www.ji-magazine.lviv.ua

Юрій Макаров, журналіст, телеведучий, ексголовред «Тижня»

Я теж згадую, бо ж як його забудеш! Проте згадую частіше не 21.11.2013, а трохи пізніше.

Так, для мене самого Євромайдан почався 21-го, коли прочитав допис Мустафи. Того вечора не пішов. Підійшов уже зранку, покрутився, навіть щось промовив у мікрофон з-під стели. Вразили ті обличчя, молоді й осмислені, які самі себе обрали обличчями майбутньої України. Але все навколо нечітко, як уранці після важкого сну, коли важко зосередитися й зрозуміти, куди далі. Наступної неділі на Європейській площі збираються, імовірно, десятки тисяч, а втім, відчуття провалу: у натовпі повно партійних прапорів на політтехнологічних вудках, на трибуні — нуль розуміння подальших дій, пастор командирським голосом пропонує іти на Кабмін, але чомусь не йдуть, а потім пускають запис гімну, але криво обрізаний запис, і співати під нього неможливо… Проте діти під стелою не розходяться.

Далі — жахливе 1 грудня. З усього Києва народ вирушає на Майдан, і не лише молодь, а всі. Під адміністрацією нове побиття, цього разу журналістів і вже під камери. Увечері підтягаються люди з інших міст. Хлопці з Франика, дорослі й суворі: «Зранку відразу після служби Божої сіли на автобус, бо маємо бути тут». І буквально за кілька кроків — знайомий харків’янин, уже в будівельному шоломі, він тренований у сутичках із Кернесом. Люди самі собі дивуються: хіба ще вчора ми не лементували «що ми за народ такий?», «із цим народом нічого путнього не зробиш»? То були ми? Але розгубленість залишається. Стоїмо, що далі? Учасники структуруються, визначаються польові командири. І що? Аж 7-го з подання Юрія Луценка ініціативна група «облич» пропонує програму-мінімум. Зачитую перед камерами в Будинку профспілок, мені либонь не звикати, але тут їх штук 30 — від CNN до НТВ, уявіть собі…

Уперше формулюю сам для себе соціальну механіку: нас можна гнобити, але не рекомендується ображати гідність. По суті, кожна подальша ескалація Майдану, кожне підняття температури включно аж до 21.02 — не власна ініціатива, а відповідь на нелюдської жорстокості владні акції.

Ніхто від початку не мав наміру палити шини, кидатися бруківкою або «коктейлями Молотова» — нас змусила їхня безглузда, нахабна тупість: студенти, журналісти, тітушки, перший штурм, арешти, провокації, викрадення, вбивства, «закони 16 січня». Майдан, по суті, не проактивний, а реактивний — той випадок, коли це перевага.

Момент самоусвідомлення, коли дослідним шляхом ми з’ясовуємо, хто ми й на що здатні, а на що, на щастя, не здатні. Репрезентативний зріз цілої України. Географічний — від Краматорська до Ужгорода, від Чернігова до Одеси. Соціальний — від сантехніка до доктора соціології (це не вигадані приклади — кажу про тих, кого зустрічав). Уся Україна — хіба що мінус кровопивці, що засіли в кабінетах та офісах, мінус люмпен, що лютує в Маріїнському парку, а так уся. І ще: єдність не передбачає однаковості. Жодного разу не чув сварок на політичні теми. Навіть найрадикальніші леви та орлиці на трибуні ­— справжнісінькі ягнятка, немає потреби шукати ворога серед своїх, бо ворог — ось він. Поза Майданом у різних містах люди зосереджено чемні, водії пропускають одне одного, блимаючи фарами, у дверях магазинів посуваються й перепрошують, чого раніше в такій кількості не спостерігалося. Жодної вибитої шибки за три місяці, навіть вітрини дорогучих бутиків, куди ясно хто ходить, усі цілі. Один-єдиний звук битого скла згадую на Груші. Зупиняти порушника кидаються свої, але негайно заспокоюються: постраждав сітілайт із рекламою Медведчука.

І головне — абсолютна довіра кожного до кожного, але пильна довіра, бо провокаторів до біса. Одного затримали, у нього посвідчення й табельна зброя, його не забили, хоча могли — так, трохи пом’яли. Повна взаємодія. Треба нести — несемо, треба шикуватися — шикуємося. Самоорганізація вісімдесятого рівня, горизонтальні зв’язки вражають уяву. Посильна участь усіх. У кого бойовий досвід, зокрема в «афганців», — ближче до «Беркута», хто може співати — співає з трибуни, це корисно для підняття духу. Зустрічаю біля діжок товариша, відомого кінорежисера у віці, — він ріже бутерброди, це його ділянка.

Я не ідеалізую мою країну. Вона дуже різна, надто в депресії, коли просвіту не видно й тоді вже кожен за себе, — у такі моменти її обличчя разом із героями починають визначати упирі або тупаки. Проте, коли згадуєш оте ретро про «що ми за народ такий», стає смішно. Євромайдан — точка набуття суб’єктності, набуття дзену, відкриття самих себе, і від того, що цю думку повторюють і повторюватимуть, вона не перестає бути правдивою.

Подвиги й жертви великої війни його не затулять, як і він не затулить Помаранчевого майдану, Революції на граніті (нагадаю, саме вони, відважні студенти 1990-го, реанімували слово «майдан» і надали йому нинішнього значення), подвигів дисидентів, подвигів партизанів УПА, подвигів бійців визвольних змагань — і далі в глибину століть.

І ще: бажано за емоціями подій епохального масштабу не забути їхнього змісту — солідарного вибору на користь вектора розвитку, який уже не переглянути. 2014-й справді був точкою біфуркації. Якби не той наш вибір, ще не відомо, як би розгорталася далі історія Європи. Приклад нинішньої Угорщини й, імовірно, Словаччини переконує, що вона була геть не безальтернативною.

Ось що таке майданівський дзен: ментальне звільнення від прокляття кимось колись прокладеної колії тоталітаризму. Мені пощастило бути свідком і почасти учасником. Вам також. Не дякуйте.

21 11 2023

https://tyzhden.ua/majdan-iak-dzen/