www.ji-magazine.lviv.ua

Інна Золотар

27 березня цього року минула двадцята річниця смерті Станіслава Лема. Помер він у Кракові, похований там же — на Сальваторському цвинтарі. На відміну від ювілеїв з нагоди дня народження чи виходу першої книги, річниця смерті письменника в Польщі проходила тихіше, камерніше та супроводжувалась обговореннями його творів, (не)присутності Лема на полицях сучасних читачів й актуальності Лемових передбачень майбутнього.

У рідному для Станіслава Лема Львові його часом для згадування, пам’ятання та цитування є осінь, а точніше — вересень. Це місяць його народження, сезон літературних і книжкових фестивалей, але також — дати початку війни, яка для Лема, Львова та їхньої спільної історі, змінить все.

Саме восени у Львові проходили Лемівські фестивалі, від 2016 року. З усіх подій про Лема, на яких довелось бути, запам’ятались перегляд і обговорення фільму Бориса Ланкоша «Автор Соляріс», де вперше для масового львівського глядача озвучили єврейський бекграунд у біографії Лема, мапа з львівськими адресами Лема, українська прем’єра книги Войчеха Орлінського «Лем. Життя не з цієї Землі» та знайомство з Аґнєшкою Гаєвською, яка прочитала чудову лекцію у Львівській ратуші та 2021 року закінчила біографію письменника «Лем. Вигнаний з Високого замку», яка, на мою думку, є найкращою книжкою про письменника з усього, що мені довелось читати.

І ці осінньо-лемівські львівські події, які встигли відбутись до повномасштабного вторгнення, для мене висвітлили декілька речей.

Насамперед те, як Львів любить Лема. Місту та містянам приємно погрітися в променях слави відомого письменника-фантаста, ділити з ним його місто, його історії, простори та будівлі, користати з літературного і, потенційно, туристичного капіталу, яким є його творчість.

До того ж, це один з небагатьох польських письменників, якого в Україні добре знають. Його читали і читають у Харкові, Сумах, Києві, Ужгороді та інших регіонах, і про його творчість в жанрі наукової фантастики готові говорити в різних аудиторіях далеко за межами Львова.

Поза тим, сучасні львів’яни досить легко сприйняли Лема як свого попри польську прописку його творчості та єврейське походження. Його твори не спричиняють ідеологічних суперечок, не бринять історичною напругою, а опис цукерні Залевського — найбільш цитований фрагмент «Високого замку» — цілком замирює та тішить самолюбство і колишніх довоєнних львів’ян в еміґрації, і сучасних львів’ян, родини яких приїхали до Львова після 1947 року. 

Правда, таке цілком позитивне сприйняття Лема як частини львівської історії довго не знаходить відображення у топографії міста. У 2011 році, коли відбувалося онлайн-голосування серед містян за назву для львівського аеропорту, ім’я Станіслава Лема не ввійшло навіть до п’ятірки пропонованих імен, поступившись і королю Данилові, і Степанові Бандері. Традиційне для наших широт вшанування памʼятною табличкою теж довго не відбувалось, аж нарешті у 2021 році у супроводі польсько-українських перепалок навколо «правильних» формулювань на фасаді родинного будинку таблицю було відкрито. Найменування вулиці чи простору на честь письменника теж наштовхнулась на численні перешкоди: у 1991 році на хвилі перших перейменувань Лем ще «не встиг» повернутись львівською частиною своєї біографії, тому вулицю, на якій мешкала родина Лемів, перейменували на честь Богдана Лепкого. Звісно, що вже потім перейменовувати перейменоване, та ще й на честь українського діяча, рука не піднялася, тому пошуки затягнулись, аж врешті у 2022 році простір на перехресті вулиць Вітовського, Сахарова, Героїв Майдану, Нечуя-Левицького та Коперника, які знають (і ненавидять!) всі водії Львова та згадують всі пішоходи, яким довелося бодай раз зустріти зливу в цьому місці, отримав назву на честь Станіслава Лема. Я досі шукаю Лема в цьому просторі, проте готова дати шанс креативним індустріям та коворкінговому хабу Lem Station створити цікавий, інноваційний спільно-простір для мешканців Львова, гідний науково-фантастичних ідей та текстів письменника.

А поки реакції відвідувачів подій та читачів у Львові доводять, що попри всю фантастичну спадщину Станіслава Лема саме «Високий замок» залишається для містян головним львівським текстом письменника.

І сталося так, що один текст, поверхове прочитання його більшістю львів’ян через призму ностальгії за тістечками та цукернями, лемівська топографія, яка виростає з цього тексту, не можуть відповісти на питання, яке звучить із залу під час кожної події: чому він не приїхав? Не приїхав тоді, коли в УРСР йому пропонували влаштувати візит до міста його народження, не приїхав, коли вже не було СРСР, не приїхав попри численні та наполегливі запрошення з львівського боку? І мені здається, щоби відповісти на це питання, треба на якийсь час відкласти в бік «Високий замок», спробувати прочитати інші тексти Лема, увімкнути уяву та подивитись на сьогоднішній львівський простір його очима.

Зазначу відразу, що Станіслав Лем зробив одну спробу відвідати Львів, проте в останній момент він передумав. У 1967 році він разом з дружиною Барбарою поїхав до Перемишля, рідного міста мами Станіслава Лема, але вже на перемиському вокзалі вони зрозуміли, що не зможуть. Лавина емоцій, спричинена тягарем спогадів, яка накрила подружжя Лемів в Перемишлі (родина Барбари теж була з Галичини), назавжди закрила питання про можливість повернення до Львова.

Звідки ці емоції і де про це можна дізнатись? Звісно, з біографії, його творів і простору. З біографіями найлегше, тут є що почитати, тому просто заохочую сягнути по праці Аґнєшкі Гаєвської, Войчеха Орлінського, Станіслава Береся та інших.

А от з простором цікавіше. Якщо візьмемо мапу «Місто Лема», створену у 2016 році до однойменного фестивалю, то побачимо там 14 локацій. З них дванадцять — це місце народження, навчання, прогулянок, улюблених місць по дорозі до школи. Тут запропоную самостійну гру: уявіть, що Станіслав Лем таки наважився і встиг приїхати до Львова на початку 2000-х. І захотів пройтися знайомими вулицями від вокзалу попри Політехніку, до якої мріяв вступити, до центру, відвідати Єзуїтський парк, подивитись на будинок в якому народився і виріс? Які пам’ятники, назви вулиць, пам’ятні таблички він побачив би?

Ще дві точки на мапі Лема пов’язані з часами нацистської окупації Львова: це адреса на вулиці Шолом-Алейхома, де була адвокатська контора його cтрийка (дядька) і куди Лем змушений був переїхати з батьками восени 1941 року; і в’язниця Бригідки, де Лем дивом вижив під час львівського погрому влітку 1941 року. Проте є простір, якого на мапі нема, але який важливо додати. Це Єврейський шпиталь і територія гетто. Про це Лем розповів у своїй першій книжці.

Першим львівським текстом Станіслава Лема була трилогія «Невтрачений час». Він пише її у повоєнному Кракові наприкінці сорокових років, коли остаточно вирішує не пов’язувати своє життя з медициною. Ця трилогія є лемовою художньою рефлексією на воєнну травму. До Кракова він прибуває, маючи за плечима досвід погрому 1941 року, в якому дивом вижив, пам’ять про гетто, де загинула майже вся його львівська родина, навички виживання в окупації, втрату рідного дому та міста, а також усвідомлення усього спектру виборів, які робили його друзі, колеги й сусіди під час війни, отримавши владу над слабшими. Наскрізної ідеєю трилогії є те, як легко люди можуть виокремити групу інших, позбавити суб’єктності та винести за дужки закону та моралі, відмовляючи в праві на життя.

Українською мовою перекладено лише першу книгу трилогії — «Шпиталь Преображення». Головним її героєм є молодий лікар Стефан Тшинецький. Під час війни він починає працювати в психіатричному шпиталі з «мавританськими вежами». І попри те, що Лем жодного разу не називає місто, львів’яни легко впізнають за архітектурними підказками єврейський шпиталь, що зараз є пологовим будинком, а за подіями і змістом можна вгадати психіатричну лікарню на Кульпаркові. Нагадаю, що за єврейським шпиталем до Другої світової війни було старе єврейське кладовища, а територія за шпиталем була територією гетто в його перших кордонах. Викликом для головного героя є не тільки супровід та підтримка людей в їхній недузі, але й порятунок пацієнтів від остаточного знищення нацистами.

У другій та третій частині трилогії Лема, «Серед померлих» та «Повернення» відповідно, прочитуються реалії погрому в Бригідках та львівському гетто. Ці книги цензура затримала на сім років. Наприкінці 1940-х років, коли Лем написав ці частини, вони могли стати важливим свідоцтвом нацистських злочинів у Східній Європі. Проте в 1950-х роках, коли цензура нарешті дозволила друк, сприйняття і фокуси пам’ятання війни у повоєнній Польщі трансформуються. Через суттєві зміни кордонів, у Польщі за основу беруть центральнопольський досвід переживання війни, який відкидає найбільшу травму поляків Львова — втрату рідного міста і дому. Ще складнішою була ситуація з єврейським досвідом часів Другої світової війни. Уже після завершення бойових дій Польщею проходить хвиля погромів, яка змушує більшість євреїв, колишніх львів’ян зокрема, або виїхати з країни, або мовчати про свої травми. Тож на момент виходу трилогії серед читачів Лема майже не було тих, хто через текст міг зрозуміти та розділити його львівську травму. На думку Аґнєшкі Гаєвської, саме через нерозуміння контексту трилогії більшістю читачів та домінування державного наративу в публічному просторі, Лем у 1965 році заборонив перевидавати та перекладати дві частини трилогії, поставивши крапку в іншому своєму творі — «Високому замку». У Польщі його заборони на передрук дотримувались до останнього, аж врешті нове перевидання трилогії побачило світ у лютому 2026 року з дозволу Томаша Лема, сина письменника.

Територія колишнього гетто у Львові не промаркована, колишнє єврейське кладовище майже повністю зайняте Краківським ринком, а про львівський погром 1941 року в міському просторі немає жодної згадки. Ці місця важливі для розуміння емоцій та страхів Лема. Тому шукаючи відповідь на питання, чому Лем не приїхав, варто пам’ятати, що ми, львів’яни, запрошували Станіслава Лема до уявного нами міста з «Високого замку», а письменник все життя боявся спогадів та переживань, пов’язаних зі Львовом зі свого роману «Шпиталь Преображення».

Тому я маю мрію. Мрію про переосмислення та впорядкування простору з непростим минулим, про вдумливе прочитання текстів Лема в його рідному місті та про можливість прочитати його трилогію українською. Навіть всупереч обставинам війни. А, може, і завдяки тим емоціям та досвідам, які проживаємо сьогодні. Ми, львів’яни, Лемові винні.

4 052026