна думка, відмінна від пануючої чи популярної в публічному просторі. Вряди-годи ці люди, буває, виражено не згодні з «культурою скасування» і ставлять агресивні смайлики під новинами про спроби зацькувати когось в ім’я фемінізму, толерантності та всякого тому подібного, але на цьому весь публічний спротив й закінчується. Або ж виражається якось так ніби між іншим, під шумок, щоб не дуже світитись. Звідси мені якраз і видається доречним почати говорити про страх власних думок, себто їхнього вираження, яким ми страждаємо і до якого вже звикли. Бо цей страх всюди, і не говоріть, що ви його досі ще не помітили.

 

Ми себе переконали у тому, що наша присутність в умовних інтернет-дискусіях вже є прожитковим мінімумом для власної думки, заодно ми ніби ще й навчилися критично мислити, при цьому не ставлячи під сумніви ідеї й думки тих, котрі нас власне й переконали в необхідності критично думати. Так само ми якось вже звикли до необхідності гендерної рівності, безальтернативності демократії, ми знаємо, що є точно поганим, а що є точно добрим, ми знаємо, що живемо у столітті прогресу, що Бога нема, зато є Ілон Маск, ми знаємо, що треба вакцинуватись і називати Авакова чортом, а Путіна — хуйлом. Для нас (маю на увазі тих, хто вважає себе розумними) це все є давно очевидним, і якось вже й не замислюємось, чи наше уявлення про теперішній світ є нашим власним, та й, зрештою, власні думки не піддаємо перевірці на автентичність, попри те, що вони нічим не відрізняються від сотень інших. Зрештою ми приглушуємо нашу невдоволеність чи сумніви, бо ж світ прогресивний, буде ще краще, добро переможе, то просто часи такі, не можна жалітись, дякуй за те, що маєш, колись було гірше і всяке таке в цьому ж роді.

 

І не те щоби я закликала усіх до анархії, революції, внутрішнього джихаду, відмови від лібералізму чи тотального наступу на пануючий світоустрій. Просто мені якось все відчутніше не вистачає можливості бачити нові думки, ориґінальні думки, свіжі, впевнені у собі та позбавлені страху публічності. Не вистачає спроби умовного інтелектуального тероризму, нахабства сумніватись там, де все здається остаточним і беззаперечним. Не вистачає думок, які би називали зухвалими, контраверсійними, радикальними, революційними і здатними перевернути внутрішній світ пересічного слухача. Хоч насправді не так залежить на тому, щоб ці думки були дійсно новим поворотом у розвитку людства, як на самому акті, на самій спробі мислити по-ніцшеанськи блюзнірно про те, в що вірять найсвітліші уми планети.

 

І стає нестерпно сумно від того, що, прикриваючись інтелектуальним прогресом 21-го століття, ми вирішили обрати соціальний комфорт на противагу свободі власної думки. Причому до цього страху власної думки ми себе привчили саме в боротьбі за свободу і демократію, і в результаті тепер всіляко намагаємось чим тільки можемо приглушити все частіш виникаючий, як на зміну погоди, внутрішній тиск розуму. Ми раз за разом переборюємо в собі відчуття іспанського сорому і вирішуємо мовчати, щоб раптом не видатися божевільним і не втратити свої накопичені за роки послуху бонуси та соціальні винагороди.

 

 

Ми боїмось соцмереж, ми боїмось втрати достатку, ми не погоджуємось на ризик і зрештою обираємо максимально комфортні умови існування та супроводжуючі їх вимоги конкурентоспроможності, перетворюючись на піддатливих істот, відгодовуваних на забій. Ми як ті люди, що, дізнавшись про Матрицю, обрали повернення в світ симуляції замість того, щоби прийняти реальність.

 

Бо власна думка та її висловленняце непевність щодо наслідків, ризик втратити друзів, коханих, родичів, роботу або й всіх їх разом, це усвідомлення того, що саме ти відповідаєш за ці думки і саме ти за них нестимеш відповідальність, це перерізання пуповини, відмова від комфортного існування за спинами інших. Це напруга, це наростаючий внутрішній та зовнішній тиск. Зрештоюце свобода, на яку ти остаточно наважуєшся лиш після того, як зрозумієш, що йдеться не про якісь тріумфальні, прометейські чи орвелівські подвиги у гіперболізованому злому світі тоталітарних диктаторів. А що натомість свобода — це самотність, це відсутність твердого ґрунту під своїми ногами, відсутність очевидного та придатного до визначення за допомогою шкали прийнятних моральних цінностей. І ця свобода неможлива без розуміння й досліджування страху. І цієї справжньої свободи ми насправді боїмося найбільше.

 

Замість справжньої свободи в погоні за ідеальним життям без зайвих проблем та незручностей ми почали втрачати себе, промінявши власну неідеальність на толерантність на відсутність опорної ідентичності, відсутність впевненості хоча би в своїй статевій приналежності, відсутність впевненості в минулому, теперішньому та майбутньому. Ми робимо все, аби позбутися дискомфорту, конфліктів й неприємних суперечностей, хоча саме по собі життя, та ще й в людській подобі, неможливе без поразок, без чергування конфліктів всередині себе та із зовнішнім світом. Ми так хочемо позбутись своєї вродженої бракованості, що зрештою вибудовуємо навколо себе новий, дивний світ, такий тоталітарний в своїх прихованих якостях.

 

Наш світ став переповненим неусвідомленого страху і неусвідомленого бажання його позбутись, щоби нарешті створити собі світ утопічного існування. Існування, в якому не треба буде переживати через сказане вголос; існування, в якому більше не треба буде мучитись з цією відповідальністю за власні вчинки; існування, в якому не треба буде більше вирішувати щось на власний страх і ризик; існування, в якому не буде людських помилок. Бо нащо нам взагалі ці внутрішні переживання та самокатування, можливі наслідки від промовленого, ймовірні програші та необхідність потім якось давати собі з ними раду, якщо можна виміняти себе на ще тисячу-півтора підписників, на нове підвищення на роботі, на нові здорові стосунки, на можливість не боятись власних думок? Навіщо нам власне я, якщо можна стати кимось іншим і не знати більше, що таке відчуженість, самотність, поразка та вроджена бракованість? І нащо нам самим створювати щось революційне, якщо можна делегувати це машинам разом із відповідальністю за можливі невдачі? Можливо, всі наші очікування на пришестя Штучного інтелектуце лиш неусвідомлена спроба назавжди позбавити себе тої надокучливої відповідальності та нарешті стати ідеальним для всіх інших? Бо ж ідеальним ти можеш стати тільки, коли тебе таким починають бачити інші, коли в них до тебе немає ніяких претензій, коли їм нема чим тобі дорікнути, коли з тобою більше ніхто не сперечається, коли всі тебе приймають і коли ти нарешті позбавлений внутрішнього страху перед своїм місцем в світі. Шкода тільки, що ми прагнемо саме такої ідеальності, саме такого типу безконфліктного існування.

 

Здається, тепер я нарешті розумію, чому ми постійно так невиправдано вперто й фанатично повертаємося в світи Орвелла

 

21.05.2021

https://zbruc.eu/node/105304