www.ji-magazine.lviv.ua

Віктор Ягун

Останні події змушують мене знову звернутися до історії. Не тому, що хочеться шукати в ній розради, а тому, що ми, здається, знову опинилися перед випробуванням, яке українці проходили вже неодноразово.

У Вашингтоні дедалі відвертіше говорять мовою економічних інтересів і політичних домовленостей. Дональд Трамп після телефонної розмови з путіним оголошує про домовленість щодо постачання російського дизельного пального, а американська адміністрація послаблює відповідні санкційні обмеження.

У кремлі продовжують погрожувати Україні, вимагають територіальних поступок, завдають ударів по наших містах і фактично демонструють, що не збираються відмовлятися від своїх імперських цілей.

А всередині України дедалі голосніше лунають заяви тих, кого вже називають так званою "партією миру".

І тут я хочу поставити одне просте запитання.

Невже ми знову маємо пояснювати світу, що українці — не товар, наша держава — не предмет торгу, а наша свобода — не розмінна монета у великій геополітичній грі?

Історія України — це не історія безперервних перемог. Це історія страшних поразок, утрачених можливостей, внутрішніх чвар, зрад і катастроф.

Нас намагалися асимілювати імперії. Нам забороняли мову. Знищували нашу інтелігенцію. Морили голодом. Розстрілювали, депортували, засилали до таборів. Позбавляли власної держави й права розпоряджатися своєю долею.

Нас переконували, що ми не існуємо як окрема нація. Що наша історія — чужа. Що наша мова — непотрібна. Що наше майбутнє повинні визначати інші.

І щоразу знаходилися ті, хто радив змиритися, пристосуватися, домовитися із сильнішим. Хто пояснював, що спротив безглуздий, а свобода коштує надто дорого.

Але Україна поверталася.

Після знищення козацької автономії. Після поразки визвольних змагань 1917–1921 років. Після Голодомору та сталінського терору. Після десятиліть радянського панування.

Ми відновили незалежність у 1991 році. Захистили своє право на політичний вибір на Майданах. Піднялися на боротьбу у 2014-му. І не дали знищити нашу державу у 2022-му.

Бо є те, чого завойовники вперто не розуміють.

Україна — це не лише територія. Не лише президент, парламент, уряд чи армія. Україна — це народ, який навіть після найжахливіших поразок знаходить сили знову боротися за себе.

І саме тому я з великою тривогою спостерігаю за нинішніми розмовами про мир.

Я не знаю жодного українця, який би не хотів завершення цієї страшної війни. Передусім цього хочуть наші військові, які щодня ризикують життям. Цього хочуть родини загиблих, поранені, полонені, мільйони людей, які втратили свої домівки.

Але між прагненням миру та готовністю прийняти будь-які умови агресора — величезна прірва.

Мирні переговори самі по собі не є зрадою. Компроміс не завжди означає поразку. Однак мир, який не усуває причин агресії, не містить надійних гарантій безпеки й залишає росії можливість повторити напад, ризикує стати лише перепочинком перед наступною війною.

Саме тому мене насторожує політична гра навколо назви "партія миру".

Хто дав комусь монополію на мир? І чому тих, хто говорить про необхідність оборони, намагаються протиставити тим, хто закликає до переговорів?

Справжня "партія війни" сьогодні сидить у кремлі. Саме там ухвалюють рішення про нові удари, окупацію та продовження агресії.

Українське суспільство має повне право обговорювати шляхи завершення війни. Але ці дискусії не повинні перетворюватися на торг правом України залишатися незалежною державою.

І ще одне.

Я не маю ілюзій щодо міжнародної політики. Великі держави керуються передусім власними інтересами. Союзники можуть змінювати пріоритети, президенти — позиції, а дипломатичні домовленості — умови.

Ми вдячні всім, хто допомагає Україні. Але вдячність не означає відмови від власних національних інтересів.

Трамп має право дбати про економіку Америки. Європейські лідери — про безпеку власних країн. Але ніхто з них не має морального права вимагати від українців забути своїх загиблих, погодитися на безправ'я або прийняти майбутнє, у якому росія знову вирішуватиме нашу долю.

Ми вже заплатили за незалежність надто високу ціну.

І ця ціна вимірюється не територіями на картах і не цифрами в дипломатичних документах.

Вона вимірюється людськими життями.

Могилами наших воїнів. Зруйнованими містами. Дітьми, які виросли під звуки повітряних тривог. Родинами, які ніколи більше не зберуться разом.

Тому не треба пояснювати українцям, що вони повинні втомитися від боротьби. Ми втомилися. Страшенно втомилися.

Але втома — це не капітуляція. Біль — це не поразка. А прагнення миру — це не згода на рабство.

Історія навчила нас ще одного: Україну часто підводила не відсутність мужності, а брак єдності, стратегічного мислення та відповідальних державних рішень.

Тому сьогодні нам потрібні не красиві заклики до вічного спротиву, а сильна армія, ефективна держава, сучасна економіка, надійні союзники та суспільство, здатне відрізняти реальний мир від небезпечних ілюзій.

Ми не безсмертні. Ми не непереможні. Ми можемо зазнавати болючих втрат.

Але наша історія доводить, що навіть утративши державу, українці неодноразово знаходили сили відродити її.

І я хочу, щоб це зрозуміли і в москві, і у Вашингтоні, і в європейських столицях. І особливо ті, хто сьогодні всередині України намагається перетворити природне людське прагнення миру на політичний капітал.

Ми хочемо миру. Але миру, після якого нашим дітям не доведеться знову брати зброю, щоб доводити своє право називатися українцями.

Україну можна тимчасово позбавити територій. Можна завдати їй тяжких ран. Можна змусити пережити нові трагедії.

Але не можна остаточно знищити народ, який усвідомлює, хто він, пам'ятає своє минуле й не відмовляється від майбутнього.

Бо Україна — це не те, що нам подарували сильні світу цього.

Україна — це те, що покоління українців виборювали, втрачали й знову відвойовували.

І саме тому нікому не вдалося поставити остаточну крапку в нашій історії.

Не вдасться зробити це й нинішнім агресорам.

НАМ ПОТРІБЕН МИР. АЛЕ НЕ ЦІНОЮ ЗНИКНЕННЯ УКРАЇНИ!

12 10 2026