www.ji-magazine.lviv.ua

Олеся Ісаюк, Центр досліджень визвольного руху Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

В українській історичній белетристиці мало текстів на тему ХІХ століття. Настільки мало, що цей підрозділ жанру асоціюється здебільшого з белетризованими біографіями письменників, писаними переважно у совєтський період. Половина цих біографій є ілюстрацією не стільки того, як шифрується у формі белетристики реальність з її сенсами, скільки того, яким чином через белетристику деформується минувшина. Інша ж частина — дійсно цікаві приклади, як через проєкцію на реалії ХІХ століття переповісти складний світ взаємин людини і влади у межах досяжності совєтського тоталітаризму й водночас спробувати зберегти власну ідентичність.

Одним із небагатьох винятків є повість “Діамантовий перстень” Людмили Старицької-Черняхівської. Дія починається з моменту приїзду головного героя, від імені якого і ведеться розповідь, ротмістра Лисенка. Навколо палає польське повстання, російська армія, у якій служить ротмістр, тільки зазнала поразки під Гроховом. Лисенко бере участь у бойових діях на Волині. Після часткового придушення повстання ротмістра з його загоном розквартировують у маєтку старої графині. З часом герой помічає, що в будинку діються дивні речі. Починається все з того, що ротмістр зауважує дівчину-красуню, яка невідомо звідки з’являється і так само невідомо куди щезає. Намагаючись познайомитися з вродливою незнайомкою, ротмістр натрапляє на її коханого, командира повстанського відділу. Так стає зрозуміло, що у палаці переховуються повстанці, зокрема наречений внучки графині, Стефан Порицький.

Після розкриття таємниці ротмістр згоджується вивезти наречених за кордон як своїх кріпаків. Втім, стається непередбачувана пригода — стара нянька молодої графині впізнає їх, навіть переодягнених, зчиняє крик, і обох арештовують. Аби довести справу до кінця, ротмістр влаштовує їм утечу, а сам щасливо уникає спроб німецького поручника Шлітера розслідувати справу.

Історичним тлом цієї майже детективної повісті є Листопадове повстання — подія, яка належить польській історії. Відповідно, на ментальній мапі сучасного українця вона розташована у Варшаві, звідки все й почалося. Та при цьому забувається дві речі. Перша — чимало подій того повстання відбулися в Україні і мали безпосередній вплив на українців. Друга — парадоксальним чином саме придушення Польського повстання відкрило для українського національного руху “вікно можливостей” і шанс перетворитися з майже “провансальщини”, використовуючи донцовську термінологію, на модерний національний рух. І українці його блискуче використали. Річ у тому, що після придушення Листопадового повстання польська громада на українському Правобережжі стала об’єктом репресій. Ця спільнота була представлена переважно шляхтичами — власниками маєтків. Репресії часто передбачали позбавлення шляхетського звання і конфіскацію маєтку — тобто усунення, кажучи бюрократично, соціальної та матеріальної бази.

Але це ще була не межа. Імперія розуміла, що знищивши “базу” повсталих поляків, потребує опори. Її вона побачила у православних українцях. Тут варто зауважити, що ситуація на Правобережжі дещо нагадувала галицьку: римо-католицька польська шляхта з доступом у вищі суспільні кола і загалом достатньо широкими можливостями — та православні (на Галичині — греко-католики, для точності) селяни-українці. Причому відносини між цими категоріями, за дослідженнями Даніеля Бовуа, часто нагадували стосунки колонізаторів із тубільцями. І в обох випадках можливості українцям вирватися з приниженого стану парадоксально створила імперія. На Галичині — Австрійська, на Правобережжі — Російська. Зрозуміло, не з любові до українців, а з бажання контролювати потенційно вибухову групу.

Тож одночасно з репресіями проти поляків почалося формування бази для їхніх конкурентів. Було знищено Кременецький ліцей — і засновано Київський університет, перед створеною 1843 року Археографічною комісією ставили завдання довести безпідставність польських претензій на край. Список можна продовжувати.

Слід зазначити, що українцям у цьому всьому відводилася роль локомотива деполонізації, яку мала замінити русифікація. Та як тільки українці в особі Кирило-Мефодієвського братства, зокрема Тараса Шевченка, заявили про себе як про суб’єкт процесів і окрему спільноту, імперія зреагувала не менш жорстко, ніж щодо поляків. А враховуючи співвідношення початкових позицій, то й жорсткіше.

Власне у світлі описаного контексту вельми цікавим виглядає і позиціонування головних дійових осіб. Їх тут п’ятеро: українець ротмістр Лисенко, поляки Стефан Порецький і його наречена Броніслава з Ружмайлів, росіянин ротмістр Жолтков і німець поручик Шлітер. Бекграунд, який письменниця розкриває повністю хіба у випадку Шлітера, теж характерний. Українець у нас — по суті, “солдат імперії”, який прибуває у чужий маєток лише тому, що є представником імперії, яка тільки що придушила повстання непокірного народу і в чиїх руках сила, що заміняє право.

І росіянин, і німець — це однозначно імперці. Причому коріння імперськості другого вказане чітко: “...належав до тих зрусифікованих німців, що стають більшими росіянами, ніж самі росіяни... хоч сливе три чверті нашого генералітету складалося тоді з німців — він удавав з себе нарочитого росіянина, вживав спеціально російських виразів, протестував проти німецької мови, був патріотом... російського монархізму...” Росіянин натомість змальований у виразах, що натякають на традиційно зверхнє ставлення козаків та їхньої старшини, яке з часом поширилося загалом між українців, до росіян: Жолтков не надто розумний, піддатливий на маніпуляції, вважає себе пупом Землі, при тому, що як людина — “гуляка і дуеліст, банкомет знаний...”

Тут прозорий натяк на те, що в період, описаний авторкою, тривав вельми цікавий процес заміщення імперських квазіеліт — місце “української мафії” займала “німецька”, родом з остзейських баронів. Невипадково у Шевченка можна знайти чимало гнівних інвектив також і на німців — тут і “мудрий німець”, і “землячки”, які “сміються та лають Батьків своїх, Що змалечку Цвенькать не навчили По німецькій...”. У “Діамантовому персні” ротмістр Лисенко більше остерігається німця Шлітера, ніж росіянина Жолткова, якого навпаки використовує “втемну”, поки рятує польську пару.

Також однозначний портрет і позиція поляків — це патріоти своєї країни, які борються за її свободу і, програвши відверте протистояння зі зброєю в руках, намагаються вирватися за кордон, аби продовжити боротьбу звідти іншими методами.

Нескладно припустити, що через таку очевидну національну персоніфікацію позицій у явному конфлікті “імперія–нація” авторка, ймовірно, хотіла передати не просто певну колізію, а щось глибше. Надто, що вже з першого погляду видно мотиви і протиставлення “колишній ворог — нинішній союзник”, коли йдеться про українців і поляків, і колоніальну матрицю, коли йдеться про українця та росіянина й русифікованого німця.

У родині Старицьких-Лисенків-Косачів, до якої належала дочка Михайла Старицького Людмила Старицька-Черняхівська, це був не перший текст, де дія розгортається на Правобережжі з сильною присутністю інших національностей поза українцями і росіянами. Як і в “Останніх орлах” її батька, в “Діамантовому персні” теж явно присутнє радше не традиційно “народницьке” тлумачення. У такому контексті українець — офіцер російської армії у принципі не міг би з’явитися в ролі позитивного героя, а якби і з’явився, то аби зрештою отримати індульгенцію на факт приналежності до імперії він мав би щонайменше перейти на бік повсталих поляків і загинути в бою. Присутнє тут радше західне розуміння політичної еволюції націй, яке включає два мотиви: з одного боку — повстання проти тиранії монархій та імперій, з іншого — емансипацію третього класу, тобто буржуа, які власне стають провідниками нації та національного визволення як такого. Це повсякчас підкреслюється виразно європейськими деталями побуту і нюансами — книга, яку читає Броніслава, виявляється “Орлеанською дівою” Шиллера. Натяк більш ніж промовистий — ідеться про ідею самопожертви в ім’я Вітчизни, і саме в європейській редакції ідеї.

До теми жертовності апелює і гасло, яке повторюють Стефан і Броніслава, — “Еммануель”. Це прямий відсил до Євангелія: “Ось, Діва матиме в утробі й породить Сина, і дадуть йому ім'я Еммануїл, що значить: З нами Бог”. Фахівцям з польської історії того часу добре відомий конструкт, сформований польськими інтелектуалами після серії національних поразок, які почалися з втрати Польщею незалежності наприкінці XVIII століття і закінчилися невдачею Листопадового повстання. Суть цього конструкту — твердження, що Польща є мученицею в оковах тиранії за свої та чужі гріхи. Його еманацією було міцкевичівське “Polska Chrystusem narodów”.

Втім, тут виникне й алюзія до прикінцевих віршів “Книги Буття” — де про “повстане Слов’янщина”. Як і до версії, що автором “Книги...” міг бути Міхал Чайковський, на той час — шляхтич-українофіл із сучасної Хмельницької області.

Близьким за звучанням є й Шевченкове:

“...Церков-домовина

Розвалиться... і з-під неї

Встане Україна!

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти...”

Такими деталями авторка підводить до розуміння того, що вся історія є власне подвійним “шляхом героя” у кемпбеллівському смислі, тобто шляхом випробувань, пройшовши який, герой віднаходить себе справжнього й осмислює сенс власного життя. На рівні конкретики це шлях звільнення від старих ролей і віднайдення себе як борців за національне визволення.

Стефан і Броніслава символічно перероджуються з шляхти у вузькостановому розумінні на борців за волю всього народу. Зрозуміло, як і належить шляху, символічно позначеному євангельськими алюзіями, вони проходять свої страсті. Це і випадковий, абсолютно несподіваний і непередбачуваний арешт, це і болісні сумніви у щирості їхнього несподіваного рятівника ротмістра Лисенка, це і гріх зневіри — бо в якийсь момент вони таки починають вважати його зрадником (от уже “перш ніж півень запіє, тричі відречешся Мене”), і, зрештою, суто фізичні страждання від перебування закутими у глибокому фортечному льоху. Зрештою, це відвага повірити ще раз і довірити Лисенкові зв’язок до пріора, який знав таємниці довколишніх лазів.

Перероджується також ротмістр Лисенко. Починає він як солдат імперії, якого вітають холодною ввічливістю від безсилля. У його випадку більш акцентується не так євангельський топос, як кемпбеллівський шлях героя: спочатку він зауважує таємницю, йде по її слідах, а тоді відкриває “печеру чудовиська” — згоджується порятувати Стефана й Броніславу, допомогти їм вибратися на волю у всіх сенсах. Втім, за законами жанру випробування наростають — обох арештовують, ув’язнюють, їм загрожує страта, і тепер ідеться вже не просто про свободу, а про життя. І не просто про допомогу, а про пряму незгоду, протиставлення себе імперському молохові.

Кульмінацією є, вочевидь, сцена відвідин у льоху Стефана і Броніслави ротмістром Лисенком. Тут проявляються дві символічні речі, які пов’язують “шлях героя” ротмістра і “євангельський топос” повстанців. Насамперед, дуже виразна акцентуація на мові — ніде більше авторку не цікавить мова, якою говорять герої, а тут вона спеціально наголошує, що ротмістр, вдаючи суворого слідчого, розмовляє російською, натомість його контрагенти послідовно спілкуються польською.

По-друге, у цій історії проявляється два помічники, без яких порятунок є неможливим. У кемпбеллівській схемі є поняття “доброї відьми” — тобто особи або сутності, яка доброю порадою допомагає героєві уникнути небезпеки. Такою “відьмою” стає пріор місцевого монастиря, який оповідає ротмістрові про таємниці підземелля і дає поради, як влаштувати втечу.

Під час розмови з пріором, своєю чергою, виявляється, що втеча потребує вмінь ротмістрового денщика Гончаренка, який з точки зору кемпбеллівської схеми є свого роду “альтер его” героя, втіленням “нижчого рівня”. І саме він у справі визволення та втечі “керував тепер всім” — а керівництво виявлялося у десятках передбачених ним дрібниць, які й допомогли не попастися в руки “чудовиська”. Останньою такою “дрібницею” стає талановите удавання типової “русской удали”, коли Гончаренко демонстративно приносить дороге вино офіцерам, які прийшли на кватиру до ротмістра з новиною про втечу в’язнів, супроводжуючи все словами “що їм, змінникам, в зуби дивитись?”, чим заслуговує схвалення Жолткова.

“Чудовиськом”, очевидно, є загроза бути викритим і втратити все за допомогу “бунтівникам”, персоніфікована у Шлітері, який у певний момент починає щось підозрювати і наполегливо стежить за Лисенком.

Також випробування супроводжується випадковими сприятливими подіями — починаючи від виграшу в карти суми, на яку влаштували втечу з фортеці обох ув’язнених, і закінчуючи несподіваною кмітливістю ротмістрового собаки, який прибіг по слідах і вивів усіх до коней, коли втікачі заблукали в ярах біля фортеці. Частина “випадковостей” з часом виявляється справою рук того ж Гончаренка — наприклад, Шлітер, який таки здобув докази, що Лисенко допоміг втекти Стефанові і Броніславі, гине від руки денщика.

Врешті герой, тобто ротмістр Лисенко, рятується сам і рятує друзів. Переродження відбулося, всі пройшли свої страсті та шлях героя, а втілення імперського чудовиська в особі Шлітера мертве.

Характерно, що у процесі цього переродження українці й поляки протистоять росіянинові та німцеві. З висоти досвіду ХХ століття це виглядає майже пророцтвом — адже і поляки, й українці зазнали величезних людських, матеріальних і культурних втрат у цьому столітті саме від російських та німецьких рук.

17.06.2023

https://zbruc.eu/node/115663