незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Андрій Кулик«Катарсис» у АрістотеляНа думку Арістотеля, розв’язка трагедії тісно пов’язана з поняттям, яке він позначав терміном
«катарсис». Уперше таке тлумачення запропонував філолог Якоб Бернейс (1824-1881), дядько дружини Зигмунда Фройда. На його думку, катарсис (як очищення)
спричиняє процес абреакції – зняття накопиченої психічної напруги через вивільнення емоцій. Саме катартична функція абреакції стала одним із перших методів психоаналізу, розроблених Фройдом, і згодом предтечею сучасних форм психотерапії, зберігши вплив арістотелівської думки до наших днів. Бернейс наполягав на тому, що в давньогрецькій трагедії катарсис мав «медичну», або «патологічну», природу, обґрунтовуючи це твердженням, що в Давній Греції слово «катарсис»
означало лише дві речі: або спокутування
провини, або усунення чи полегшення
хвороби завдяки медичній допомозі. Варто зазначити, що Арістотель
вживав термін «катарсис» і
в інших контекстах – зокрема,
у трактаті «Політика», де він позначав ним зняття емоційного збудження за допомогою «бурхливих і пристрасних мелодій». Катарсис тлумачили по-різному: як прояснення, очищення, позбавлення, просвітлення, і кожне з цих трактувань
має свої підстави й переваги. По суті, ця теорія
й досі окреслює неявні епістемологічні контури сучасної «культури травми», тобто медикалізує й патологізує людські страждання, припускаючи, що різні форми
очищення (зокрема різні типи психотерапії)
здатні звільнити постраждалих від їхньої «травми». Однак Арістотеля цікавив не лише психологічний, фізіологічний чи емоційний стан людини, і тим паче не психопатологічні розлади. Він уважав, що трагедія має
завершуватися розв’язкою, здатною спричинити суттєві трансформаційні зміни у глядачах. Досвід взаємодії афінських громадян із трагедією
(а не просто її споглядання)
являв собою дивовижне поєднання
естетичної, інтелектуальної,
емоційної, етичної, соціальної, релігійної та багатьох інших форм участі. Метою цього було зробити
екзистенційні реалії людського життя зрозумілими для глядачів, щоб вони залишали виставу збагаченими – отримавши для себе щось важливе від усієї
події. На думку Арістотеля, трагедія має спонукати громадян
до рефлексивних роздумів
про людську біду, тим самим удосконалюючи й облагороджуючи їх. У контексті громадської участі й щирої залученості примітивні страждання, які передає трагедія, не просто проходять очищення – вони перетворюються й набувають гідності. Рефлексія на книгу Реноса Пападопулоса – «У чужому домі»
15 07 2026 |
