Мирослав Попович

Мені здається, що вперше я дізнався про філософа, професора Мирослава Поповича як про небожителя і неймовірно відважного, як на ті пізні совєтські часи, часи горбачовської Пєрєстройки, як про одного з лідерів українського національного Відродження, творців перших національних громадських організацій та ініціатив. Тобто він для мене, як і для мільйонів українців, існував як віртуалія, як хтось, хто відважився і зміг дискутувати з самим секретарем ЦК КПУ з ідеології Леонідом Кравчуком про доцільність все того ж  українського національного Відродження та його місця у Пєрєстойкє Горбачова. Згодом я доволі тісно познайомився і з Мирославом Володимировичем, і з Леонідом Макаровичем. І вони виявилися людьми, а не небожителями, з усім, що людям притаманне. Однак цей перший період мого, і всієї країни, віртуального знайомства з  Мирославом Володимировичем був надзвичайно важливим. Я думаю, що він був важливим і для самого  Мирослава Володимировича — він із академічного і напевно кабінетного вченого, а філософія передбачає певну снобістичну закритість, можливо навіть не очікувано для самого себе перетворився на публічного інтелектуала. Щось подібне сталося, скажімо, з Жаном-Полем Сартром (Jean-Paul Charles Aymard Sartre, 1905-1980). Однак не сталося з Мартіном Гайдеггером (Martin Heidegger, 1889-1976) чи неотоміст Жак Марітен (Jacques Maritain, 1882-1973) Чому? Напевне тому, що два перші почали обстоювати публічні порядки денні, яких вимагав час і актуальний суспільний процес — вони попали у мейнстрім, попали у свій час.  Мирослав Попович в  українське національне Відродження 1980-2000-х років, Жан-Поль Сартр — в неминучі модернізаційні зміни французького і европейського суспільств, які вилилися у студентську революцію у Парижі і не тільки 1968 року. Натомість Гайдеггер так і не дочекався своєї глибинної і в своїй природі ультраправої та ультраконсервативної революції, яка мала б охопити весь европейський світ, як Марітен  не дочекався новітньої католицької Контрреформації — політичні тренди цих нуртів радше йшли на той момент на спад і заникали. Для мислителя є величезним щастям попасти у свій час. Хоча, звісно, можна стати великим мислителем і не попадаючи у нього — як от не попав у нього Серен К’єркегор (Søren Kierkegaard, 1813-1855), який прожив життя анонімно, без жодного належного відгуку з боку суспільства на його більш ніж посутні міркування. Відгук прийшов після його смерті і втілився у екзистенціалістський рух ХХ сторіччя. Натомість Мирослав Володимирович виявився обранцем долі і по суті — щасливцем. Що, зрештою, і було одразу ж видно з усієї його життєвої постави. Якесь усвідомлення того, що він внутрішньо світла людина було очевидним одразу. Навіть у тепер хрестоматійній для української політології ситуації, коли у дискусії з Леонідом Макаровичем, який викручувався як вуж на петельні, обстоюючи ортодоксальну лінію КПУ, всупереч поступовим ідеям Мирослава Володимировича, логік, філософ і просто добра людина  Мирослав Володимирович зреагував дуже по-людському і по-українському  - та що з вами говорити. Не пам’ятаю цих слів достеменно, але емоційний посил був саме таким — незлобливим і з позиції людини, яка не викручується і софістикує, а просто говорить правду, що і тоді і завжди є дуже непросто. Непросто, якщо ти не відважишся говорити правду і з позиції правди — тоді легко. Для  Мирослава Володимировича тоді був час легкості, а, отже, правди, що не всім і не завжди трапляється у житті. Може це і було те щастя, яке променило з нього, коли він промовляв Ex cathedra.

Другим етапом мого знайомства з Мирославом Поповичем була початок і середина 1990-х, коли і я поволі входив у публічну сферу як самостійний діяч, видавець і головний редактор Незалежного культурологічного часопису «Ї» - на ті часи в Україні чогось подібного не було — бо ж це був дійсно незалежний, недержавний, не відомчий часопис. І не лише часопис, але й справді жива громадська організація, певен інтелектуальний рух. Тоді я мав за зразок французькі інтелектуальні часописи, як от “Tel Quel” “Esprit” ets. Тоді ми зустрічалися головно у студіях головних тогочасних телевізійних каналів на дискусіях, які тоді ще не перетворилися на інформаційні помийниці завдяки всяким “засланим козачкам” на кшталт Савіка Шустера. Дискусії тоді з обох сторін, оглядаючись назад, відбувалися не лише коректно з повагою до дискутанта, але й посутньо. Так, і Попович і я, не погоджувалися з думками комуністичних опонентів, однак це не був тупий хайп, якась логіка в дискусії була присутня і можна було розраховувати, що твої глядачі тебе почують. Це ще була епоха, коли формальна логіка ще мала сенс. А тому Мирослав Попович був затребуваним. Його чули.

Інколи, щоб бути ближчим до слухача,  Мирослав Володимирович погоджувався і на неординарний для професора та філософа прийом - “йшов у народ” - погодившись брати участь у ранішньому шоу, коли він сам у студії готовив сніданок, а водночас доносив глядачу посутні, як на той момент істини. Сьогодні це лише телевізійний формат і вже будь-хто, а точніше будь-ніхто, вдається до такого формату, однак сьогодні це лише самореклама. А тоді це не було профанацією, як сьогодні. На жаль сьогодні у часи “постправди” все стає профанацією.  Мирослав Володимирович жив у епоху, коли ще мала місце Правда — і він її, на своє, звісно, суб'єктивне розуміння намагався донести іншим. Можливо саме у цьому було і його попадання в час і його, так, напевно, і багатьох інших совістливих та сумлінних мислителів того часу щастя...

Дискусії у студії переходили у дискусії поза студією. Аж дійшло до того, що я сподобився бути запрошеним до свята-святих кожної людини — її дому - Мирослав Володимирович запросив мене до свого дому. Мене здивувало, що він скромно мешкав в району метро Академмістечка. Вдалося познайомитися не лише з приготовленими ним особисто стравами, але і з його філософствуючим пресимпатичним, проте гідним себе бульдогом. За філософськими “бесідами” нас, звісно, накрила дружина Мирослава Володимировича Лідія Артюх. І тут, під омофором знавця цієї справи пані Лідії, відкрилася ще одна філософська, і тут я не іронізую, сфера — проблематика філософії і практики кухонного мистецтва.  На той час пані Лідія вже мала у своєму доробку цілу книгу з проблематики української кухні “ Українська традиційна кухня”. Мирослав Володимирович та пані Лідія на довгі роки інспірував мене цією далеко не лише прикладною темою. Потім я видав ціле число Журналу «Ї» - “Філософія галицької кухні” (2013), де подав і свої скромні філософічні міркування з цього приводу у статті “Причинки до історії та філософії галицької кухні”.

Йшов час і громадська організація Незалежного культурологічного часопису «Ї» започаткувала ще одну, досить істотні як тоді, так і сьогодні громадську ініціативу. Ми усвідомили, що суспільство стає самим собою, не губить своєї ідентичності, коли є зв’язок поколінь, коли ми не дізнаємося через пів-сторіччя, що до нас було ще одне покоління українського національного Відродження, але воно було розстріляне НКВД. Ба більше — у наш час ще живуть достойні інтелектуали, які є учасниками творення цього Відродження, однак живуть дещо обіч від галасливих мейстрімів сучасності. Ми зробили спробу певним чином зв’язати різні покоління людей, які зробили чимало для все того ж українського Відродження — і не обов’язково це мали бути українці чи громадяни України. Вся акція вшанування достойних і привернення до них уваги оформилася у щорічну академію та “сильвестровий” прийом у Палаці Потоцьких у Львові — захід відбувається щороку напередодні Різдва та Нового року. Для Львова це один з найпрестижніших громадських заходів. Попасти на нього не так просто — Дзеркальна зала палацу може прийняти тільки сто достойних. При цьому Висока Капітула Незалежного культурологічного часопису «Ї» щороку визначає одного-двох номінантів, яких уклінно просить, на знак великої поваги та високо цінуючи їхні заслуги, прийняти Орден “За інтелектуальну відвагу Незалежного культурологічного часопису «Ї»”. Вся церемонія відбувається не менш пишно, ніж церемонія вручення, скажімо, Ордена Золотого руна. І точно дійсно достойним, а не з огляду на політичні чи навіть корупційні заслуги, як на жаль часто у нас трапляється. Ця традиція вже незмінно існує чверть стороіччя — двадцять чотири роки! Не кожна ініціатива живе так довго. За весь час прийняти Орден “За інтелектуальну відвагу Незалежного культурологічного часопису «Ї»” дали згоду Борис Тарасюк, Наталя Яковенко, Мирослав Попович, Емма Андієвська, В’ячеслав Брюховецький, Роман Віктюк, Мирослав Маринович, Валентин Сильвестров, Григорій Грабович  Борис Гудзяк, Анджей Нікодимович, Павло ,Роман Петрук, Богдан Осадчук, Євген Захаров, Мустафа Джемільов, Леоніда Фінберг, Ігор Ісіченко, Анатолій Гриценко, Оксана Пахльовська, Андрій Содомора, Ольга Гнатюк, Ярослав Грицак, Мойсей Фішбейн, Богдан Гаврилишин, Богдан Сорока,  Кармелла Цепколенко, Костянтин Сігов, Микола Княжицький, Руслана Лижичко, Богуміла Бердиховська, Сергій Дацюк, Влад Троїцький, Тіберій Сільваші, Іза Хруслінська, Тарас Прохасько, Оксана Линів, Павел Смоленський, Євген Бистрицький, Йосиф Зісельс, патріарх Філарет, Тамара Гундорова, Станіслав Росєк, Олександр Ройтбурт, Роман Кісь, Орест Друль, Юрій Щербак, Андрєй Піонтковскій, Петро Рихло, Тарас Компаніченко, Влада Ралко, Володимир Будніков, Тімоті Снайдер, Альвідас Нікжентайтіс, Анджей Бетлей, Олег Хома – преціально перелічую це коло, яке, як на нас, є дуже достойне. І одним з перших номінантів у 2002 році став професор Мирослав Попович – він один з тих, хто виставив планку. Мирослав Володимирович отримував Орден разом з фантастичною українською поеткою та маляркою Еммою Андієвською з Мюнхена. Не можу не похвалитися, що тоді і мій дім вшанувала ця достойна пара номінантів.

Багатьох з цих достойних вже немає у цьому світі. Однак ми горді з того, що, якщо не Українська Держава, у якої, як знаємо, були різні періоди, то ми віддали їм належне. Хоча не всім. З чого справді сумуємо.

Здається, що не лише я, але й усе середовище Незалежного культурологічного часопису «Ї», а також Львова зробило все можливе, щоб не лише вшанувати достойного кавалера Ордена, але й, на міру своїх можливостей, акцентувати на неперехідних заслугах Мирослава Володимировича для розвитку України як сучасної демократичної держави та українського громадянського суспільства зокрема.

Львів, 19 листопада 2023 р.