www.ji-magazine.lviv.ua

Oлександр Леонов, виконавчий директор Центру
прикладних політичних досліджень “Пента”

На фоні триваючого загострення безпекової ситуації на кордоні з Росією запрошення президентом Франції Макроном президента України в Париж є невипадковим. Це очевидний “виклик на килим” із зрозумілими намірами французького лідера обговорити з Зеленським те, що не можна обговорити по телефону на умовах конфіденційності. Добре, що така зустріч відбудеться. За інформацією з дипломатичних джерел, вже цього четверга. Погано, що розраховувати на легку бесіду точно не треба. Переговори будуть складними.

Тепер детально про те, на що очікувати.

1- Макрон буде говорити французьким діалектом Путіна. Це така собі мова дипломатії, відточена століттями російсько-французьких особливих відносин. Відкритих погроз не буде, а ось тиск - так. Зеленського схилятимуть до умиротворення і компромісів з Москвою, а саме до подальших кроків на політичному треку врегулювання по Донбасу. Ця щира порада від “друга Макрона” буде витончено приправлена соусом небезпеки війни, яка звісно ж ані Україні, ані нікому в світі не потрібна. І, безперечно, кому як не Парижу, цинічно нагадувати Зеленському про «помилку Саакашвілі 2008 року».

Логіка Парижа зрозуміла, адже на 19 квітня плануються перемовини на рівні політичних радників лідерів Нормандської четвірки. І було б дуже доречно, якби успіх її проведення відбувся. Чи відповідатиме це найкращим інтересам України, мало кого серед інших учасників перемовин хвилює. Це головний біль України та президента Зеленського особисто. І його політична відповідальність. У Макрона свої вибори на носі і свої потужні суперники з проросійськими поглядами.

2- Нормандський формат на переправі, і йому банально бракує часу. Починаючи з цієї осені, спершу Німеччина піде в електоральне забуття, де йдуть, на жаль, не лише пані Меркель, а й “команда Меркель”. А пізніше і сама Франція. Для переговорів у нормандському форматі це означає, що піде багата інституційна пам’ять з небезпечними наслідками для подальшого переговорного процесу. По суті, Путін залишатиметься єдиним старожилом за столом перемовин і зможе вільно інтерпретувати «букву Мінська» та маніпулювати досягнутими результатами. Президент Зеленський у цьому інтелектуальному спарингу, на жаль, не є рівним по силі та глибині бійцем, адже і сам “повністю переглядав підходи попередників”. Відповідно, всі карти у Путіна.

Цим елементом також вміло маніпулюватиме Макрон на переговорах у Парижі, морально тиснучи на українського президента “скористатися останнім вікном можливостей” поки Меркель і Макрон ще в кабінетах. Слід пам’ятати, що і Париж, і Берлін розуміють, що це “вікно можливостей” не лише про Україну, а й про самі Францію і Німеччину. Там банально бояться російських гібридних впливів, які будуть задіяні у виборчих кампаніях, але які можна і зупинити в обмін на “український прогрес”. А також в обмін на завершення Північного потоку 2, яке також планується на цю осінь.

Зрозуміти Макрона можна, погоджуватися - в жодному разі. Навіть якщо він висуватиме такі козирі як свій довгоочікуваний візит до Києва “вже ближчим часом”, чи проведення Нормандського саміту “вже невдовзі”, чи навіть свою участь у саміті Кримської платформи влітку, перед якими президенту Зеленському встояти буде дуже складно.

Слід чесно визнати, що тактика Путіна поки що спрацьовує. Йому вдалося посіяти страх неминучої війни серед союзників та змусити всіх думати як зупинити найгірше з найменшими втратами. Про серйозність ситуації свідчить черговий вояж державного секретаря США Блінкена до Брюсселя, активна телефонна дипломатія останніх днів по лінії Вашингтону, Парижа, Берліна та Лондона.

Що робити у відповідь?

Президенту Зеленському треба спокійно вказати “другу Макрону” на його (і колективного Заходу) стратегічну помилку, адже мета Путіна полягає не в тому, щоб вирішити “питання України”, а довести слабкість Об’єднаної Європи, трансатлантичного Альянсу та безкарність Росії. Токсичний сигнал для світу, заснованого на правилах та цінностях демократії. А тому капітуляція Києва стане капітуляцією і ЄС, і всього колективного Заходу перед “середньовічними погрозами силою” з боку РФ. Піти на такий сценарій було б не лише недалекоглядно, а й принизливо. І саме цього прагне російський лідер - перемогти і принизити.

У відповідь Київ має не лише зберігати непохитну рішучість до жорсткої відсічі власними силами, але і представити конкретне бачення міжнародної протидії російському зухвальству за участю як нормандських партнерів, так і Сполучених Штатів. Ключовими на цьому етапі є наступні три напрями:

- по-перше, колективний Захід має негайно запустити процес підготовки двох пакетів посилених санкцій проти РФ. Перший - за погрозу військової ескалації. Це той момент, коли треба відреагувати “до”, а не “після” пригоди. І таким чином твердо продемонструвати, що світ виніс правильні уроки з подій після 2014 року і більше не діятиме реактивно. Найкраща і найбільш дієва санкція - початок розмов про перспективу надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО. Париж міг би почати цей процес. Другий - «пакет нищівних санкцій», який буде задіяний Заходом у разі початку Росією широкомасштабного вторгнення в Україну.

- по-друге, Париж і Берлін мали б негайно відправити своїх військових інспекторів до складу СЦКК як знак доброї волі. Вони мали б залишатися там допоки не заспокоїться безпекова ситуація. Це зняло б градус агресії Кремля, адже присутність представників нормандських партнерів на полі бою була б для Путіна і його горе-стратегів демотивуючою і викривальною. Якщо Макрон справді хоче допомогти, то ось реальна нагода.

- по-третє, Макрону і Меркель треба негайно активізувати дискусію про розгортання миротворців ООН для Донбасу. Цей пріоритет зафіксований в урядовій програмі Меркель. Він зафіксований також у Річній національній програмі Україна-НАТО на 2020 рік. Якщо Макрон дійсно щирий і по-справжньому вболіває за майбутнє мирного процесу “після себе”, то ось “вікно можливостей” закласти траекторію на майбутнє.

Як висновок: бряцання Путіним зброєю на кордоні України підтверджує пріоритетність питань безпеки у мирному врегулюванні на Донбасі, а не політичних поступок України. Це також підтверджує несамовите прагнення Кремля напроситися на роль “вершителя долі світу”. А тому і відповідь не має бути ситуативною і локальною, а далекоглядною та стратегічною. В Україні в ці дні вирішується не стільки доля мирного врегулювання на Донбасі (так позиціонує питання Путін), а майбутнє Об’єднаної Європи і миру, безпеки та стабільності колективного Заходу. Сьогодні ще є шанс на те, щоб не тільки упередити вторгнення російських військ в Україну, але і закласти плацдарм для перемоги Заходу у стратегічному ціннісно-цивілізаційному протиборстві з Росією. Це і треба пояснити “другу Макрону”.

12 04 2021

https://www.facebook.com/100000303661729/posts/4294774637209283/