www.ji-magazine.lviv.ua

Ольга Токарчук

Ольга Токарчук – відома поль­сь­­ка письменниця з українсь­ким корінням, котра виросла в етнічних німецьких землях Польщі, – про пошук ідентичності, розуміння батьківщини, Захід та Схід

Ольга Токарчук уміє бути різною. Психолог за освітою, вона пише, звертаючись ніби до кожного читача особисто, і кожен може сказати: це написано про мене. Сама ж письменниця пояснює, що її метод схожий із «точкою зору жаби». Це коли дивишся на людину не збоку, не згори, а саме знизу, помічаючи деталі, які зазвичай не сприймаються зором.

Можливо завдяки саме оцій «точці зору» Ользі Токарчук вдається так вдало змалювати образ людини пограниччя – географічного й ментального. Прикладом їй слугують мешканці Силезії, Помор'я та Східної Прусії – територій, що були приєднані до Польщі після 1945 року. Переселені до колишніх німецьких земель з центральних та східних районів держави, вони змушені були проникатися історією цих місць, щоб не почуватися тут чужими.

Мова – ключ батьківщини

"Український тиждень": Чим для тебе є мала і велика батьківщина?

– Мала батьківщина – це щось таке, що знаходжу для себе, для моєї індивідуальності, для моєї найближчої родини. Місце, де почуваюся у безпеці, де маю суб’єктивне інтуїтивне відчуття, що я вдома.

Велика батьківщина є більш клопітким і важчим в окресленні поняттям. Перше, що мені спадає на думку, – це не територія чи історія, а мова. У нас навіть говорять ojczyzna – polszczyzna (гра слів: вітчизна – польська мова. – Ред.). Це мапа тотожності – мова, у якій я існую. За мовою йдуть культура, література, належність до конкретної традиції. Лише згодом з’являється територіальний мур. Батьківщина – це критерій певної спільноти, на який, поза сумнівом, впливають також інші мови, традиції. У цьому сенсі я відчуваю спільність із євреями, без яких не уявляю Польщі: кількасот років вони, як і інші, витворювали нашу польську сферу тотожності. У моєму випадку присутні також українці, українська мова, Креси (так поляки називають етнічні українські землі, що до 1939 року входили до складу Польщі. – Ред.). Звісно, не обійтися і без залишків німецькості, поміж яких я живу.

У. Т.: А чи були якісь курйози навколо «східного» звучання твого прізвища?..

– Лише раз із приводу «Правіку…» (див. Біографічну ноту. – Ред.) хтось мені сказав, що я не розумію католицизму, оскільки маю прізвище Токарчук. І що через це за своїм духом я не католичка. Але це дурість, бо навіть якщо я релігійно не католичка, то була вихована у католицькій країні. Але, попри це, я пишаюся своїм східним походженням, бо все добре, що було у польській літературі, прийшло зі Сходу: Словацький, Міцкевич, Мілош, Лем, Івашкевич...

У. Т.: Хотілося б почути від тебе, прозахідно налаштованої польської письменниці, чи відчувається нині у Польщі «подих Сходу» і що він означає для поляків?

– Раніше це було «світло зі Сходу», з яким асоціювалося те прекрасне, що приходило до Європи. «Вітер зі Сходу» мені нагадує більшовицьку революцію. Якщо ж говорити про Україну, то немає більш позитивно налаштованого до неї народу, ніж поляки. Ми справді братні народи: важко провести межу в тих прикордонних містечках, де функціонували спільні традиція і культура. Якщо ми поглянемо на історію польського романтизму, його не було б без Кресів.

У. Т.: Як знаєш, в Україні не люблять, коли вживають слово Креси щодо до українських земель.

– Спеціально так говорю. В Німеччині вживають слово Hеіmat (батьківщина: щодо територій, які відійшли Польщі у 1945 році. – Ред.). Поляки були змушені з цим погодитися, оскільки з погляду німців це і є Hеіmat. Мій батько такою батьківщиною вважав Креси.

У. Т.: В Україні мало говорять про те, що поляки мають проблеми з адаптацією німецької спадщини. Як письменниця ти нерідко твориш навколо цього питання міфологію, що суперечить традиційному мисленню...

– Я навіть не уявляла, скільки маю ворогів, які вважають мене небезпечною для польської традиції лівацькою письменницею. А якщо ще згадати моє зацікавлення німцями! Хоча мудрі поляки усвідомлюють, що про польський Вроцлав ми можемо говорити лише відносно певного часу (після 1945 року. – Ред.).

Різнорідна реальність

У. Т.: У твоїх творах описується людина пограниччя, яка в силу історичних обставин відчуває проблеми із самоідентифікацією...

– Людина пограниччя мала б свідомо розуміти відносність певних понять, які поза пограниччями нерідко витлумачуються буквально і смертельно поважно. Пограниччя є тим районом, що ставить під сумнів нашу належність до чогось сталого. Ця людина здатна змінити думку, дивитися з різних перспектив, відкрита до чогось нового, що поза межами пограниччя, у сталих соціумах, може видаватися дивним і недобрим. Людина пограниччя ліберальна, що в Польщі трактують із негативним підтекстом. Людина пограниччя покликана навчати інших розуміти те, що реальність різнорідна.

У. Т.: Польща є дуже релігійною країною. Чи відповідає це викликам сучасного суспільства?

– Ми живемо в часи релігійної кризи, спостерігаємо занепад традиційних, здогматизованих, структурованих релігій. Люди навіть у зовсім атеїзованих країнах шукають іншого виходу до того, що зветься святістю, Богом. Я теж описую ці тенденції у своїх книжках, наприклад, у «Бігунах». Шукати, що нас сьогодні мотивує до переходу за межі власного досвіду, й отримувати дуже екзотичні та дивні відповіді. У Польщі розпочався повільний демонтаж Римо-католицької церкви – вичерпується форма. Сучасна людина є складнішим витвором, який потребує відповідних способів виражання власної релігійності. Релігійність є для мене чимось внутрішньо динамічним, глибокою потребою, що не обов’язково мала б проявлятися у формальній належності до традиційної системи віри. І дяка Богу.

Розумію також, що в По­льщі, яка збудувала свою самоідентифікацію разом із католицтвом, інша ситуація, ніж в Україні. Українці, можливо, мають потребу в поверненні до власної релігійності, щоб консолідуватися і розбудовувати свій підхід до українськості.

І про літературу

У. Т.: Наскільки сучасною є у твоєму розумінні українська література, можливо, порівняно з польською?

– Читаю переважно книжки у перекладах видавництва Czarne, довіряю його вибору (див. Тиждень, № 37 від 11–17 вересня 2009 року). Нова українська література є дуже модною поміж мо­лодих поляків. Не можна ­порівнювати, приміром, рівень ознайомлення з литовською чи словацькою літературою: українська є лідером. Вона весь час перебуває у тому романтичному руслі інтуїційного візуального способу писання. Але мені бракує як в українській, так і в польській літературі солідного підходу, який демонструють ті самі німці. Наприклад, спробувати описати післявоєнні епопеї: великий тритомний роман про певний уривок реальності. Можливо, сьогодні й не вдасться написати таких романів, нашій спільноті вони можуть видатися анахронічними за своєю суттю.

Щодо польської літератури, то радше не до мене запитання, я лише скромна письменниця (Ольга лукаво посміхається). Дуже швидко все змінюється, кожні 10 років генерації приходять одна за іншою. Молоді вже пишуть про щось інше – описують рутинність, щоденний ритм, не займаються творенням міфів.

У. Т.: І що, всі міфи Польщі вже прописані?

– Звісно, ні. Я порадила б почитати Маґду Туллі, її вже перекладали українською. Вона така «шульцівська» і з мистецького погляду суперова.

У. Т.: Ти провела кілька днів в Україні. Які твої враження?

– Тут я побачила нове сучасне суспільство, яке має почуття власної гідності, але лише формує підхід до власної тотожності. Україна – багатонаціональна держава і це добре. Але двомовність, на мою думку, несе в собі певні загрози. Політично Україна залишається досить слабкою. 

БІОГРАФІЧНА НОТА

1962 – народилася в Сулехові неподалік Зеленої Ґури.

Закінчила факультет психології Варшавського університету.

1979 – письменницький дебют: оповідання для молодіжних часописів.

1986 – переїзд до Силезії (Нова Руда), нині мешкає у Вроцлаві.

1993 – написання першого роману «Подорож людей Книги».

1996 – роман «Правік та інші часи», який здобув читацьку нагороду премії Nike (українське видання 2004-го).

2001 – збірка оповідань «Гра на багатьох барабанчиках» (українське видання 2004-го).

2004 – організовує Фестиваль оповідань (Вроцлав-Єленя Ґура).

2004 – роман «Останні історії» (українське видання 2007-го).

2007 – роман «Бігуни», літературна премія Nike (2008-й).

25 09 2021

https://tyzhden.ua/Publication/2109