Віталій Пономарьов

Не той тепер Париж

Майже сто років тому Сесар Вальєхо у своєму вірші «Чорний камінь на білому камені» передбачив час і місце власної смерті – в осінню зливу в четвер у Парижі. І хоча насправді він помер там у квітні у Страсну п’ятницю, той вірш добре лягав у модерний міф Парижа – разом із «Мостом Мірабо» Гійома Апполінера та «Святом, яке завжди з тобою» Ернеста Гемінгвея.

У цьому міфі Париж поставав веселою, дивною і давньою столицею поетів, письменників, музик, митців і мудреців, містом із розкішною архітектурою та численними місцями пам’яті, а також одним із ідейних центрів західної цивілізації – осередком плекання європейських цінностей: liberté, égalité, fraternité. Суть того міфу найповніше передавав вислів «Побачити Париж – і померти».

Проте невдовзі по закінченню Другої світової війни цей міф почав руйнуватись, і Чеслав Мілош, який тоді прожив десять років у Парижі, засвідчив тодішній занепад європейського духу, бо саме у той час, згадував він пізніше, західні європейці почали сподіватися світлого майбутнього від Росії (недаремно ж Вальєхо називав Москву «містом майбутнього»). І саме тоді на Заході почав поширюватися «московський синдром», або – якщо обернути сумнозвісне визначення тодішньої радянської пропаганди – «низькопоклонство перед Сходом».

Не той тепер Париж – нині це столиця завзятих шанувальників достоєвських «бісів» і «людей підпілля» («Світ нехай провалиться, але щоби мені чай завжди пити»), повсякчас готових дати гідну відсіч «клеветникам России» (втім, ще той-таки Гемінгвей дивувався, як може настільки кепсько написана проза викликати аж такий захват читачів). Це місце дбайливого плекання у себе відчуття меншовартості перед «вічною» Росією, її «великою культурою», перед «всесвітньо-історичною місією» «народа-богоносца» та «всемирною отзывчивостью загадочной русской души». Це осередок політиків, захеканих у гонитві за «длинным рублём». Це місто державців, над усе перейнятих нагальною потребою «зберегти лице» Крихітці Цахесу. Це земля обивателів, заклопотаних збереженням стабільності: мовляв, нехай десь там далеко гинуть мирні люди – аби лише тут не було війни. Це та упокорена Європа, про яку мріяли Батий, Катерина та Ленін.

Натомість оспіваний Мілошем європейський дух перемістився до Києва та Львова, Харкова та Херсона, Одеси та Миколаєва – він-бо завжди злітає до тих, чиїм клейнодом є свобода. Тож «Ми помрем не в Парижі», – передбачила у Києві Наталка Білоцерківець; «Я помирати не хочу в Парижі», – підтвердив у Мінську Андрей Хадановіч; а Тарас Федюк у тому-таки Києві підсумував:

«Ми якщо і помремо

то десь у глухому безсмерті

звідки з часом побачимо

як помирає Париж».

Отже – побачити Париж? А чом би й ні. Але померти в Парижі? Ні, ми помрем не в Парижі.

24.07.2023