Андрій Кулик

Про містичне осяяння

Життя стається там, де з’являється трикрапка. Не крапка – вона все завершує, – а саме трикрапка: знак того, що сказане ще не вичерпало сказане.

Мартін Гайдеґер наполягав: спробуймо промовити щось про самі ці трикрапки. Бо факт, що вони існують, уже є вимогою – про них треба щось сказати.

Це почуття «більшого», яке проривається у миттєвостях, майже незбагненних, майже смішних своєю буденністю.

Артур Шопенгавер зустрів його на гірській вершині на світанку. Фрідріх Ніцше – у своєму літньому домі в Швейцарії. Карл Ясперс – вдивляючись у болото.

Бертран Расел – у раптовому містичному осяянні 1914 року. Марсель Пруст – у смаку тістечка «Мадлен».

Раціональне тут ні до чого. Світ розкривається не через аргумент, а через нудьгу, радість, гнів, трепет – почуття, які самі себе не пояснюють, а просто відчиняють двері.

Вацлав Гавел, дивлячись із в’язничного вікна на дерево, описав саме такий момент:

«Коли я спостерігав за невловимим трепетом його листя на тлі нескінченного неба, мене охопило почуття, яке важко описати: раптово я, здавалося, піднявся над координатами свого миттєвого існування у світі – в певний стан поза часом, у якому всі прекрасні речі, які я коли-небудь бачив і переживав, існували в повному “по-справжньому”».

Є в цьому й інша, якась тихіша правда: природа вся вміщається в людській душі, але людина природою не вичерпується.

Є в ній щось, що володіє словом і саме через слово виходить за межі природного світу – і відтоді вже завжди більше й ширше за нього.

Те, чим для Декарта була очевидність, для Пруста стало радістю.

Здивування, яке колись знали греки, ми давно забули, а варто було б прислухатися до гармонії буття. Ми ж завжди надто чимось зайняті…

8 07 2026