www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Лютий, філософ і письменник.

Філософ про антигероїв культури й різницю між великим і величним

Відомі щонайменше два способи залишитися в історії. Щоправда, лише примха змушуватиме навмисно пнутися зі шкіри заради досягнення цієї мети. Та менше з тим. Отже, перший полягає в хисті примножувати здобутки культури, позаяк у її осередку визріває потенціал удосконалення людства. Другий — кардинально протилежний, оскільки починається із зухвалої потуги досягати величі через нищення всього вартісного, щоб урешті не втриматися від посягання на Буття цілого світу. Цей останній спосіб якраз і нагадує таку собі забавку в Ніщо знічев’я.

Ілюстрацією такого невигадливого наміру є сумнозвісна оказія, що трапилася з відомим антигероєм культури — Геростратом. Якось у давнину цей мешканець малоазійського Ефесу наважився спалити тамтешній храм Артеміди, та й то, либонь, для того, щоб ім’я палія навічно закарбувалося в пам’яті наступних поколінь. 

Власне, це приклад оприявлення руйнівних, а не творчих намірів. 

Схоже, наведена ситуація є вичерпною метафорою для війни Росії проти України, хоч і набула вона вже гігантського розмаху.

Достатньо глянути на мапу, щоб одразу засумніватись у тому, що велетенські колонізовані простори Російської імперії примножувалися з доброї волі народів, які входять до неї, чи залучалися до метрополії винятково в результаті мирних узгоджень. Адже втримувати вкупі безкрайні терени була спроможна тільки тотальна сила — вочевидь, і військова, і пропагандистська. 

Ба більше, історичні розвідки про Росію сповна підтверджують тезу, що невпинно здійснюване поглинання могло спричинитися хіба до «нестравності» величезних обширів і нездатності витворити незлостиву спільність і єдність.

Утім апетити імперії завжди націлювалися на захоплення щоразу більшої кількості земель, адже винайти жодного дієвого засобу розвитку вона так і не спромоглася. 

Цей інстинкт невтомного номада постійно розширювати своє обійстя допроваджує до погляду на світ як осередок підкорення заради його дошкульного визискування. Себто все довкола розглядалось як потенційне поле для привласнення, підпорядкування й експлуатації. 

До слова, це стосується не тільки природних ресурсів. Людей у цьому безмірі теж трактують як витратний ресурс. 

Урешті-решт, із потреби розширення своїх кордонів і народжується уявлення про російську непохитну велич. Але, повторімося, йдеться зовсім не про спроможність уславити свій край удатними соціокультурними інститутами, вишуканими моделями розвитку чи цивілізаційними винаходами. Всі надбання зводяться до архаїчної гри м’язами та вдосконалення підступних фігур ідеологічного поневолення.

Існує розрізнення поміж великим і величним. 

А будь-що велике за розмірами не конче реалізує силу творення. Імперія-Левіафан величезна за потугою та домаганнями. Проте зазвичай їй і цього вистачає, щоб уважати себе величною. Питання полягає не в тому, що цивілізації чи культури не повинні змагатися між собою. Конкуренція — вагомий чинник зростання. Утім, якщо у давні часи переможця вирізняла передовсім сила фізична, то тепер її самої вже недостатньо.

У нинішньому світі вона залишається чи не останнім заходом, до якого вдаються, коли раціональні аргументи не діють. Одначе принести у світ щось небачене, народити дещо геть оригінальне — все це нагадує творення з Ніщо (creatio ex nihilo). Іншими словами, це відвоювання світу в Небуття. 

Натомість для того, хто компенсує власну недолугість винятково силоміць, єдиним засобом вивищення залишається перетворення всього, що довкола, на Ніщо.

Тобто відбувається спроба знову все загнати у Небуття. Таким чином, одна річ — здивувати неймовірним утвором, а зовсім інша — все зруйнувати. Цей шантаж страхом і варто пов’язувати з культом анігіляції.

Для країни-агресора, де панує принука, всяка велич завжди сконцентрована в минулому. 

Тоді й пошанування мертвих потрібне суто для перетворення їх на ікони, що підохочують підданців легко віддавати життя заради збереження вигаданої могутності.

Тут навіть не намагаються поховати останки вождя тоталітарної диктатури, адже його мавзолей у серці країни унаочнює смерть, а отже, дає змогу звикати до неї ще за життя, а на додачу ще й підпорядковувати Небуттю живих. І серед усіх, хто так затято пошановує смерть, домінує переконання, ніби вони дотичні до вічності, від імені якої їм і випало промовляти до світу. На цьому й тримається їхнє месіанство. А воно, своєю чергою, легітимує застосування насильства. 

Той, хто вважає себе обраним провидінням, затято переконаний у власній правоті, бо лише він буцімто вповноважений диктувати порядок денний. Усілякі непогодження він ґвалтовно карає. Затим і тотальний терор — а у випадку з Росією, крім нищення України, це ще й шантаж ядерною зброєю — перетворюється не просто на засіб залякування світу, а стає чи не останнім силкуванням привернути увагу до себе. 

Ображений на світ тиран сатаніє, бо не взято до уваги його гадані претензії на владу, тому й вирішує застосувати останній козир — ірраціональний аргумент залякування. Він і сам зізнається в готовності піти в Небуття, риторично промовляючи: «Навіщо такий світ, у якому не буде Росії?!». І то тільки для того, щоби знищити той світ, адже не годен бачити в ньому цінності. Через це й тримає всіх у напрузі.

Виглядає, що ми наражаємося на виразні нігілістичні прояви. Зазвичай про нігілізм говорять як про характеристику, властиву передовсім індивіду, чиї заяви чи дії ламають усталену ціннісну структуру суспільства та культури. Певна річ, окремі нігілістичні позиції поволі здатні множитися й охоплювати широкі маси, а як наслідок, утворювати загальні тенденції, ставати масштабними.

Свого часу Ніцше запропонував описувати нігілізм словосполукою «воля до могутності» (der Wille zur Macht). Одначе слово «Macht» найчастіше перекладають як «влада». Та Ніцше наполягає радше на тій силі чи могутності, яка виражає кожен елемент Буття. Тому влада є вужчим і здебільшого політичним аспектом нігілістичного прояву. 

Прагнення до могутності — і тут варто наголосити, що не лише до фізичної, а й інтелектуальної, а в підсумку також і культурної — є вирішальною ознакою кожного, хто стає на шлях удосконалення, збирається працювати над собою заради плекання спроможності досягати кращого, вищого рівня Буття.

Нігілізм у Росії далекий від ідеї самовдосконалення, бо найчастіше паразитує за рахунок підкорення Іншого, реалізуючи свою безугавну та безапеляційну владу над ним. 

Російський нігілізм становить не «волю до могутності», а саме нехитру «волю до влади».

Таж очевидно, що влада є повносилою, коли починається з вимоги до себе, а вже потім і до інших. 

Той, хто віддає накази, спочатку має навчитися виконувати їх самочинно, підкорятися собі, розвиваючи самовладання. Тоді як у російському всевладді ніколи не було помітним прагнення перейматися такими питаннями, позаяк усякчас вибудовувалася вісь ієрархічної відданості найвищій інстанції.

Цю владу розуміють як сферу сакральну, а не публічну. Тому-то російська влада всуціль нігілістична, бо спирається на беззаперечну покору. До неї цілком застосовна приказка «пан або пропав». У російському трибові життя не прикро пропасти, якщо не вдається панувати. Та пропасти не стиха, а наробивши ґвалту й потягнувши за собою світ у Небуття.

Погодьмося, нігілістичне випробовування цінностей важко затаврувати остаточно. Хто докладає зусиль для зміни себе, позаяк усвідомлює свою недосконалість, неодмінно вилучатиме нечинні цінності заради пошуку та формування вартостей дієвих.

Так, і це також є нігілізмом. Але такий нігілізм визволяється від явних перешкод, які стоять на заваді до трансформації. Тому йому протиставляється нігілізм фундаменталістський, де катма жодних сумнівів щодо себе. Він реалізує тільки свої забаганки, не враховуючи позицій Іншого. Для самоствердження він уже послуговується не точковими терористичними заходами, а провадить тотальний терор.

Геростратове плем’я давно вчиняє масштабну катастрофу, з якою невідомо тепер, як і дати раду. Сполучення терору з некрофілією становить неабиякий виклик уже не для певної країни, а для всього світу.

Надзвичайно важко винайти антидот від смертоносного нігілізму.

Колись влада Ефесу заборонила будь-які згадки про Герострата, чим досягла цілком протилежного ефекту. Історики навпаки заповзялися згадувати про нього раз по раз. У нашому випадку доцільно не просто викривати огидний тріумф смерті, стверджувати, що він зовсім не тимчасовий і не випадковий, а надавати йому якнайширшого розголосу для пошуку спільної протидії цій тотальності. Адже хто толерує Небуття, той невдовзі й сам стає його проповідником.

9 08 2023

https://theukrainians.org/herostratove/