www.ji-magazine.lviv.ua

Ірина Домненко

«Багато років Росія культивує те, що кожна авторитарна країна культивує в першу чергу у суспільстві, — це байдужість. Байдужість і відчуття, що ти нічого не можеш змінити. Як тільки ви створили це у суспільстві, ви можете робити все, що завгодно.  Якщо ви подивитеся на Україну після 30 років незалежності — 2 революції, одна не спрацювала, одна спрацювала. Що дивовижне в українському суспільстві, яке переживає ці дві революції, так це відчуття того, що ви дійсно можете щось змінити, що ваш голос має значення, що ваші дії мають значення — ваші дії як громадянина, дії як суспільства. І це ключова відмінність — відчуття, що ти важливий, твої рішення важливі. Отже, повномасштабне вторгнення. Росія атакує — і є 2 варіанти. Перший — “що б я не робив, нічого не зміниться, вони прийдуть, вони вторгнуться, вони переможуть”. Або, якщо ви знаєте, що ви маєте значення, ви можете щось змінити, — ви берете зброю і йдете, або ви берете камеру і йдете, або робите що завгодно, що робили українці — евакуйовували людей, привозили гуманітарну допомогу, допомагали сусідам. Тож це і є та різниця, яку ми бачимо, і вона не просто з’являється нізвідки, а будується через ці події, які українці пережили історично».

Це говорить Мстислав Чернов на дискусії в «Українському Інституті Америки» після показу його фільму «20 днів у Маріуполі». І мій мокрий від сліз комір футболки підтверджує тут і зараз, наскільки він правий. Що нам не байдуже. Що ми небайдужі. Що нам болить.

Але я не відвертаюся. Я дивлюся з широко розплющеними очима цей фільм, знаючи наперед, що хепі-енду не буде. Що маленька дівчинка, яку реанімують лікарі, не виживе. Що вагітна, яку виносять із розбомбленого пологового у Маріуполі на червоному в чорну цятку простирадлі, не виживе. Але я дивлюся. Дивлюся, як чоловік тримає дружину, бо вона падає з ніг і кричить «чому», чому загинула її маленька донечка. Як лікарка описує, що та вагітна кричала «вбийте мене», коли її привезли та намагалися врятувати.

Весь світ уже бачив ці кадри в новинах. Я це бачила. Але дивлюся знову. «It is painful to watch but it must be painful to watch». Бо перед початком фільму директорка Інституту сказала, що ви побачите жахливі кадри, але я прошу вас — не відвертайтеся.

І я дивлюся до самого кінця.

Зі мною на показ прийшов колега з Сингапуру, і я бачу, як сильно його вразило те, що він побачив. Зі мною на показ прийшла подруга, і я навіть не уявляю як їй, матері маленької донечки, нестерпно дивитися на кадри скалічених і вбитих дітей. На кадри, де сивий чоловік плаче ридма над тілом мертвого сина.

Після показу пан Мстислав відповідає на питання щодо фільму і його роботи. Відповідає рівним, утомленим голосом. Відповідає чітко, аргументовано, чесно.

«Ми [журналісти] все ще перебуваємо в якомусь привілейованому становищі, тому що зробили такий вибір. Пам’ятаю, як сиділи з командою в Бахмуті, в місті, якого вже немає. І безпосередньо перед вторгненням, безпосередньо перед повномасштабним вторгненням, дивилися російські новини, тому що це насправді був дуже хороший показник того, що станеться. Вони були тихі, ви могли бачити, як усе розгортається. Я пам’ятаю, як говорив: “Ну, війна обов’язково почнеться, чи по всій Україні, чи на Донбасі, Маріуполь буде під ударом. І в будь-якому випадку, чи буде це надовго, чи ні, місто буде в облозі, тому що просто географічно воно там. Чи готові ми прийняти це рішення?” Тому це було свідоме рішення поїхати й зробити це.

А для тих, хто опинився там у пастці, для тих людей, яких ви бачили у фільмі (“20 днів у Маріуполі”), це не було рішення. У їхніх стражданнях немає сенсу. Немає логіки, немає цьому пояснення. Знову ж таки, створення фільму для мене було частково терапевтичним, тому що я принаймні знаю, що я потрібний, я знаю, що зараз я можу продовжувати розповідати історію, щоб переконатися, що вона не буде забута, навіть через усі інші події, що відбуваються зараз у світі. І це дає мені сенс».

Модератор запитує, що спонукало пана Чернова обрати саме такий шлях у журналістиці.

«Якщо ви говорите з журналістом, що працює в конфліктних умовах, і він скаже вам: “Моя місія — зробити світ кращим, я роблю це, щоб зберегти голос людей, які страждають” — це частково правда. Але це те, на що ви сподіваєтеся, а не те, заради чого ви це робите. Тому що це в кінцевому результаті неможливо, на жаль, майже неможливо. Зупинити війну, зробити будь-які зміни, і це дійсно важко прийняти та продовжувати працювати. Бачите, ми продовжуємо працювати. Але я відчув на Майдані, я думаю, що це почалося на Майдані — все було настільки неясним, все було таким хаотичним і було так багато інформації. І для мене єдиним способом дізнатися правду про те, що насправді відбувається, було бути там, побачити на власні очі. Тож це бажання бути свідком історичних подій не через екрани, не через газети — це було моїм початковим драйвером».

З зали лунає кілька питань, але те, що мені запам’яталося найбільше, стосувалося росіян, які можуть приходити на покази за кордоном, їхньої реакції — яка вона.

«Реакція була здебільшого позитивною, якщо можна так сказати, але принаймні вони говорили, що хочуть показати це своїм співвітчизникам і сподіваються, що це певним чином змінить їхню точку зору. Це те, чого я хочу, — не змінити ракурс, а щоб фільм був доступним для всіх у Росії, хто хоче це побачити. У різних країнах були люди, які висловлювали щось, що відповідає наративу російської пропаганди. На одному з показів у мене був чоловік, який встав і сказав: “Добре, це все дуже сумно, але це все ваша вина. Ви спровокували Росію, а тепер ось результат”. На що мені навіть не довелося відповідати, тому що інші люди в залі почали сперечатися. Тож усе, що було потрібно, це просто почати цей діалог. І так, я сподіваюся, що це надасть достатньо інформації для людей, щоб почати цю розмову та переконати тих людей, кого потрібно переконати, у тому, що насправді сталося».

Мстислав говорить, що боротися з пропагандою марно, в його розумінні треба просто робити свою роботу — показувати іншу картину, правдиву. Він вірить, що ми маємо долати байдужість людей, щоб люди були проінформовані та мали гарну освіту. Бо тільки освічені люди можуть приймати правильні рішення. І я записую собі ці слова у нотатки, щоб коли вчергове мені буде здаватися, що моя робота мізерна та не змінює геополітику світу, я мала чим нагадати собі, що є у цьому світі люди, які вірять у те, у що вірю і я.

Фільм «20 днів у Маріуполі» починається словами «Wars don’t start with explosions. They start with silence» («Війни не починаються з вибухів. Вони починаються з тиші» — «ДМ»). Тому цей фільм мають бачити якомога більше людей. Особливо іноземців. Не відвертатися. Дивитися. Ридати. Бо тиша вбиває.

Фото надані Іриною Домненко

2 11 2023

https://detector.media/infospace/article/218855/2023-11-02-na-tse-bolyache-dyvytysya-ale-na-tse-i-maie-buty-bolyache-dyvytysya-dumky-z-nyu-yorka-pro-20-dniv-u-mariupoli/