www.ji-magazine.lviv.ua

Вахтанг Кебуладзе, український філософ, публіцист, перекладач

Од відомого українського історика Ярослава Грицака я неодноразово чув думку, що великі політичні нації Західної Європи створили політики, а великі політичні нації Східної Європи — поети. Це стосується насамперед України. 

Наша країна нарешті постала як самостійна держава лише 32 роки тому. Не одне століття більша її частина була колонією російської імперії, яка весь той час намагалася знищити українську культуру, мову і нашу історичну пам’ять. Та якщо Україна не існувала в політичному вимірі, то вона зберігалася саме як культурне явище, насамперед в українській літературі. Тому російська держава впродовж усієї історії свого існування докладала зусиль, аби руйнувати історичну пам’ять, українську мову та культуру, а надто українську літературу. 

Утім, попри імперську захланну затятість, їй це ніколи не вдавалося до кінця, тож вона повсякчас намагалася применшити значення української літератури, позбавити її впливу на народ України, а відтак — на формування української політичної нації.

Можна вважати, що історія сучасної української літературної мови починається з виходу друком твору «Енеїда» Івана Котляревського. 

Здається, спочатку сам Котляревський сприймав радше як жарт власну спробу перенести класичний сюжет Вергілія на український культурно-історичний ґрунт, зобразивши античного Енея як українського козака і переповівши цей епос народною українською мовою. 

Утім, те, що починалося як жарт, стало початком потужної літературної традиції. 

Промовистим є той факт, що перше видання «Енеїди» Котляревського з’явилось 1798 року, тобто за рік до народження Пушкіна, який лише згодом стане творцем сучасної російської літературної мови.

ХІХ століття подарувало нам трьох геніїв української літератури — Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесю Українку. Вони походять із різних регіонів України: Шевченко — з Наддніпрянщини, Франко — з Галичини, а Леся — з Волині. Проте сьогодні вони символізують для нас усю Україну, єднаючи нас, попри регіональні відмінності, в цілість модерної політичної нації. Не применшуючи значення інших українських письменників і письменниць того часу, варто визнати, що саме ця трійка перетворилася на національний культурний символ.

На тому культурному ґрунті, який створили українські митці ХІХ та початку ХХ століття, виростає феномен українського модернізму 1920-30-х років, відомий в історії нашої культури як «Розстріляне відродження». 

Після того як у російській імперії владу захопила злочинна зграя більшовиків, тимчасово їхні інтереси збіглися з інтересами української політичної та культурної еліти.

Аби зменшити польський вплив, нові російські комуністичні імперці почали проводити в Україні політику українізації, що відкрило вікно можливості для розвитку сучасної української культури і насамперед літератури. Щоправда, це вікно російські більшовики доволі швидко причинили, вгледівши в українському культурному та політичному проєкті загрозу новій формі російської імперії на ім’я Совєтський Союз.

Невипадково одним із головних гасел українського «Розстріляного відродження» був заклик, що його приписують Миколі Хвильовому: «Геть від Москви! Дайош Європу!».

Митці українського модернізму відчували свій органічний зв’язок з європейською культурою та втілювали це відчуття у власній творчості. 

Очільники нової російської імперії зачули загрозу і знищили до ноги молоду хвилю українського модернізму. Десятки митців були закатовані та вбиті в російських таборах і тюрмах. Хтось, як Хвильовий, сам укоротив собі віку.

Наступна хвиля сучасного українського мистецтва пов’язана з короткотривалою політичною відлигою 1960-х років у Совєтському Союзі. 

Але, як і в 1930-ті роки, лютий демон російської державности дуже швидко повернувся до свого органічного репресивного трибу існування та знищив тих українських митців, які намагалися скористатись коротким спалахом свободи у мороку російського світу смерти. Символом цього покоління став український поет Василь Стус, замордований у совєтських таборах у середині 1980-х років.

Сьогодні історія повторюється. Російські вбивці знову прийшли на нашу землю. 

У щоденнику, який український письменник Володимир Вакуленко вів під час російської окупації його рідного села Капитолівка в передмісті Ізюму Харківської області, він пише: «Спочатку Росія знищує житлові квартали разом з людьми, а потім прикидається доброю». 

Коли я прочитав це жахливе речення, то зрозумів: я не знаю, що страшніше — злостивий вищир чи бундючна посмішка російського людожера. І чи направду є добрим для нас, вільних і гідних людей, те, що вважають добрим росіяни? Адже вони затято намагаються відродити свою імперію, щоби зверхньо нав’язувати іншим народам свій збочений триб життя панів і рабів. 

Ми натомість прагнемо жити у вільній країні, що є рівною серед інших вільних країн. Тому для нас є цілковито органічною реакція Вакуленка на прихід російського світу смерти на нашу рідну землю: «Нас загнали в повнісіньке гетто, щоправда, на білих стрічках поки що не малюється зірка Давида». 

Російські злочинці змушують українських цивільних носити на рукавах білі стрічки на знак лояльности до окупантів. Найменший прояв нелояльности може закінчитися арештом, тортурами та смертю. Такої страшної долі зазнав і сам Володимир. Його викрали російськи покидьки, а згодом його тіло було знайдене в очереті біля рідного села. До арешту він устиг закопати щоденник, який писав в окупації, на подвір’ї біля власного будинку.

Цей щоденник разом з Володимировим батьком знайшла українська письменниця Вікторія Амеліна. 

У передмові до посмертного видання щоденника та віршів Володимира Вікторія пише: «…справджується мій найгірший страх: я всередині нового “Розстріляного відродження”. Як у 1930-х роках, українських митців убивають, їхні рукописи зникають, а пам’ять про них стирається». Невдовзі після виходу друком цієї книжки Вікторія загинула від ран, яких зазнала внаслідок російського ракетного обстрілу Краматорська. Вона померла у шпиталі в Дніпрі у день народження Володимира.

Росія вкотре здійснює геноцид української культури, катуючи та вбиваючи українських митців, викрадаючи колекції українських музеїв, знищуючи українські книжки та переслідуючи українців і українок за саме бажання бути собою. Та російському монстрові не вдалося в минулому знищити українську культуру, не вдасться і зараз. 

Натомість є надія, що в ці жахливі роки новітньої російської геноцидної війни проти народу України ми нарешті остаточно позбудемося отруйного впливу російської імперії, звільнимося з російської «тюрми народів» і заживемо гідним та вільним життям серед інших європейських націй.

Політично Україна вельми молода держава, але сучасна українська культура вкорінена в давній традиції, що вижила попри всі утиски й переслідування.

А може, саме через цей складний досвід вона й гартувалася та набула неабиякої життєвої сили. Тож органічне поєднання нашої політичної молодости й культурної зрілости може стати плідним ґрунтом для вільного та гідного майбутнього української політичної нації.

27 10 2023

https://theukrainians.org/kulturnyj-henotsyd/