www.ji-magazine.lviv.ua

Валерія Павленко

У лютому 2023 року, через рік після повномасштабного вторгнення, музей Метрополітен у Нью-Йорку нарешті почав підписувати Іллю Рєпіна та Архипа Куїнджі як українських художників. До того ж музей змінив підпис картини французького художника Едґара Деґа "Російські танцівниці" на "Танцівниці в українському одязі".

Деколонізація у світових музеях триває завдяки зусиллям різних українських культурних інституцій, зокрема історикині мистецтв і журналістки Оксани Семенік і директорки Одеського художнього музею Олександри Ковальчук. Оксана Семенік організувала у твіттері кампанію й завалила музеї світу листами з проханнями визнати українських митців українцями.

В інтерв’ю ТЕКСТАМ вона розповіла про цю кампанію, а також про те, чому вважає російський авангард міфом, і як так сталося, що американські музеї називають Київ, Одесу й Харків російськими містами.

Росіяни в Нью-Джерсі

Ідея розпочати цю кампанію виникла тоді, коли я проходила стажування в музеї Zimmerli в Нью-Джерсі, США. Там я займалася дослідженням їхньої великої колекції нонконформійського мистецтва з колишніх республік Радянського Союзу.

Під час досліджень я помітила спочатку кількох художників, яких було підписано як російських, хоча насправді вони народились в Україні. І це доволі відомі імена. Щоб сказати, що вони українці, не треба було здійснювати жодних ретельних досліджень чи копатись у їхній біографії.

Серед них була Олександра Екстер, наприклад. Єдине, що пов'язує її з Росією, — це чотири роки життя в Москві. Вона має дуже тісні зв'язки з українською культурою і є однією з тих художниць, які започаткували й розвивали український авангард.

Олександра Екстер. Фото: gettyimages.com

Після цього я вирішила дослідити всю музейну колекцію Zimmerli і отримала доступ до великої системи даних. У ній є інформація про всі об'єкти, які зберігаються в музеї. Я почала досліджувати й виявила, що з 900 “російських” художників понад 70 виявились українськими, а ще приблизно 80 походили з інших країн, але не з Росії. Я вирішила дослідити, в яких відомих музеях наявна така сама проблема.

Я знала, що така сама проблема є в музеї МoМА (Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку, один з провіних у світі — ред). Там Малевича досі підписано як російського художника й ту саму Екстер як росіянку. Їхні роботи — це частина постійної експозиції, яку за рік відвідують, мабуть, мільйони людей.

Потім я також побувала в музеї Метрополітен у Нью-Йорку (один з найвідвідуваніших художніх музеїв світу) й побачила, що в їхній постійній експозиції є як мінімум два українські художники: Ілля Рєпін і Архип Куїнджі, яких також записали як росіян.

У їхній біографії не було жодних згадок про їхній зв’язок з українською культурою. У цьому самому музеї картину із зображенням танцівниць в українському народному вбранні Едгарда Дега було підписано “Російські танцівниці”.

Твіттер-дипломатія

Я веду свій твіттер-аккаунт Ukrainian Art History, на який підписано вже майже 20 тис. людей. Я вирішила писати про проблему неправильних підписів та просто тегала музей. І це виявилося дієвим — деякі музеї почали мені відповідати.

Багато людей долучилися до цієї кампанії у твіттері, відповідали, тегали музеї, репостили до себе на сторінки. Мене активно репостили учасники спільноти NAFO (віртуальна спільнота, яка тролить російську пропаганду, — ред.) — вони закликали людей брати участь у цій кампанії.

Також я писала музеям на їхні фідбек-форми на сайтах і просила людей робити те саме. Це був спосіб показати, що озвучена проблема хвилює не лише одну людину чи якусь маленьку групу фахівців-мистецтвознавців, що це важливо всім українцям.

Так я почала комунікувати з Smithsonian — великою інституцією у США, яка об'єднує багато різних музеїв, пов'язаних з американськими історією й мистецтвом і яка має великий віртуальний архів художніх творів, доступний на їхньому сайті. Вони побачили мій пост у твіттері й відповіли на нього. Я почала писати їм про цю проблему, розповідати, що музеї, які є частиною їхньої організації, підписують понад 40 українських художників як росіян.

У січні 2023 року в мене почалася комунікація з кураторами з музею Метрополітен. Мені також відписав Єврейський музей у Нью-Йорку, який пообіцяв виправити описи чотирьох українських художників, які в них були підписані як “народились у Росії”.

Паралельно зі мною з офіційними запитами до музеїв також зверталась Олександра Ковальчук, директорка Одеського художнього музею. Вона також просила підписувати Архипа Куїнджі українцем і комунікувала з Метрополітен. Вона також спілкувалася з кураторами особисто, коли приїжджала в Нью-Йорк.

Kiev, Russia

Деякі музеї невиправдано довго відкладають питання перейменування на потім. Зі Smithsonian я комунікую з жовтня 2022 року. Хоча вони не зробили жодних змін. Хоча проблема там не тільки в національності художників.

Звісно, щоб написати, що художник був українським, потрібно здійснити ретельне дослідження. Й іноді трапляються спірні моменти, як-от з Рєпіним, бо він дуже довго прожив у Росії.

Ні, в Smithsonian проблема в іншому. У своєму віртуальному архіві на сайті вони ставлять у біографії українських художників написи: “Kiev, Russia”, “Odessa, Russia” “Kharkov, Russia” і так далі.

Коли ми почали комунікувати, я попросила це прибрати, адже ці міста — не російські й ніколи такими не були. Називати Київ, Одесу чи Харків російськими містами — це підігрувати російській пропаганді. І це просто образливо, коли всі ці міста Росія обстрілює, а Smithsonian не може написати реальну географічну назву.

На це в інституції відповіли, що вони залишають такі назви країн, до складу яких ці міста належали, коли народився художник. Але це теж нелогічно, адже тоді була не Росія, а Російська імперія. Ба більше, я помітила, що таке правило поширюється чомусь тільки на Росію. Я перевірила підписи під картинами художників, які народились у Єгипті чи Індії, коли вони були колонізованими Британською імперією. І там написано, що вони народилися саме в Індії і в Єгипті, і аж ніяк не в Британській імперії чи Великій Британії.

Є й інша ситуація, що доводить абсурдність цих підписів. Яків Гніздовський — українець, який емігрував у США й налагодив там успішну кар’єру художника. Він народився в селі Пилипче — зараз це Тернопільська область. Він народився там тоді, коли ця територія належала Австро-Угорській імперії. Але в його біографії записано, що він народився в “Пилипче, Україна”.
А інші художники, які народилися на іншому берегу Збруча, чомусь записані як ті, хто народились у Росії. Ну як це взагалі працює?

Smithsonian і далі пишуть “Kiev, Russia”, але запропонували як компроміс написати в дужках, що зараз це “Kyiv, Ukraine”. А інші міста навіть так не підписали, залишили їх “російськими”. Це образливо.

Smithsonian не прибрав визначення “Kiev, Russia”, а лише дописав, що зараз це “Kyiv, Ukraine”

Зараз вони очікують якогось нового куратура, який займатиметься питаннями деколонізації. Але знову-таки, це не якесь велике дослідження про ідентичність і національність — а лише коректне написання місця народження.

У Бруклінському музеї така сама проблема. Там пейзаж Рєпіна з Чугуєва підписано як “Зимовий пейзаж, Росія”, і самого художника зазначено як росіянина.

Я звернулась і до цього музею. Мені відповіли, що не можуть виправити місце народження художника й опис картини на Україну, адже це була Російська імперія. І знову починається той самий діалог.

За цією логікою людей, які народились між 1917 і 1919 роками, слід записати як громадян Української народної республіки, адже така країна була і її визнали інші держави. Але чомусь так ніхто не підписує.

Побутовий імперіалізм

Деякі музеї мене спочатку просто ігнорували. І я починала в запитах до них досить грубо писати і запитувати, чи взагалі хтось займається дослідженням національності художників. Якщо так, то запитувала, хто цим займається, коли завершиться дослідження. Музеї реагують на це. І я також запитую, чи працюють у цих дослідженнях росіяни. Бо якщо так, то жодних змін не відбудеться.

І справді, виявляється, що в деяких музеях є куратори-росіяни, які можуть зупиняти перейменування картин і художників. Під час мого стажування у США я зустрілась в одному музеї з росіянами, які там працювали: кураторкою та робітником архіву. Я з ними вирішила обговорювала питання деколонізації українського мистецтва.

Кураторка говорила мені, що національність — це вже не актуально, й акцентувала, що художники жили в Росії.

Я відповіла, що не стану американською кураторкою і не називатимусь американкою лише тому, що поїхала постажуватись у США. Але росіяни не слухали мої аргументи і далі закривати очі на проблему.

Вони говорили зі мною про спільний радянський простір, до якого мені немає діла як громадянці незалежної України, і пропонували, що краще змінити Росію не на Україну, а на СРСР. Я знову сперечалась: “Ну давайте Третій рейх записувати, наприклад, замість Німеччини, чи писати Персія замість Ірану”.

Це якийсь побутовий імперіалізм. Мені здається, що росіяни чудово розуміють, що якщо в них забрати всіх украдених художників, то виявиться, що жодної великої російської культури немає.

От наприклад, російський авангард, яким вони дуже пишаються й називають його брендом російського образотворчого мистецтва. Але російський авангард — це міф, адже більшість його творців насправді походили з України й Білорусі. Авангардисти з України ще й надихались українською традиційною творчістю та співпрацювали з народними митцями.

До того ж “російський” авангард з’явився до більшовицької революції. Але росіяни стверджують, що авангард — це результат більшовицької революції.

Культурний лобізм

На жаль, росіяни роблять “дослідження”, в яких намагаються обгрунтувати те, що певний художник є російським. Такі дослідження зробив мистецтвознавець українського походження Георгій Коваленко. Він написав дуже багато робіт, присвячених Екстер, у яких називає її російською художницею.

Там є дуже маніпулятивна фраза про її “київський період”. Тобто 35 років життя художниці в Києві Коваленко називає “періодом”. А чотири роки в Москві — це розквіт її творчості.

Музей Метрополітен досі вважає Олександру Екстер росіянкою

Екстер насправді була дуже активною учасницею українського культурного життя. В неї була своя школа в Києві, там вона організовувала виставки. Вона була більше пов'язаною з Парижем і європейським культурним життям, аніж з російським.

Вона переїхала на чотири роки в Москву через політичну ситуацію, яка була тоді в Києві, — коли влада постійно змінювалася. У 1924 році вона емігрувала в Париж і там прожила до 1949 року. Ну як її можна називати російською художницею, якщо вона прожила в Росії чотири роки, а всі її роботи були натхненні саме українською культурою?

“Вне политики”

Російські історики мистецтва також приховують багато інформації про українських художників. Наприклад, вони майже ніколи не згадуватимуть допити Малевича в НКВС. У своїх дослідженнях вони глибоко аналізують кольори й форми, але водночас у них ніколи не йдеться про політичний чи соціальний контекст, у якому художники жили. Вони не згадують про вбивства й репресії, чому авангардисти мусили емігрувати в Європу.

Російські історики чомусь не згадують, чому митці різних національностей у Радянському союзі чи Російській імперії обирали навчатися в Москві чи в Петербургу. Бо це ж не через велику любов до Росії, а тому, що там було більше можливостей заробляти гроші і розвиватися. І власне тільки з Росії художників, кураторів чи дослідників могли випустити за кордон, бо вони “благонадійні”. Не те що ці українці з їхнім “буржуазним націоналізмом”.

Окрема проблема — деякі західні країни досі не розуміють, що Росія колонізувала Україну. І тому не розуміють, що російську культуру теж треба деколонізовувати.

На відміну від інших колоній, Росія й Україна розташовані зовсім близько. Нас не розділяє океан чи море, як більшість колоній. До того ж у нас один колір шкіри, схожа мова, релігія.

Тут ще Росія може подякувати радянській пропаганді. Пам’ятаєте, скільки було мозайок, картин, пропагандистських плакатів, присвячених Дружбі народів, де зображували людей різних кольорів шкіри. СРСР зробив собі образ соціалістичної країни, де всі нібито рівні, всім добре, і Росія нібито бореться з колоніалізмом.

Зараз є тренд на деколонізацію в Західних країнах. Уявіть собі якогось художника з Єгипту чи Індії, але під його твором музей написав би, що це робота британського художника. Який би це був скандал, якби так трапилось. Али коли те саме відбувається з українцями, всі закривають на це очі.

Мені важливо завершити хоча б те, що я почала. Я намагаюся достукатись до Smithsonian, Філадельфійського та Бруклінського музеїв, Музею сучасного мистецтва у Нью-Йорку, і досі спілкуюсь з Метрополітен, адже Екстер там досі підписано як російську художницю.

Майбутнє кампанії

Я продовжую вести свою кампанію у твіттер.

Кампанія, яку почала Оксана, продовжує приносити нові успіхи. Люди надихнулись успішним прикладом перейменування художників і почали свої рухи в Нідерландах, Ірландії, Швеції, Німеччині, Чехії. Наприклад, у квітні штутгартський музей Staatsgalerie оновив інформацію про Олександру Екстер, роботи якої є в постійній експозиції цього музею. Куратори прибрали визначення "російська художниця" й додали інформацію про життя художниці в Києві.

Також я думаю, що для цієї компанії можна створити вебсайт і вносити туди інформацію про українських художників. І там пояснювати, чому саме вони є українськими: надавати реальні факти з їхньої біографії без цих російських приховувань і маніпуляцій.

Так можна було б одразу відправляти посилання на цей вебсайт музеям. І з цією інформацією могли б звірятись українці, які відвідують музеї в інших країнах. Якщо вони помітять, що якогось українського художника підписано як російського в будь-якому музеї світу, вони можуть попросити музей перейменувати його й мати готову базу аргументів завдяки такому сайту.

А нашій державі потрібно багато працювати над українською культурною дипломатією та видавати свої дослідження, щоб пересилити інформаційний шум росіян.

24 04 2023

https://texty.org.ua/articles/109488/najbilsha-amerykanska-kulturna-instytuciya-dosi-nazyvaye-kyyiv-odesu-ta-harkiv-rosijskymy-mistamy-yak-zhurnalistka-oksana-semenik-dekolonizuye-ukrayinske-mystectvo-po-vsomu-svitu/