на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Андрій Бондар

Зненавиджені

Милорад Павич якось написав у дев’яності роки таке: «Моїм книжкам було би краще, якби їх написав який-небудь турок або німець. Натомість я був найвідомішим письменником найбільш зненавидженого народу – сербського». Ця сентенція була досить популярною на зламі століть і вражала своєю граничною наївністю впереміш із затаєною на весь світ образою, що багато в кого викликала і розуміння, і співчуття, і навіть неприховану симпатію. Мовляв, ось яка жорстока несправедливістьнайкращий письменник світу, а шкодує, бідолашний, що він не турок або німець.

 

Наївна вона тому, що письменник добре знав: книжки неможливо відокремити від політичного контексту сьогодення, тому в певному сенсі тизаручник своєї культури, а надто «тут і тепер». З культури, де ти зростав і яку ти сам збагачував своїми текстами, неможливо дезертирувати, як неможливо вилізти з власної шкіри або переродитися в якомусь іншому вимірі. Саме тому політичний контекст останньої декади ХХ століття не дозволив найвідомішому сербському авторові додати до свого титулу щось на кшталт «знаку якости» глобального літературного світуНобелівської премії з літератури. І якщо ти письменник у культурі, що не просто дозволила геноцид сусіднього народу, а й фактично мовчки потурала йому, то тобі не залишається нічого іншого, окрім як з гіркотою визнати бодай у формі ображеної репліки, що були і далі собі існують народи, на рахунку яких набагато важчі злочини в тому ж таки ХХ столітті, але їхнім письменникам чомусь пробачили злочинні переступи їхніх держав – і геноцид вірмен 1915 року, і Голокост.

 

Проте в наведеній сентенції автора «Хозарського словника» міститься й, у певному сенсі, дещиця критичного усвідомлення своєї «планиди». За нарцисичною у своїй суті формулою «найбільш зненавиджений народ» принаймні криється визнання того, що сербська історія в дев’яності роки – аж до пам’ятного бомбардування Сербії в 1999 році силами НАТО – пішла кудись не туди, куди мала. Тобто ненавидіти сербів таки було за що.

 

У середині 2000-х мені довелося перекласти найважчу книжку у своєму житті – репортаж Войцєха Тохмана «Ти наче камінь їла» (2003). Не думаю, що колись доведеться зіткнутися з густішим мороком і глибшою печаллю. Книжка зовсім невеличка: місяць роботи, а вражень – на все життя. У ній польський автор розповідає, як супроводжував оонівську групу з ідентифікації решток замордованих боснійців-мусульман. Не буду досліджувати причини непопулярности цієї страшної книжки в Україні, але факт очевиднийтоді її в нас просто не помітили.

 

Крок за кроком автор через свідчення родичів жертв розкриває моторошну механіку геноциду, а разом із тим пояснює роботу скорботи: як уцілілі прагнуть дошукатися решток своїх рідних, як пристрасно бажаютьні, не помсти чи відплатизаспокоєння своїх психічних ран через чин похорону, так необхідний для людей мусульманської віри, як радіють, коли їм вдається знайти рідні кістки й нарешті змиритися з неминучим і позбутися мучівних ілюзій. Тохман нічого не ускладнює. Навіть на рівні синтаксичних конструкцій ця книжка нарочито проста. З неї визирає найважче з усіх питання: заради чого все це було? Заради чого люди почали вбивати сусідів з таким шалом і жорстокістю? Чому нібито нормальні люди вмить ока перетворюються на бездушних монстрів?

 

Разом із родичами жертв у репортажі раз по раз виникають також і кати. Вони спокійно собі живуть поруч і всі про них знають, знають, ховаючи кудись у глибини свого єства ненависть і ресентимент на тлі блакитних шоломів KFOR. І коли автор запитує одного із сербів, хто в цьому винен, той відповідає так, мовби він не серб кінця дев’яностих, а пересічний росіянин зразка 2022 року:

 

«– Хто в цьому винен? – питає директор Маркович. – Війна. Хто її тут влаштував? Новий світовий лад. Було знищено Совєтський Союз, а потім – нашу армію. Четверту армію у світі мала стара-добра Югославія! Ми виробляли зброю, були конкурентами для всього світового ВПК. І нам улаштували війну. Щоб ми цю зброю в себе використали й потребували її ще більше. Світ перетворив нас на дикунів, а ми нормальні. Ми лише захищали наші домівки, наших жінок і дітей

 

Тепер, точнісінько так само, як і тоді, нинішні кати також нарікають на «світовий лад», на зловорожі сили й уявну обложеність своєї фортеці, що дозволяє їм продукувати кілотонни страху й ненависті, сіяти розпач і красти майбутнє в цілих країн. А правда в тому, що жодного нового світового ладу ні тоді не було, ні тепер немає. Бо якби він був, то не трапилося б ні Сребрениці, ні Сараєва, ні Вуковара, ні Грузії 2008, ні анексії Криму, ні окупації Донбасу, ні бомбардувань Алеппо. Що історія рухається за спіраллю, де кати навіть не намагаються знайти якісь інші аргументи, крім звинувачення світу в тому, що він до них несправедливий. А все для того, аби приховати свій істинний намірнаглядати і карати, домінувати й вивищуватися. Що ідеологія business as usual і подвійних стандартівнайміцніша броня ситих, які переступлять і через новітні Судети, і через коридор до Данціґа, і через розшматування Польщі. Що народам, які опинилися «між двох сил», не залишається нічого, крім думок про «тривожну валізку» і міркувань про те, куди тікати або як жити в умовах потенційної окупації. Що в критичний момент мало хто почує твій крик і мало хто прийде на допомогу.

 

І всі давно про це знають. Знають, бо давно засвоїли цю безпорадність людей-калькуляторів, яким для усвідомлення цього падіння в безодню завжди замало доказів і рацій. Боюся, для колективної відплати «нового світового ладу» потрібна нова Сребрениця в середині Європи, нова всесвітня ганьба, яку вони обов’язково отримають разом із війною і поступками катам. Щоби якийсь російський письменник у черзі на Нобеля сказав скрушно, чухаючи фантомні регалії своєї літературної величі: «Я був найвідомішим письменником найбільш зненавидженого народу». Не скаже. Ніколи не скаже. Росія поза підозрою.

 

24.01.2022

https://zbruc.eu/node/110102