www.ji-magazine.lviv.ua

Іванна Скиба-Якубова. керуюча партнерка PR-аґенції "Bagels & Letters", волонтерка соціальних проектів

Цей текст постав у підсумку двох дискусій. Одна називалася «Досвід і пам’ять — мапування майбутнього» і відбулася в Українському Домі в межах мистецького проєкту «Ти як?». Це питання, на яке чим далі, тим складніше відповідати. Щоби відповісти точно і чесно, треба було б оприявнити міріади власних — малих і великих — досвідів і водночас врахувати міріади досвідів слухача — відчути ґрунт, на який лягатиме твоя відповідь: так, щоб не травмуватись одне об одного, щоби бути почутим, щоб на місці емпіричного розриву не витворилась неподоланна прірва. Тому дедалі частіше відповідаєш щось на кшталт «Та нічого, а ти?» або ж «Функціонально», не заглиблюючись у деталі.

Друга розмова відбувалася на ІХ Книжковому Арсеналі і мала триґерну для багатьох назву «Чи можу я робити більше?». Окрім власне дискусії, всі чотири «арсенальні» дні — з розмовами приватними і публічними, — стверджували, що роздуми в цьому тексті — не авторські приватні ілюзії.

Та передусім у підґрунті тексту — величезний калейдоскоп власних досвідів авторки, набутих протягом цього «довгого року» від початку повномасштабного вторгнення. Зміни ролей, зміни оптик.

Ролі змінюються, досвіди залишаються. Питання в тому, що ми будемо робити з ними в майбутньому. Досвід трагедії народжує недовіру і злість, чи навпаки — налаштовує чутливість до світу? Досвід гідності стає універсальним чи лишається вибірковим? Досвід любові — чи витримує він перевірку взаємним болем?

Стверджуюсь в думці, що шукати словники для перекладу досвідів нам треба обережно й ретельно, і починати треба негайно. Апробовувати кожне слово з точки зору того, як воно прозвучить у парадигмі не нашого досвіду, а чужого. 

***

Говорячи про картографування воєнних досвідів, мусимо почати, певно, з того, що першим носієм, на якому вимальовується ця мапа, є наші власні тіла.

Сáме тіло першим стрибає під стіл чи у виярок, коли свідомість ще не проаналізувала звук вибуху. Тіло реагує на болісні спогади на кшталт присутності на ексгумаціях специфічними спазмами. Тіло рятує, реагуючи сльозами на тригерні нагадування про досвіди, які ми не опрацювали (або які в принципі неможливо опрацювати).

Виїжджаючи за кордон, ми впізнаємо одне одного в аеропортових чергах, парках, на платформах метро саме за цими, ледь помітними чужому оку, тілесними реакціями: за тим, як пригинається голова від звуку, який виявляється лише шурхотом швидкісного потяга чи навпаки, за абсолютним спокоєм серед натовпу, який чимось стривожився.

Досвіди, вкарбовані тілесно, найгірше надаються для пояснення. Вербального апарату вже давно замало, щоби насправді передати досвід життя в окупації чи під щоденними обстрілами. Але зрештою саме тілесні прояви досвідів і стають інструментом перекладу. Можна не мати досвіду евакуації в тісному потязі чи поїздки наосліп на прострілюваній території, де не можна увімкнути світло фар, але ми можемо бодай трохи наблизитись до їхнього розуміння, спираючись на відшукані в тілесній пам’яті спогади, набуті за інших обставин: страху, приниження, безнадії.

Цього довгого року ми отримали широченну емпіричну палітру. Досвіди доброти, любові, смирення, прийняття (не прощення, а саме щирого прийняття іншого), досвід надто близької смерті, досвід ненависті, досвід самотності чи набуття самості. Досвіди свободи і гідності, яким стало недостатньо бути просто словами: поставши на повний зріст, вони гучно потребують означення, оприявнення своїх щоденних маніфестацій.

Досвід доброти (й нерозривно пов’язаний із ним досвід любові) — один із найважливіших.

Під час Книжкового Арсеналу я була учасницею панелі з дещо невротичною назвою «Чи можу я робити більше?». Серед іншого, я говорила про те, що я можу більше — любити. Справжня любов не буває пасивною, вона спонукає робити простір кращим. Любов, яку ми схильні називати сліпою, змушує — бачити. Бачити (відчувати, чути) чужий біль і чужу нещасливість. Особливості, які можуть робити нас нібито «недосконалими», але, складені в спільний калейдоскоп, дають розмаїття, де окремішні скельця підкреслюють спільний узор.

Говорячи з багатьма і ровесниками, й нашими старшими, спогадуємо, що ми зростали у середовищах, де доброта була поняттям якщо не маргіналізованим, то ніби надто гучним і не зовсім доречним. «Не будь надто добрим», «будеш добрим — будеш лохом»: формули травмованого часу, коли гуманістичні ідеали не видавались доречними, а найуспішнішою формулою виживання (зокрема, бізнесу з конкуренцією, далекою від етичних норм) видавалась win-loose.

…Чим більше я спостерігаю — за собою, своїм оточенням, спільнотами, до яких я дотична, і, що цікавіше — ні, — тим більше мені видається, що ми перестаємо боятися бути добрими. Відрухові реакції доброти — реакції допомоги — поступово стають узвичайненими. Мізантропія не виглядає доречною вже навіть як поза. Не проявляти доброту (читай: не виявляти турботу про іншого) стало соромно. Все більше людей не лише не відмовляється, а шукає, кому допомогти.

Велика магія доброти полягає в тому, що доброта — вивільняє.

Дозволивши собі доброту, перестаєш дивитися на світ із нашорошеною недовірою, очікувати підступу. А відтак — пускаєш собі в життя більше людей і більше можливостей. Твориш мережі. Зрештою, дозволяєш собі не лише пропонувати допомогу, а й просити про неї. Парадокс: просити про допомогу — не вимагати, не чекати напружено, а саме вільно просити — може лише людина, яка дозволила собі доброту.

Нас учили, що зло породжує зло.

Я би трохи повернула цю тезу.

Самé зло, джерело зла, поза сумнівом, має отримувати чітку пропорційну реакцію у вигляді сили, покарання, знищення. В домайданні часи мої подруги, які вже мали дітей, просили мене, щоб я, розказуючи казки, говорила, ніби з драконом можна домовитися. Тепер цим дітям доводиться перезбирувати свої уявлення про світобудову. З драконом домовитися не можна. Дракон має бути убитий.

Та коли простір, який уже зазнав зла, отримує залагодження добром, — відбувається фрактальна магія. Добро себе реплікує.

Прикладів — безліч. От вам мій улюблений. У перші ж дні після контрнаступу (пряма протидія злу) на визволені території поїхали каравани гуманітарної допомоги (заліковування добром); люди ж із визволених слобожанських громад почали дзвонити в Харківський центр крові з питанням… як стати донорами. Добровільна пожертва крові — акт щонайчеснішої доброти.

На одній із панелей цьогорічного Книжкового Арсеналу грузинський воєнкор Раті Муджірі наполегливо говорив про те, що аби вижити у війні, ти маєш вбити бодай одну людину. Вбити людину — в собі. Натомість, усі інші розмови протягом чотирьох арсенальних днів остаточно переконували мене в тому, що ми на цій війні пішли іншим шляхом. Нашим порятунком на цій війні стало не вбивання в собі людини, а «відрощування» її. Не цинізм і безчуттєвість стали нашими обладунками, а щирість і емпатія, яку відчуваєш тілесно (і так, знову ж таки, знаходиш переклад між досвідами).

Можна було би вважати, що це «лимонні окуляри культурної спільноти», якій зручніше перебувати в парадигмі добра. Якби не дві речі.

Перша — надто багато людей зі спільноти мають на цій війні досвіди не «кабінетні», а польові. Тотальна більшість із нас у цій війні є не глядачами, а акторами: хтось служить у збройних силах, хтось збирає й опрацьовує свідчення про воєнні злочини окупантів, хтось вивозить людей із небезпечних районів — і все це досвіди, які роблять чуже горе і смерть дуже близькими й відчутними.

Друга — ті самі ноти чую в голосах (ба більше, діях!) людей з-поза спільноти культурних дієвців. Учительок і військовослужбовиць, які вижили в російському полоні. Вдів, які знайшли своїх загиблих чоловіків у масових похованнях і, повернувши їм гідність по смерті, — влилися у волонтерські рухи своїх спільнот. Військових, які ідуть по дворах звільненого селища зі словами «ми тут вам поруйнували, поки відстрілювались, то давайте полагодимо». ДСНСників і волонтерів, які, виснажені стихіями (пожежами після обстрілів чи великою повінню після підриву Каховської ГЕС), рятують із вогню й води мишей і хом’яків, бо все воно — живе. Список цих голосів буде більшим за межі такого тексту.

…Що буде з нашим досвідом доброти, коли ми зайдемо на території, окуповані 9 років тому?

Кирило Буданов, відповідаючи на питання про стратегію повернення на Донбас і Луганщину в інтерв’ю Дмитру Комарову, говорить про «батіг і пряник», повторно акцентуючи на батозі.

Моє тіло — неомильна моя мапа досвідів — реагує стисканням під ребрами і непроханими сльозами. Не маючи досвіду життя в окупації, я маю інший, ще дитячий, досвід існування в суспільстві приниження. Мені моментально спирає в сонячному сплетінні і грудях — бо поруч із повторенням про «батіг» немає жодного слова про повернення гідності. Та й загалом від концепції «пряника й батога» як принципу взаємодії вже трохи нудить, бо вона не передбачає суб’єктності того, з ким взаємодієш.

Я далека від ідеї всепрощення.

Ба більше. У багатьох випадках те саме моє тіло, що виросло в суспільстві приниження — але й неодмінного воздаяння  — реагує тим ривком плечей і рухом жовен, який зазвичай передує стрибку на кривдника. Мій криворізький запит на «переламати ноги» і «к чортовій матері на кар’єр» прошитий на давнішому рівні моєї емпіричної карти. На тих тектонічних пластах, які сформувалися в період, коло добро взагалі не розглядалося як доцільне.

Так, скажімо, коли моя товаришка розповідає про свою подругу, яку однокласник здав окупаційним службам за те, що говорила українською, мій перший внутрішній запит — прострелити йому коліно. Її бажання — «посадити його в тюрму».

У нас є колосальний запит вже навіть не на правосуддя — на покарання. На покарання кожного/ї, хто був «проти нас», діями великими чи малими.

Величезним викликом для нас стане необхідність відрізнити злочин від ідеологічної помилки. Злочин — від банального скотства (яке, подобається нам це чи ні, не карається за законом). Природно, нам хочеться покарати кожного й кожну, хто вголос чекали росію. Кожного, хто носив ковдри на блокпости так званим «ЛНР/ДНРівцям» ще в 2014-15-му роках. Але роззирнімося навколо: ми ж не караємо тих, хто роками голосував за януковичів чи кернесів. Ми не позбавляємо їх прав і навіть якось взаємодіємо. Люди, які мають паспорт моєї держави, мають право на безпечне буття в цій державі.

Я не певна, чи колись зможу запропонувати любов тим, хто 10 років тому не обрав любов до моєї країни. По щирості — я не хочу. Мені надто болить.

Але я певна, що люди на окупованих територіях, незалежно від ідеологічних позицій, мають звичайний людський запит на безпеку, добро і гідність. І коли ми повернемося в Донецьк, в Крим, в Луганськ, у нас не буде іншого варіанту, ніж втілити цей запит повною мірою. Простір, що зазнав усіх можливих проявів зла, має лікуватися добром.

Так, скажімо, фундація, з якою я зараз працюю, «Здорові рішення для відкритого суспільства», кілька тижнів тому на замовлення МОЗ розробила драфт стратегії майбутнього повернення на тимчасово окуповані території системи охорони здоров’я. Це і є один із проявів «лікування добром» того простору, який зазнав впливу зла. Право на безпеку, право на здоров’я, на гідність, — ті речі, з яких варто почати.

Жорстокість, якої зазнала людина, надто часто пускає паростки, що розростаються в її власну жорстокість, навіть не усвідомлену. Тут мені видається важливим не допустити прірви, великого часорозриву між «моментом жорстокості» й «моментом добра». Те саме з болем.

Публічний діалог про те, з чим ми прийдемо на давно окуповані території, нам варто було почати як мінімум з часів осіннього контрнаступу (а насправді — значно раніше). Саме тоді стало чітко зрозуміло, що ми опинимося в Донецьку й Луганську раніше, ніж зрозуміємо, що з ними робити. Ми опинимось на територіях, які 9 років прожили поза тією інституційною рамкою, яку ми тут витворили, які не знають звичних нам вже інституцій і політик, не пройшли реформу децентралізації. Ба більше — які не пройшли тих ціннісних трансформацій, які пройшли ми: «реформу відповідальності», «реформу людяності». Адже, попри все, ми стали вибудовувати людиноцентричні системи так, щоб оберігати людську гідність. Шлях у нас ще далекий і довгий, але ми бодай почали.

Ми прийдемо у зболений простір. Колеги, які займаються цими дослідженнями, наголошують, що на окупованих територіях відбувається повернення до форм «правосуддя», яких ми уже не знаємо: страти (в тому числі, позасудові), тортури.

Там розгортається тотальна маніпуляція доступом до медичної послуги. Примус до російських паспортів в обмін на доступ до медицини; вилучення лікарських засобів і обладнання; передача цивільних лікарень під потреби російських військових тощо. Відсутність тих прав і свобод, які ми тут усе ж таки вибороли (починаючи від доступу до реанімації чи вибору лікаря). Те, що відбувається з освітою, ми можемо бачити з періодичної появи відео з російськими вчительками та виховательками, які принижують наших дітей.

Нам доведеться знайти розумний баланс: з одного боку, розробити певні фінансові розрахунки, правову аналітику, суспільну комунікацію. З другого ж — пам’ятати, що громади мають власне право голосу й право бути почутими.

Якісь речі треба буде робити швидко — у випадку кровотечі пораненому накладають турнікет, не питаючи. Якісь в принципі не можуть дискутуватися з громадами (правосуддя й безпека). Інші ж, стосовні життя і розвитку громад, вимагатимуть ґрунтовного обговорення. Патерналістські підходи з примусом до готових рішень заведуть нас у прірву.

Очевидно, про що б не йшлося, — повернення системи правосуддя, охорони здоров’я, освіти тощо, — ми мусимо почати зі стратегії. З розмови про те, з чим же ми збираємося туди прийти. Очевидно, ми маємо прийти туди так, щоб відновити гідність, яку окупаційний режим планомірно забирав у людей рік за роком.

Чи можу я собі уявити, що відчуває людина, яка зрадила власне суспільство, власну державу? Я вважала, що ні.

Але на моїй тілесній карті досвідів назавжди закарбований досвід приватної зради — на жаль, не мене, а моєї. На цю провину, яку неможливо ані скасувати, ні забути, моє тіло реагує головним болем і шлунковими спазмами. Понад усе на світі мені б хотілося, щоб людина, яку я абсурдно, невмотивовано зрадила, обійняла мене й сказала: «Ми навчимося з цим жити».

p.s. Вже дописавши цей текст, я говорила про все це на Книжковому Арсеналі з Іриною Соловей, стратегинею з розвитку спільнот. Я казала «Іро, розумієш, я постійно закликаю до розмови про те, як ми будемо повертатися до співжиття з Донбасом, але спитай мене, чи я сама хочу їхати працювати в Донецьк після визволення, і я скажу тобі — ні, я не хочу». Ірина дуже спокійно подивилася на мене і сказала: «Але я покличу тебе — й ти поїдеш».

Зранку я прокинулась із думкою, що я безперечно поїду. Бо інакше все, що ми робимо, не набуде остаточного сенсу.

1 07 2023

http://korydor.in.ua/ua/stories/dosvid-dobroty-na-karti-tila-abo-z-chym-my-pryjdemo-tudy-de-bolyt.html