www.ji-magazine.lviv.ua

Тетяна Дерюгіна, професор Університету Іллінойсу (Урбан-Шампейн)
Юрій Городніченко, Університет Каліфорнії, Берклі
Ілона Сологуб, наукова редакторка «Вокс Україна»

У нашій попередній статті ми обговорювали кількісне домінування русистики в слов’янських студіях у провідних університетах США. Тепер подивимося на якісний бік навчальних програм. Ми дослідили описи курсів з культури, літератури та історії та знайшли там чимало упереджень, помилок та російських наративів. 

У відомому експерименті з імпринтингу гуси ходили за черевиками дослідників, які вони побачили невдовзі після народження. Звісно, люди розвиненіші за птахів, але ми також маємо “первісні” упередження (priming bias – див. «Мислення швидке й повільне» Канемана). Наприклад, ми схильні довіряти інформації, яку бачимо першою, навіть якщо ця інформація не відповідає дійсності. На жаль, якщо погані ідеї закладаються доволі рано, вони набувають стійкості й можуть навіть почати жити власним життям. Меседжі «антиваксерів» є екстремальним прикладом брехні, яка безпосередньо призводить до багатьох смертей, але інші імпринти також можуть зашкодити – хоча й іншим чином.

Західні університети загалом продовжують вкладати в голови студентів російську «велич» та «унікальну культуру» не лише тим, що пропонують набагато більше курсів про росію, ніж про інші країни регіону, але й через поширення москвоцентричних наративів. Через це студенти не розуміють, що таке справжня росія – імперія, що сіє хаос по всьому світу, проте за цим «мачо-фасадом»  є корумпованою та слабкою. Ціна засвоєння наративу про «велику росію» проявляється у великому й малому: бізнесмени, які продають росії запчастини до зброї або обмежують використання систем «Starlink» в Україні, політики, які щосили намагаються «врятувати обличчя Путіна», філософи, які закликають Україну здатися, та навіть Папа, який вихваляє перед російською молоддю імперіалістичних царів. Зважаючи на величезній біль, якого росія завдає Україні та деінде, усі ці речі є абсурдними та жорстокими. Однак вони узгоджуються з думкою, що росію потрібно поважати, тому що вона «велика». На жаль, університети продовжують виховувати нові покоління «русланд-ферштеєрів».

Про що свідчать факти?

Ми зібрали унікальні текстові описи курсів слов’янознавства, які пропонувалися студентам 13 провідних університетів США у 2021/22 та 2022/23 навчальних роках. Ми розглянули курси, які можна загалом класифікувати як «Література» (лише тексти), «Культура» (може включати тексти, а також музику, фільми, архітектуру тощо) та «Історія» (сюди також інколи потрапляли тексти й культурні явища). Оскільки описи курсів використовуються з метою «продажу» їх студентам, ми вишукували рекламні слова та наративи в описах. Приклади: «чудовий/найкращий», «шедевр», «талановитий» тощо. Ми називаємо їх «суперсловами». Ми також шукали хибні уявлення або помилки, як-от походження сучасної росії чи російської імперії від середньовічної Русі або зображення росії як суцільно «російської» (в рф проживає понад 150 народів).

Література та культура: пропагування російської «величі»

На рисунку 1 показано використання «суперслів» в описах курсів з літератури та культури (курси з історії ми розглядаємо в другій частині цієї статті). Рисунок 1 показує, що література є набагато більш «зміщеною» в бік росії як кількісно, так і якісно (див. докладніше в таблицях A1 і A2 у Додатку).

Рисунок 1 і 2. Використання «суперслів» в описах курсів

Примітки до рисунка: горизонтальна вісь показує кількість описів курсів, у яких використовуються/ не використовуються «суперслова». Вісь Y показує географічні категорії (подробиці можна знайти в таблицях A1 і A2 у Додатку). «росія» означає курси, присвячені виключно російській літературі чи культурі; «росія та інші» включає курси, які вивчають літературу чи культуру як росії, так і інших країн/регіонів, наприклад Східної Європи; категорія «інше» включає курси, які вивчають країни та регіони без росії.

Майже третина (31%) описів курсів російської літератури містять «суперслова», тоді як для неросійської літератури відповідний показник становить 11%. До того ж, в описах курсів інших слов’янських літератур використовуються «скромніші» слова. Наприклад, порівняйте «видатні художні здібності» (Сербія) або «насолода від акту непокори» (Польща) з «літературними шедеврами, що перетинають межі часу та простору» (росія).

Описи курсів у категорії «Культура» є більш збалансованими – лише 14% із них містять «суперслова». Однак для курсів про росію ця частка становить 24% порівняно з 11% для курсів неросійських культур. Ми також розглянули кількість курсів, присвячених виключно одному художнику/письменнику. Ми знайшли таких чимало в категорії «Література» (і навіть багато курсів, присвячених одній книжці) – 49 курсів з російської літератури, 1 із сербської та 2 з польської. У категорії «Культура» наявні три такі курси для росії та один для Польщі (див. таблиці A4 та A5 у додатку).

Що може бути точкою відліку? Порівняння літератур (культур, історій тощо) є надзвичайно складним завданням. Однак можна стверджувати, що Нобелівські премії уособлюють якість, тож можуть бути нехай недосконалою, але корисною метрикою. Станом на 2023 рік Нобелівську премію з літератури отримали низка авторів Східної Європи: 6 поляків, 5 росіян, 1 угорець, 1 болгарин, 1 чех, 1 румун, 1 югослав, 1 білорус. Проте мало курсів зосереджуються виключно на польських письменниках або вихваляють їх так само, як російських письменників.

Чотири курси в категоріях «Література» та «Культура» ототожнюють середньовічну Русь та росію, а п’ять курсів у кожній із цих категорій ставлять знак рівності між росією та СРСР. Один курс поміщає Чорнобиль у росію, що, звичайно, є абсурдом.

Присвоєння культури (cultural appropriation) також є досить поширеним явищем. Тавро «росіяни» регулярно ставлять не лише на Гоголя та Чехова (вони писали російською, але вважали себе українцями; можна також згадати, що російська імперія проводила вельми жорстку політику русифікації, включно із забороною української мови) – Андрій Курков та Євгенія Бєлорусець, які мають українські паспорти, також включені до курсів російської літератури.

Привласнення українських митців (та митців інших колонізованих народів) є лише одним із методів, які російська імперія використовувала для знищення національної ідентичності поневолених народів. Іншим є вбивство: ціле покоління українських митців називають Розстріляним відродженням. На жаль, цей репресивний підхід досі актуальний. Один із курсів української культури, який ми розглядали, містить інтерв’ю з українськими письменниками. Серед них і Вікторія Амеліна, яку кілька місяців тому вбила російська ракета. Лише протягом 20 століття російська імперія (СРСР) убила тисячі українських письменників, художників, учених, музикантів тощо.

Історія: просування російської пропаганди

Ми застосували дещо інший підхід до вивчення опису курсів у галузі «Історія». Хоча ми продовжували шукати «суперслова» на кшталт «наддержава», «світова сила», «герої» тощо (рис. 3, таблиця A3), ми більше зосередилися на виявленні неправдивих наративів.

Рисунок 3. Використання «суперслів» в описах курсів

Примітки до рисунка: горизонтальна вісь показує кількість описів курсу, у яких використовуються/ не використовуються «суперслова». Вісь Y показує географічні категорії (подробиці можна знайти в таблиці A3 у Додатку). «росія» означає курси, присвячені виключно історії росії, «росія та інші» включає курси, які вивчають історію як росії, так і інших країн/регіонів, наприклад Східної Європи; категорія «інше» включає курси, які вивчають усі країни та регіони, крім росії чи СРСР; категорія «радянське/російське» включає курси, які охоплюють Радянський Союз.

Тут ми знову бачимо факт включення Русі в російську історію (6 курсів, в одному з яких навіть написано «Київська росія» (Kievan Russia), що є цілковитою нісенітницею – див. врізку) та ототожнення росії та СРСР (10 курсів). Ми помічаємо й більш сучасні маніпуляції, як-от «об’єднання Російської держави Московією» (жорстока окупація інших земель Московським князівством), Велика Вітчизняна війна (німецько-радянська війна як частина Другої світової війни), «конфлікт в Україні», «Російсько-український конфлікт», «події в Україні» як евфемізми російської загарбницької війни тощо.

It is Kyiv, not Kiev. А росія – це не Русь

Назва «росія» була прийнята Московським князівством у першій половині XVIII століття. По суті, це є присвоєнням назви середньовічної держави «Русь» (грецькою – «Rothia») з центром у Києві. Русь вперше згадується в 9 столітті, а між 12 і 19 століттями назви «Україна» та «Русь» використовувалися паралельно для позначення території більш-менш у кордонах сучасної України. До кінця ХІХ століття українці, які жили в Австро-Угорській імперії, називали себе русинами – термін походить від слова «Русь». Під час формування української нації наприкінці ХІХ – початку ХХ століття було прийнято назву «Україна/український» з метою чіткого відмежування від росії [1].

Виводити історію росії із середньовічної Русі – це те саме, що виводити історію Румунії зі Стародавнього Риму. Справді, кілька міст сьогоднішньої росії були колоніями Русі. Проте Московія набагато більше пов’язана із Золотою Ордою, ніж із Руссю.

Привласнюючи українську історію, росія намагається прив’язати себе до Візантії (оскільки християнство прийшло на Русь із Візантії) та виправдати свої імперські амбіції (Москва як Третій Рим тощо). Вона привласнює українську історію та культуру не лише ідеологічно, а й фізично. Наприклад, лише у двох російських музеях зберігається 110 тисяч (!) археологічних артефактів з України; наразі в Третьяковській галереї виставлені мозаїки XII століття зі зруйнованого більшовиками Михайлівського собору, а з 2014 року росія продовжує грабувати музеї на окупованих українських територіях.

Українське написання назви столиці України – «Kyiv». Написання по-російськи (Kiev) підтримує російську колонізацію України.

Описи деяких курсів змусили нас замислитися про те, чи розуміють викладачі історію. Наприклад, в одному курсі про Східну Європу йдеться про «70 років відходу від західних цінностей і зрештою спроби повернутися до них». На нашу думку, ця фраза каже, що Східна Європа свідомо відмовилася від західних цінностей та повернула до комунізму після Другої світової війни, повністю ігноруючи той факт, що Британія, США та СРСР у Ялті в 1945 році погодилися залишити східноєвропейські країни під радянським правлінням та де-факто окупацією.

Інший курс припускає, що «церковна політика та міжхристиянські конфлікти відіграють провідну роль у політиці сучасної України». Хоча в 16-19 століттях в Україні справді існувала напруженість між католицькою та православною церквами, починаючи з 20-го століття і безперечно в сучасній Україні це вже не так. Єдині «церковні конфлікти», які існують сьогодні в Україні, — це напруженість між антиукраїнською російською православною церквою, підконтрольною КДБ/ФСБ, та іншими українськими конфесіями.

Ще один курс описує Україну як «30-річну націю» та «колоніальний додаток Польщі, російської імперії та СРСР», ігноруючи той факт, що сучасна українська нація сформувалася в 19-20 століттях так само, як і більшість європейських народів. Справді, український президент Леонід Кравчук у 1992 році отримав символи державності від уряду в екзилі Української Народної Республіки, утвореної на початку ХХ століття. Українці боролися за свою незалежність як у 1910-1920-х роках, так і під час Другої світової війни, і ця боротьба надихалася більш ранньою козацькою державою (Гетьманщиною), яка у свою чергу вважала себе спадкоємицею королівства Русь.

Нарешті, розглянемо такий опис курсу: «За три століття [1613-1917] [Романови] перетворили [росію] з країни, що не мала виходу до моря, населеної переважно етнічними росіянами, на величезну, орієнтовану на Захід, багатонаціональну імперію, яка панує над понад 100 мільйонами людей на площі близько 8,6 мільйонів квадратних миль». Це речення є колекцією імперських міфів. По-перше, до початку XVIII століття країна, про яку йдеться, називалася Московією і була населена переважно фіно-угорськими племенами з невеликою часткою слов’янського населення. Поняття «етнічні росіяни» є проблематичним навіть сьогодні, а в XVII столітті його взагалі не існувало. Досить сумнівною є і західна орієнтація російської імперії – вона радше протиставляла себе Заходу як у військовому, так і в культурному вимірах. Нарешті, факт великої території та населення стає набагато менш привабливим, якщо згадати, якими методами було досягнуто цієї «величі» – безперервними війнами та геноцидами, які тривають і сьогодні.

Джерела проросійського упередження: гроші, інерція, ідеологія

Якими є джерела таких проросійських упереджень у сучасному науковому середовищі? Із розмов із людьми, які надали відгуки про нашу першу статтю, ми можемо вивести три основні причини: гроші, інертність та ідеологія. Розглянемо їх по черзі.

По-перше, росія інвестувала мільярди доларів у популяризацію «своєї» літератури та мистецтва, а також свого погляду на історію Східної Європи за кордоном. Вона досі вкладає багато коштів у популяризацію неправдивих історичних та географічних наративів, тож підручник з історії, який ви купуєте своїй дитині, цілком може містити неправдиві оповіді про те, що середньовічна Русь і росія — це одна й та сама країна, а на мапі Україна може бути зображена без Криму чи навіть без територій, окупованих росією у 2022 році. Росія інвестує мільярди доларів в іноземні аналітичні центри та політиків, які допомагають поширювати її точку зору, описуючи росію як «силу, яку слід поважати та боятися», а також у політичні проєкти, які допомагають сіяти хаос у Західних суспільствах. Прибутком для росії від цих інвестицій є послаблення демократичних країн, руйнування міжнародного правопорядку та менша протидія вигідним росії фальшивим наративам.

По-друге, російську пропаганду поширюють багато авторитетних особистостей (наприклад, Ноам Хомський та Джеффрі Сакс). Ця ситуація не є новою – наприклад, Бернард Шоу писав про «повний надії та ентузіазму робітничий клас» у березні 1933 року, коли тисячі українців щодня помирали від спричиненого Кремлем голоду (це було масове вбивство щонайменше 3,9 мільйона людей у 1932-33 рр.). Альберт Ейнштейн вихваляв «росію» (СРСР) за захист євреїв, хоча антисемітизм був державною політикою як у російській імперії, так і в СРСР. Наведені приклади ілюструють ефективність російської пропаганди. Причому вона обдурила не лише іноземців. У багатьох людей, які були змушені емігрувати або намагалися втекти з російського/радянського концтабору, незабаром розвинулася ностальгія, мабуть через те, що вони забули, чому власне емігрували. Яскравим прикладом є лауреат Нобелівської премії Йосип Бродський із сумнозвісним віршем «На незалежність України». Утікач із країни, де над ним знущалися за те, що він єврей, і не дозволяли вільно висловлювати свою думку, він, проте, відмовляє українцям у праві на вихід із совєтського ГУЛАГу та власну національну державу.

По-третє, багато інтелектуалів у всьому світі (наприклад, Жан-Поль Сартр) були засліплені комуністичною ідеологією, проголошуваною СРСР. Ця ідеологія свободи та «загальної рівності» видається привабливою — доки ви не побачите її практичне втілення. Всюди – в СРСР, Латинській Америці, Китаї, Камбоджі чи Північній Кореї – впровадження комуністичної ідеології призводило до диктатур, концтаборів, масових вбивств, голоду та війн. Навіть якби комуністична ідеологія вела до якогось світлого майбутнього (а це не так, оскільки ліквідація приватної власності веде лише до бідності), ціна його виявилася б занадто високою. Однак багато хто в західних суспільствах воліє слухати Волтера Дюранті, який отримав Пулітцерівську премію за брехливі репортажі про “чудове” життя в СРСР у 1920-1930х роках, а не Гарета Джонса, який розповів правду про Голодомор. Можливо, причиною цього є імпринтинг, здійснений на курсах із вивчення росії?

Що робити?

Ситуацію потрібно змінити. Хоча ми розуміємо, що гроші, інерція та ідеологічна упередженість є значними каменями спотикання на шляху до цих змін, ми також віримо, що роль інтелектуалів у суспільстві полягає в прийнятті та поширенні нових ідей та парадигм, коли старі ідеї більше не проходять перевірку реальністю. Навряд чи західні інтелектуали воліють приміряти на себе роль тих учених, які відмовилися дивитися в телескоп, коли Коперник запросив їх зробити це.

Зокрема, як зазначає докторка Сміт-Пітер, росію слід вивчати в парадигмі «імперія та», а не «імперія, але». Це означає визнання того, що росія є типовою імперією, тільки жорстокішою і кращою за інші імперії в галузі пропаганди. По-друге, у вивченні України, інших східноєвропейських, центральноазійських та пострадянських країн потрібно використовувати джерела з цих країн, а не лише російські (було би дивно, якби американські студенти вивчали історію Індії виключно з британських джерел, правда ж?).

У світі не бракує кваліфікованих істориків, лінгвістів чи економістів із цих країн, багато з яких працюють в американських чи європейських університетах. Також немає нестачі досліджень, які правдиво розповідають про природу росії (наприклад, публікації Сергія Плохія чи Тімоті Снайдера). Варто лише визнати неприємну правду – «імпринт» «великої росії» є фальшивим. Росія є (і завжди була) агресивною тоталітарною державою, єдиним експортним продуктом якої є хаос та руйнування. Ми вважаємо, що викладачі університетів повинні закарбовувати в головах студентів правду, а не російську пропаганду.

Додаток

Таблиця A1. «Суперслова » в описах курсів: Література

Таблиця A2. «Суперслова» в описі курсів: Культура

Таблиця A3. «Суперслова» в описі курсу: Історія

Таблиця A4. Курси з вивчення літератури, присвячені виключно одному письменнику (або навіть одному роману)

*крім того, 3 курси присвячені Санкт-Петербургу та літературі про нього

Таблиця A5. Курси з вивчення культури, присвячені виключно одному митцю

[1] Ознайомитися з короткою але вичерпною історією України можна, наприклад, у книзі Сергія Плохія «Брама Європи» або у «Короткому курсі історії України» Олександра Палія.

17 10 2023

https://voxukraine.org/chas-fundamentalno-pereglyanuty-kursy-z-vyvchennya-rosiyi-u-zahidnyh-universytetah?fbclid=IwAR0SpVVy7SaAtRuS2BYsgatCIW9hmmY-INCFVNbTYvxgFQ5boMtSOecQ68A