www.ji-magazine.lviv.ua

Мирослав Маринович

Інститут лідерства та управління УКУ зібрав спільноту студентів, випускників, викладачів та друзів ІЛУ на зустріч під гаслом «СПІЛЬНО: Зростати. Вести. Змінювати».

Проректор УКУ, член-засновник правозахисної Української Гельсінської групи Мирослав Маринович звернувся до учасників зустрічі.Подаємо повний текст його промови.

Виступ перед випускниками ІЛУ УКУ

23 вересня 2023 року

Слава Ісусу Христу!

Дорогі друзі!

Вітаю сердечно випускників Інституту лідерства та управління, з яким у мене вже є тривала і плідна співпраця! Дякую за неї і керівництву Інституту, і вам, бо з багатьма із вас ми вже зустрічалися. Сьогодні ви вже залучені до іншої діяльності, але я хотів би підкреслити: ви розійшлися по своїх сферах, але не маєте бути розпорошеними! Ваш інститут різноликий, а тому є малим зліпком усього нашого УКУ. Отож хочеться мені побажати вам того ж, чого я бажаю і всій багатоликій Україні: навіть після завершення навчання бути тілом, оживленим одним духом. Бо, по-перше, слово «тіло» якраз і передбачає множинність членів, кожен із яких виконує взаємодоповнювальну функцію. А по-друге, «оживленість одним духом» зовсім не означає відсутність діалогічності. У хоровому мистецтві прекрасно знають ефект, коли можна співати поліфонічним багатоголоссям і водночас триматися однієї тональності. Нинішня війна витворила дивовижний ефект отієї «оживленості одним духом», коли вся активна частина українського суспільства була в одну мить наелектризована одним прагненням захистити країну. Причому без команди згори, а воістину, вживаючи вислів Митрополита Андрея Шептицького, «з внутрішньої життєвої сили розвинулось».

Отож приходьте до УКУ, співпрацюйте з ним (й зокрема зі своїм Інститутом), доєднуйте свій голос до нашого університетського поліфонічного багатоголосся – і при цьому завжди тримайтеся тієї однієї тональності УКУ, яка, сподіваюся, вам була милою і важливою!

* * *

А тепер про справи суспільні. Припускаю, ви погодитеся зі мною, що найголовнішою реформою, якої ми потребуємо, є правова реформа: без верховенства права буксуватимуть усі інші реформи. Нібито все правильно, і я сам не раз говорив про цю засадничу передумову нашого руху вперед. Але маю підозру, що цей висновок справедливий лише для видимої частини суспільного простору. І зараз поясню – чому.

Останніми роками ми спостерігали доволі парадоксальну картину: Україна хотіла змін, але змінитися не могла. Точніше, вона багато в чому змінилася, але головні контури залишилися старими. Кожне керівництво держави декларувало проведення реформ, щось трішки міняло, але головні реформи проводило так, щоб насправді мало що змінити. Чому? Опозиція щоразу знаходила круті політичні пояснення цього і щоразу покладала відповідальність лише на чинну владу. Тоді як глуха стіна, в яку впиралися всі реформістські зусилля, на мою думку, насправді виростала з самого народу. Саме тому й діяло класичне правило арифметики: перестановка доданків суми не міняє, тобто проста заміна керівництва вирішального ефекту не мала. Бо кожна нова команда незмінно втягувалася у «стару лижню».

Так працювала відома теорія де Сото, яка твердить, що в країнах приживаються тільки ті норми, які насправді ментально близькі населенню:

Ідея, що закони бувають дієвими тільки тоді, коли вони спираються на суспільний договір, веде свій початок із Платона, який не уявляв собі інших джерел легітимності… Ось чому закони і титули приватної власності, що насаджуються без урахування чинного суспільного договору, виявляються недієздатними: їм бракує легітимності. Щоб її надати, потрібно узгодити закони з чинними суспільними договорами.

Або (додам від себе), якщо хочете змінити закони, міняйте спершу суспільний договір. І тут уже море роботи для вас, лідерів українського суспільства.

Втім, одна ремарка: я знаю, що є люди, які категорично не сприймають термін «суспільний договір». Я не є дослідником цього терміну, і я згоден, що в нас ніхто з ніким не домовлявся. Проте неписані правила нашого суспільного життя все ж існують. І саме в цьому сенсі я і послуговуюся цим терміном.

Вважається, що для зміни суспільного договору потрібні мінімум два покоління. А певність ця походить, звичайно ж, від Мойсеєвих сорока років, упродовж яких він водив ізраїльський народ по пустелі. Отже, щоб ми струсили зі своїх підошов порох рабства, нам залишилося ще років десять. Але є тут одна заковика, про яку я згадував уже не раз: справа не в магії числа сорок. Поміж виходом із Єгипту і входженням у землю обітовану відбулася подія, яка мала засадниче значення для подальшого життя біблійного народу: Мойсей зійшов на гору Синай та отримав від Бога скрижалі Завіту. Кажучи сучасною мовою, народ отримав засади нового суспільного договору, за яким йому відтоді треба було жити. Звичайно, прийняли його не відразу – і біблійні арони таки потанцювали біля наново відлитого золотого тельця (Вих. 32:1–6). Але врешті-решт саме новий суспільний договір остаточно відрізав пуповину, якою народ був прив’язаний до країни свого рабства.

Так-от, досі ми вже тридцять років блукали по своїх пустелях, але на свою гору Синай так і не зійшли. Бо Конституція не стала нашими синайськими скрижалями. Як я вже казав, працювала теорія де Сото, бо народ ще значною мірою жив «по понятіях». Торік здавалося, що таким сходженням на Синай буде війна, під час якої начебто увесь народ сказав: «Ніколи більше!». Але цій фразі не везло після Другої світової війни, не везе і тепер. Бо ціла низка просто жахливих у своїй цинічності корупційних скандалів засвідчує, що ми й далі живемо за старим квазірадянським суспільним договором. Для нього характерною є масова зневіра, що негідні структури  можна змінити власними діями. Ті структури видаються нам всесильними. Виявилось, що чимало українців купували звільнення від призову, дозволи для виїзду за кордон – і в цьому справжня ціна нашому позірному прагненню подолати корупцію.

То в чому тут річ? Є багато причин, але згадаю одну, дуже важливу: кожна людина переконана, що вона своїми діями ні на що не впливає! Мовляв, ми – прості й маленькі люди, а все зло – нагорі. Тоді як насправді наш «маленький» і нібито непомітний гріх таки має значення! Саме він, приєднаний до мільйонів інших «маленьких» гріхів, і дає силу отій верхівці, яка панує над нами тому, що живиться нашими «маленькими» гріхами. Це як дерево: воно велике й крислате, але живиться маленькими й невидимими корінцями.

Біблійний Арон так пояснив Мойсеєві, чому його неслухняний народ знову поклонився золотому тельцю: «Ти сам знаєш цих людей, як їх тягне до зла» (Вих. 32:22). Не здивуюся, якщо хтось скаже так і про нас. Але я переконаний, що наш народ робить вибір на користь зла не тому, що він якийсь органічно порочний, а тому, що вибір на користь добра видається йому програшним. Усі хочуть, щоб країна змінилася, але… нема дурних: хай міняються спершу інші. Журавель у небі прекрасний, але я вже якось і з синицею в руках переб’юся.

Отож нам потрібні дві речі. І в цьому – важливе завдання для вас, лідерів. По-перше, слід повсякчас переконувати суспільство, що наші дотеперішні «цінності виживання» – як-от хитрування, обман, корупція – перестали сприяти виживанню, натомість стали гирями в нашому розвитку. Те, що допомагало людям вижити в час поневолення, сьогодні стає гальмом і перекриває нам шлях до успішної трансформації, від якої виграли б усі.

По-друге, слід увиразнити й пропагувати ті успішні й позитивні приклади, що їх ми таки маємо. Досі ми в УКУ керувалися такою логікою: «Ми не зможемо змінити всю Україну – але нам під силу змінити простір довкола себе». Ми не єдині такі: в Україні чимало таких структур. І ця тактика виявилась цілком виграшною: під цю пору в країні сформовано чимало успішних інституцій, структур та осередків, які функціонують уже за новими цивілізованими правилами. Проте існують вони у власноруч створених «бульбашках», а тому не стали елементами розгалуженого і впливового каркаса. На якомусь етапі «бульбашки» були неминучими, бо ж треба було якось відгородитися від токсичного оточення. Але тепер така відгородженість також щораз більше стає гальмом. Бо сьогодні замало бути важливими клітинами нового суспільного організму – треба ставати опорним його хребтом. Це і має стати вашим/нашим завданням на ще один десяток років, яких нам бракує до Мойсеєвого числа 40.

Хай запрацює ваш молодечий інтелект, хай креативність виведе вас на цікаві й нестандартні рішення. І хай вам остогидне дивитися на те, як суспільство тицяється в усі боки, наче сліпе кошеня. Свого часу знайшлося дванадцятеро відчайдухів, які започаткували ціннісний рух, що упокорив велику Римську імперію. Вас у цій кімнаті значно більше, отож упокорте ту квазірадянську імперію, яка зосередилась у Росії! Вона зробила ставку на брехню, ненависть і насильство, а тому земля під нею рано чи пізно западеться. А ви прискорите цей процес, якщо свідомо і непорушно не уподібнитесь їй.

Кажуть, Ньютонові впало на голову яблуко – і він відкрив закон земного тяжіння. Що́ б таке мало впасти нам на голову, щоб ми усвідомили закон великої шкоди від «малих» провин?! І затямили, що цінності є головним інструментом скріплення нового суспільного договору. А тому без зміни правил нашого співжиття нам не світить демократія обітована – простора та гарна, сповнена молоком і медом (пор. Вих. 3:8)? Мало того, цінності можуть стати єдиною міжпоколіннєвою мовою. Так, скажімо, я почувався цілком удома, коли був на двох українських Революціях, бо одними й тими ж були цінності.

Як змінити ситуацію? Друзі, я хотів би сказати вам щось свіже й оригінальне, але не можу: нам не винайти колесо знову. Торік Америку струсонув рух «Black lives matter». Я не в захопленні від його практичної реалізації, яка оголила всі підспудні проблеми Америки. Але цей рух бодай засвідчив, що суспільство зауважило серйозну проблему і прагне її подолати. Чи доживу я до того, що Україну трансформує потужний рух «Values matter»? Питання поки що риторичне…

А на завершення – кілька слів про особливість нинішнього часу. Хтось скаже: зараз війна, а тому не час для реформ. Що ж, не знаю, як щодо всіх потрібних реформ – можливо, в цьому частка правди є. Але якщо говорити про цінності, то зараз найвищий час. Ви всі бачите, в яку смугу турбулентності увійшов світ, які в ньому проявилися внутрішні виразки. Бачите, як брехня вільно гуляє по світу і руйнує спроможність людства захистити себе. Але давно зауважено цікаву закономірність: що більше в суспільстві занепадають цінності, то ближче ми стоїмо до моменту повного перезавантаження ціннісної платформи. Або ж до смерті цього суспільства, якщо в ньому не знайдуться люди, готові в борні задати нові правила співжиття. Такою є Господня «термодинаміка», якою Він періодично очищує землю «від усякої скверни».

Згадаймо оту дивну формулу ап. Павла: «А де збільшився гріх, там зарясніла благодать» (Рим. 5, 20). Схоже, збільшення гріха є свідченням того, що десь у невидимому епіцентрі йде інтенсивне нарощення благодаті. Це власне і є своєрідна «духовна термодинаміка», коли всюдисуща і начебто всепереможна ентропія долається творенням нового порядку.

Поясню, чому я вживаю слово «термодинаміка». Мені дуже промовистою видається одна паралель із фізики: коли у замкнутій системі з пересиченого розчину вирощувати кристал, тобто упорядковану структуру, то в самому розчині міра хаосу зростає.

А тепер згадаймо той пасхальний «час Сатани», коли Зло на короткий час отримало владу над Сином Божим. Здавалося б, перемога сатанинства безсумнівна: «Ударю пастиря, і розбіжаться вівці» (Мт. 26, 31). Але ця перемога насправді позірна, адже саме в той момент на добровільній жертві Ісуса Бог «виростив кристал» нового світового порядку. І маємо в Об’явленні пряме цьому підтвердження: «Ось нове творю все» (Об. 21, 5).

Отож не впадаймо у відчай від нинішнього розгульного «часу Сатани». Вірмо, що за ним стоїть творення Богом у якомусь невидимому місці нової розгадки для світу – нового порядку. А з того факту, що Зло так прицільно прагне знищити Україну, я роблю висновок, що саме в ній зріють згадані розгадки. Тому нинішня доба – це час не відчаю, а надії.

[1] https://liberal.in.ua/articles/teoriia/misteriia-kapitalu-ernando-de-soto

3 10 2023

https://ucu.edu.ua/news/zamalo-buty-vazhlyvymy-klitynamy-novogo-suspilnogo-organizmu-treba-stavaty-opornym-jogo-hrebtom-myroslav-marynovych-do-spilnoty-ilu/