www.ji-magazine.lviv.ua

Роман Кечур, психіатр, психотерапевт, психоаналітик, громадський діяч

або

КУЛЬТУРА ЯК ТЕ, НА ЧОМУ МИ СТОЇМО

Виступ у секції "Культура як Капітал" на Ceo Club Global Culture Forum 2026: U-Culture: від культурної сили до присутності у світі (29.09.26)

 Соціальність через дзеркало культури

Людина за своєю природою є істотою суспільною. Ця фундаментальна потреба в соціальності є наслідком самого способу побудови людської психіки. Психічний простір кожного з нас починає формуватися лише через взаємодію з іншими, яку ми називаємо материнським доглядом, вихованням і навчанням. Звідси і подальша приреченість на прагнення подолати індивідуальну ізоляцію та знайти своє місце серед собі подібних. Це прагнення реалізується через універсальний інструмент – культуру. Культура виступає первинною інфраструктурою людського співжиття, простором, де хаотичні біологічні істоти перетворюються на структуровану спільність. З цього погляду, коли ми говоримо про групу людей, яка належить до одного смислового поля, ми називаємо її етносом або, у ширшому контексті, культурною спільнотою.

В історичному процесі ця культурна спільність породжує феномени нації як своє соціокультурне вираження. Існує два фундаментальні погляди на цей процес. З одного боку, модерністський підхід Бенедикта Андерсона (1936–2015)  пропонує концепцію «уявленої спільноти». Нація, за Андерсоном, є конструктом епохи Модерну, який виник завдяки «друкованому капіталізму». Оскільки мільйони людей ніколи не побачать одне одного особисто, масовий друк та спільна мова дозволили людському розуму уявити свою єдність, одночасно перебуваючи в одному інформаційному просторі. Націоналізм, таким чином, прийшов на зміну релігійним системам та династичним об’єднанням минулого, задовольняючи екзистенційну потребу людини в подоланні самотності та смертності через приналежність до вічного образу нації.

З іншого боку, Ентоні Сміт (1939–2016) доповнює, що нація не виникає на порожньому місці. В її основі лежить етнос (ethnie) – глибоке домодерне коріння, що тримається на міфах про спільне походження, історичній пам'яті, символах та культурній солідарності. Для Сміта культура є не просто інструментом уявлення, а органічним фундаментом і психологічним якорем, який дає людині відчуття безпеки та зв'язку поколінь.

Незалежно від того, чи є нація сконструйованою, чи проростає з давнього коріння, саме культура стає тією мовою, якою людина артикулює свою потребу бути частиною соціуму.

Когнітивний бар'єр і символ як спрощення хаосу

Проте потреба в культурі зумовлена не лише прагненням до соціальності, а й фундаментальною обмеженістю людського розуму. Наш мозок не здатний безпосередньо обробити нескінченну реальність Всесвіту, її первинний хаос, непередбачуваність і травматизм. Пряме зіткнення з цим хаосом викликало б ментальний параліч. Тут на допомогу приходить мистецтво, створюючи символічні форми.

Як зазначав філософ і культуролог Ернст Кассірер (1874–1945), людина є символічною твариною (Animal Symbolicum). Ми не взаємодіємо з фізичним світом безпосередньо – ми будуємо між собою та реальністю прошарок зі знаків, мови та міфів. Символ у мистецтві виступає як максимальне спрощення та узагальнення. Розум через свою засадничу неспроможність осягнути реальність шукає універсальні коди. Один художній образ, один національний пейзаж, поетичний рядок чи візуальний знак (як-от тризуб, хрест чи вишиванка) здатні миттєво згорнути й заархівувати в собі тисячоліття колективного досвіду, трагедій та перемог.

Мистецтво класичної епохи структурувало реальність через естетику досконалого – через форму, пропорцію та гармонію. Тогочасні живопис, музика й театр постулювали тріумф порядку над хаосом. Завдяки цим спрощеним, ідеалізованим художнім кодам мільйони різних індивідів отримали змогу однаково сприймати світ, що забезпечило стабільність соціальних зв'язків та міцність національних міфів. Культура тривалий час функціонувала як захисний щит, який оберігав обмежений людський розум від жаху буття.

Технологічний мімесис та потяг до деконструкції

Усе змінилося із винайденням фотографії та технологій масового тиражування. Вальтер Беньямін (1892–1940) чітко зафіксував цю точку повороту: коли технологія забрала у мистецтва функцію точної імітації реальності (мімесису), художній простір втратив свою колишню «ауру». Реальність почала розчинятися у тому, що Жан Бодріяр (1929–2007) згодом назвав симулякрами – знаками, які більше нічого не відображають, окрім самих себе.

Втративши потребу відтворювати ідеальну гармонію, західне мистецтво Модерну та Постмодерну здійснило радикальний розворот. Воно перейшло від естетики досконалого до деконструкції цілого. Почалася епоха «смерті великих наративів», описана французьким філософом-постфрейдистом Жаном-Франсуа Ліотаром (1924–1998). Розум мас більше не вірив у глобальні пояснювальні системи – ні в релігію, ні в безумовний прогрес, ні в монолітні національні міфи. Як наслідок, мистецтво відмовилося від цілісної форми, гармонійного сюжету та єдиного художнього простору, втратило первозданну наївність та функцію структурування реальності і зменшення ентропії перцептивного світу. Спільноти розпалися на фрагменти, суспільство атомізувалося.

У цьому тотальному руйнуванні структури можна виразно вбачати прояв психоаналітичного потягу до смерті (Танатосу), описаного Зігмундом Фройдом. Якщо життя і класична культура – це постійне ускладнення, побудова жорстких раціональних структур, то Танатос – це прагнення системи повернутися до первинного, безформного, неорганічного стану хаосу. Деконструкція в сучасному мистецтві стала ментальним нігілізмом: змучений катастрофами ХХ століття людський розум через бунт проти форми намагався знищити саму ідею порядку та краси, оскільки «після Освенціма» класична краса виглядала як фальш. Мистецтво почало нищити власне тіло зсередини, демонструючи, що будь-яка гармонія є штучною ілюзією.

Стерилізація споживацького буття. Табуювання смерті  

Поки сучасне мистецтво Заходу бавилося у деконструкцію форми на полотнах та в галереях, реальне повсякденне життя західної цивілізації пішло протилежним шляхом – вона вибудувала потужні інституційні бар'єри, які ізолювали людину від реальної смерті та страждання.

Французький історик Філіп Ар'єс (1914–1984) детально описав цей зсув як перехід від «прирученої смерті» до «смерті перевернутої». У традиційних суспільствах смерть була інтегрована в повсякденність: померлий кілька днів лежав удома, родина й громада перебували поруч, діти були учасниками цього процесу. Смерть була публічною, вона проживалася колективно, зміцнюючи соціальність.

Сьогодні ж західний світ перетворив її на найбільше табу. Смерть перемістилася у закриті простори: лікарняні палати, морги, віддалені похоронні бюро та окремі, ізольовані місця для ритуалів. Вона стала медикалізованою та непристойною.

 Зігмунт Бауман (1925–2017) пояснює це логікою капіталізму та культури успіху. Суспільство споживання вимагає від індивіда вічної молодості, продуктивності та оптимізму. Смерть – це абсолютний провал цієї ринкової моделі. Тому сучасна людина живе у штучному, стерильному акваріумі ілюзорної безпеки, де  екзистенційні загрози винесені за межі видимості.

Оскільки індивід не може перемогти смерть загалом, культура споживання розбила її на мільйон маленьких «проблем», які можна розв'язати: дієти, спорт, медицина, безпека автомобілів.

Проте ця примусова ізоляція смерті призвела до трагічного парадоксу. Оскільки людський розум на глибинному рівні знає про свою конечність, але культура забороняє бачити цю конечність і мислити про неї, Захід охопила епідемія хронічної тривоги, панічних атак та депресії. Ізоляція смерті не подарувала спокою – вона створила нове Табу на заміну колишній забороні сексуальності. Кожен знає про смерть, але ніхто не може про неї мислити. Як кожна табуйована істина, заперечення смерті породило онтологічну тривогу, яка щодня підточує західне суспільство зсередини.

Радикальна автентичність першого вагона. Мистецька місія України

І саме в цій точці історії виникає феномен сучасного мистецтва України. Ми опинилися в епіцентрі ситуації, де всі вищезгадані тенденції зіткнулися в одній точці реальності. Українці сьогодні одночасно переживають війну, фізичну смерть та щоденну деконструкцію свого життєвого простору. Для нас деконструкція – це не інтелектуальна гра постмодерністів зі знаками, а реальні руїни наших будинків, понівечені ландшафти та розірвані тіла близьких.

Яким має бути наш наступний крок у мистецтві? Що ми маємо сказати західній людині, яка спостерігає за нами крізь екрани своїх гаджетів?

Наше мистецтво має виступити як носій радикальної екзистенційної автентичності. Наше головне послання до Заходу просте, але безкомпромісне: «Не ховайся від смерті. Прийми неминучість, і твій хронічний страх та тривога зникнуть».

Українське мистецтво сьогодні має сміливість відмовитися від нігілізму західної постмодерної іронії. На руїнах форми ми здійснюємо реконструкцію великих смислів. У різних формах ми повертаємо у світовий культурний простір фундаментальні поняття: гідність, жертовність, любов, пам'ять та справжню солідарність. Це схоже на японське мистецтво кінцуґі, де розбитий посуд склеюють золотом, не ховаючи тріщин, а роблячи їх частиною нової гармонії.

Ми маємо зруйнувати оптику відстороненого жалю, через яку Захід дивиться на нас як на «екзотичну жертву» далекого конфлікту. Ми повинні заявити світові через мистецькі образи, перформанси та тексти головне повідомлення:

«Ми такі ж, як ви. Ми і є ви. Ми всі їдемо в одному поїзді глобальної історії. Просто наш вагон – перший, і він уже приймає на себе удар первинного хаосу та нещадної ентропії».

Україна сьогодні повертає європейській культурі її власну, колись забуту філософію екзистенціалізму. Але ми робимо це не мовою теоретичних трактатів, а мовою мистецтва смертних, яке народилося в прифронтових  містах, в окопах, у підвалах під обстрілами та на руїнах наших поселень.

Прийнявши присутність смерті, українське мистецтво парадоксальним чином віднаходить свободу і повноту буття. І це той досвід подолання ілюзій, який ми зобов'язані передати всьому людству, повертаючи культурі її первісну функцію – бути перехідним простором між обмеженим людським розумом і нещадною величчю реального світу.

10.10.2026

https://zbruc.eu/node/125511