на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua

Промови лауреатів премії Фундації Антоновичів

 

Роман Федорів
Історична романістика та національна свідомість

Я СПРОБУЮ в цій лекції бодай окреслити пройдений шлях нашої історичної романістики й наголосити на її вазі й значенні в мину­лі часи й сьогоднішні дні, коли будуємо свою самостійну державу. Здаю собі справу, що свідомо наражаюся на критику, бо, мовляв, годі вже говорити про заангажованість літератури, адже література за Гортегою – це тільки гра, і в творчості значення має тільки фраза, і отже годі го­ворити про те, що література повинна когось там обслуговувати, щось там проповідувати, когось виховувати, навчати чи й попереджувати.

Я міг би з легким серцем погодитися, що література справді – це Храм, святиня, до якого треба приходити з молитвою про розкріпачення ду­ші й тіла, про глибини людських почувань, про красу цього світу, і од­наче неодмінно до цих суто мистецьких молитов я бажав би додати, щоб кожний митець приносив до цього Храму, до святині найщирішу мо­литву за рідну землю. І думаю, що ця молитва їй-бо не зашкодить ви­сокій мистецькій вартості того чи іншого твору. А тим більше творові на історичну тему. Бачимо це на прикладі творчості одного з найкра­щих наших письменників – Валерія Шевчука. Бо, якщо Слово, Мова в нашій українській бутності протягом століть для бездержавної нації, для нашої землі окупованої різними окупантами, була Державою, зав­дяки якій ми дивовижно вистояли, незважаючи на заборони, репресії, свідоме плекання яничарства, й сьогодні, хоч із труднощами входимо до народів вільних кола, то українська історична белетристика з пер­ших своїх початків, починаючи від «Чорної ради» Пантелеймона Куліша, стояла і біля воріт Держави Слова, і біля стрільниць на вартових вежах, і біля дзвіниць, і як могла, як дозволяв їй талант, як складалися обставини – стерегла Слово, душу народу, будила й кликала: «Не спі­мо, браття! Україна чекає від вас змагу».

Важливі й до сьогоднішнього дня не втратили свого значення вислов­лювання відомого літописця Запорізької Січі Андріана Кащенка, який ще в 1904 році писав і до журналу «Киевская Старина», що «не мож­на любити того, чого не знаєш. А між тим, – журився Кащенко, – не тільки народна маса, а й напівосвічений клас зовсім не знайомий із сво­єю історією. На жаль, і сьогодні нема шляхів, щоб вивчити, чи бодай ознайомитися з історією України». І далі він пише: «Якщо таке тяжке становище продовжиться протягом одного покоління, то, очевидно, національна свідомість малоросів повинна остаточно вигаснути».

Письменник, мабуть, сам жахнувся того, що написав і що чекало його народ. Він полишає творити побутові речі й береться за перо, щоб художнім словом воскресити славні діла наших предків. Повісті «Під Корсунем», «У запалі боротьби», «Зруйноване гніздо», ціла низка історичних оповідань пройняті героїчною романтикою Козаччини. Його герої – Хмельницький, Кривоніс, Богун – носії українського національного духу, виразники визвольних прагнень народу. Андріан Кащенко не приховував, що він дбав насамперед про популяризацію історії України, зокрема Козацької доби. Старицька-Черняхівська, рецензуючи його тво­ри, наголошувала, що «автор пробуджує у читача любов до минулого сво­єї країни, цікавість до її історії». Я не стверджую, що Андріан Кащенко – це той письменник, мистецьку вартість творів якого можна поставити поруч із творами Івана Франка, Богдана Лепкого, Нечуя-Левицького чи напівлегендарної графині Наталени Королевої. Але його творчість, якою захоплювалася молодь до 1917 року й опісля у двадцяті, тридцяті роки й пізніше, та й в наші дні, служила і служить пробудженню українсько­го національного духу, сприяла і сприяє формуванню національної сві­домості. Велика заслуга Андріана Кащенка в тому, що він породив цілу плеяду послідовників. Зрештою, була в цьому велика народна, громадсь­ка потреба. На жаль, через постійні російські заборони й утиски, вічні шовіністичні побоювання: якби, не дай Боже, не відродилася народна пам’ять про минуле України, – не сприяли в дореволюційні часи розвит­кові історичного повістярства. Можна хіба тут назвати історичні повіс­ті Нечуя-Левицького «Князь Вишневецький» та «Гетьман Іван Виговський» – речі, хоч і гостросюжетні, так би мовити, читабельні, одначе кла­сик написав їх, зовсім не спираючись на досвід Кащенка. У нього була своя міра майстерності, свої вимоги до мистецького твору. Та в чомусь обидва – такі різні за своїм місцем у «святцях» української літера­тури – вони поєднані, співзвучні: це два письменники поєднані ідеєю національної гідності, шануванням героїчних діянь предків і, водночас, осудом тих історичних осіб, які стали на шлях національної зради.

Ближче до Кащенка стоїть повість Спиридона Черкасенка «Приго­ди молодого лицаря», яка перевидавалася багато разів, зокрема й не­давно у видавництві «Український письменник».

У Західній Україні двадцяті й тридцяті роки породили цілу когорту історичних белетристів, твори яких здобули величезну популярність і, зрозуміло, мали потужний вплив на піднесення національної свідо­мості серед галичан. Серед белетристів хочу насамперед назвати Ан­дрія Чайковського, улюбленого письменника кількох поколінь читачів. Його повісті «На уходах», «За сестрою», «Сагайдачний», «Олексій Корнієнко», «Перед зривом», «Полковник Кричевський», «Сонце заходить» та ціла низка інших чарували читача романтичним світом Хмельнич­чини, великого змагу в Козацьку добу. Мені пригадуються суворі оку­паційні зими сорок першого, сорок другого, сорок третього років, ко­ли в Галичині гестапо особливо затято полювало на організатора ук­раїнського національного підпілля та Української Повстанської армії. До просторої читальні мого села Братківці, що на Покутті, щовечора сходилася не лише молодь, а й старші селяни, діти, жінки, десь близь­ко до двохсот осіб, щоб послухати читання вголос історичних повістей Чайковського. При гасових лампах, часто в нетопленій залі три пов­станці, почергово міняючись, цілих дві-три години водили моїх краян у бурхливі, повні героїзму й самопосвяти, роки надій і тривог часів Хмель­ниччини. Тиша в залі стояла німотна, жодне письменникове слово не пропадало, воно западало в людські серця, вчило розуміти, хто ти єси, звідки пішов, хто твої вороги, до чого повинен прагнути. До речі, подіб­ні «голосні читання» практикувалися не лише за німецької окупації, а й уже за радянських часів, у післявоєнні роки, хоч дуже часто їх жор­стоко розганяли енкаведистські наскоки, вважаючи вечірні читання на­ціоналістичною пропагандою. Хочу уточнити, що такі публічні читан­ня історичних творів проводилися майже повсюдно в гуцульських, по­кутських, бойківських та подільських селах і містечках. Вони стали своєрідною школою патріотизму і любові до рідного слова. Читали не тільки твори Андрія Чайковського. Великою шаною в тридцяті та соро­кові роки були оповиті історичні повісті Івана Филипчака «Княгиня Романова», «Будівничий держави», «Дмитро Дедько», «Іванко Берладник» та низка інших його творів. З немалою цікавістю сприйняла читацька громадськість історичні повісті з часів Галицько-Волинського князів­ства Володимира Бірчака «Проти закону», «Василько Ростиславич» та «Велика перемога». Сам автор у 1945 році був заарештований і загинув у енкаведистських катівнях. Не можу тут не згадати невтомного робіт­ника на ниві української літератури Антона Лотоцького – письменника, який присвятив себе писанню історичних творів для дітей та юнацтва. Його перу належить більше десяти книжок, серед них такі відомі повіс­ті, як «Кужіль і меч», «Княжа слава» та «Лицар у чорному оксамиті».

Якщо вже зайшла мова про Антона Лотоцького, то не можу тут не розповісти про «віддяку» громадянства письменнику, який віддав твор­чій праці тридцять років. Він, педагог за професією, помер у будинку для перестарілих і не було кому навіть його поховати. Діялося це піс­ля війни, і люди просто боялися йти на похорон письменника, котрий відразу був занесений у чорні списки як націоналіст. Могила Лотоць­кого уціліла тільки завдяки дружині його брата. До речі, Лотоцькому з пам’ятником іще пощастило. В націоналісти були записані такі не­пересічні постаті в українській літературі як поет Богдан-Ігор Антонич та прозаїк Осип Турянський – автор дивовижної сили повісті «Поза межами болю»: повість цю теж можна й треба зачислити до історич­ної тематики, бо Турянський розповідає про події першої світової вій­ни на Балканах. Обидва письменники – Турянський і Антонич – по­мерли за декілька років до початку війни. На їхніх могилах стояли тимчасові дерев’яні хрести. А після війни їх імена були викреслені зі сторінок української літератури. На довгі десятиліття залишилися за­бороненими також їхні могили. Поступово про них забули – і згодом вони зовсім загубилися серед нових поховань. Лише на початку нашої самостійності поруйновані могили Антонича та Турянського з велики­ми труднощами були віднайдені й силами студентської молоді Львова на них поставлені надгробки.

Серед тих, кого, незважаючи на прорадянські погляди в останні ро­ки життя, любили читати, був також В’ячеслав Будзиновський. Нев­томний популяризатор української історії, він почав свою творчу діяль­ність ще перед першою світовою війною. Його творчість чимось нага­дує спадок Андріана Кащенка: бажання якомога більше й доступніше переповісти, донести до читача певні епізоди з історії України. Статті, нариси, оповідання, повісті, невеликі дослідження – жодного жанру не цурався письменник. Багато з написаного ним втратило на сьогод­ні свою вартість, але такі історичні повісті як «Осаул Підкова» та «При­годи запорізьких скитальців», які нещодавно були перевидані й відра­зу зникли з полиць книгарень, читаються і приносять користь націо­нальному вихованню й у наші дні.

Я не маю наміру ділити історичне повістярство на «чисту белетристику» і «літературу поважну». Тут усе залежить від письменників, від їхнього таланту і від тих завдань, які вони ставили перед собою, беру­чись за написання історичної повісті. Пантелеймон Куліш, мабуть, не дбав про ніяке популяризаторство. пишучи свою хроніку 1663 року. Він чи не перший серед наших письменників та філософів осягнув загро­зу недержавного, руїнного начала голоти, люмпену, підбурюваного со­лодкими обіцянками Іванця Брюховецького. Куліш пророче попереджу­вав: чорні сили люмпену, розбещена сваволя, брак державницького мис­лення – це завжди загроза існуванню України. А втім, Куліш помітив в українському суспільстві ще одне лихо – байдужість. Один із його героїв говорить: «А що нам Україна! Хіба нам нічого їсти або пити, або в нічому хороше походити?»

Хоч прийнято вважати, що історія не повторюється, але й сьогодні після 150 років від написання «Чорної ради», в нашій славній Україні знову зродилися підбурювачі проти державної самостійності України, знову не жаліють солодких обіцянок про «світле майбутнє» вожді й вожденята, як це було підчас Руїни, як це було у 1917 році, і знову, знео­хочені економічними бідами, множаться орди байдужості, або й відо­мих уже в історії «татарських людей», які готові платити данину воро­гові, аби лише в його хаті був шмат ковбаси.

Що не кажіть, а виходить, що наша історія таки повторюється. Іван Франко в передмові до своєї повісті «Захар Беркут» іще в 1883 році пи­сав, що «повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе зай­няти сучасних живих людей, то значить, коли вона сама жива й сучас­на». І якраз, як мені здається, саме Франковим річищем пішла вся на­ша історична романістика. Художній твір на історичну тему не повинен бути лише ілюстрацією тієї чи іншої історичної події в історії; він. за Франком, повинен відображати сучасні потреби суспільства, бути «жи­вою історією» і, водночас, бути повноцінним мистецьким твором. На­голошую: мистецьким. Висока художня якість, стиль, насичення тек­сту деталями, глибоке проникнення в психологію персонажів, доско­нале знання описуваної епохи, справляють на читача глибоке враження. Письменник, спеціально не ставлячи за мету впливати на читача, зні­матиме з його очей більма незнання рідної історії, художньо «приму­шуватиме» читача мислити, співпереживати, пробуджувати його до сві­домого національного життя. Справжнє мистецтво безумовно впливає на людську душу, на характер, будить національну свідомість.

Менш усього, наприклад, дбав про «голий патріотизм» великий май­стер історичного роману Богдан Лепкий, пишучи свою знамениту трилогію «Мазепа», а також повісті «З-під Полтави до Бендер», «Крутіж», «Орли», «Каяла», «Вадим». Він дбав насамперед про їхню мистецьку довершеність, глибину думки; він вводив читача чи то в княжу епоху в повістях «Вадим» і «Каяла», чи в роки гетьманування Виговського (в повісті «Орли» і «Крутіж»), або в добу Івана Мазепи й залишав чита­ча наодинці з Мазепою, із Носом, із Кочубеєм, кажучи: ось так люди жили тоді, ось до цього вони прагли. Знайомся, чоловіче, з ними, пе­реживай з ними те, що вони пережили – і душа твоя збагатіє. Трило­гія «Мазепа» – це цілий національний університет. Не випадково тіль­ки в останні роки трилогія перевидавалася тричі.

Мені видається, що якраз переживання читачем історичних подій, по­ріднення його з людьми, які жили сотні років тому, чи не найбільше завдання і досягнення історичної романістики. Не ілюстрація, не популяризація історії, а якраз мистецьке її осмислення дає змогу читачеві по­чувати себе пов’язаним родинним чуттям, кров’ю із далекими предками. Це дуже важливо в наш час, коли так багато наплодилося безбатчен­ків, коли більшовицький режим упродовж десятиліть робив усе для то­го, щоби викорчувати коріння, що в’язало нас із минулим. Робилося це для того, щоб ми залишилися самотніми і безрідними в піщаній, ніби­то інтернаціональній, пустелі. Високомистецький роман чи повість про­мовляють до сучасної людини, до того «хохла», до того безрідного «ма­лороса»: слухай-но,  чоловіче, з народження ти пов’язаний корінням із минулим, із подвигами, з добрими й мудрими ділами предків, і пов’яза­ний також із зрадами, із їхніми помилками. Вчися у них добра, мудрос­ті, гідності господаря. Отямся, нарешті, бо ти суть сином цієї землі і, як такий, не будеш смертним, будеш вічним. Варто тут при нагоді зга­дати, що Богдан Легший у молодості належав до групи «Молода муза», члени якої проповідували й сповідували майже ті самі ідеї, які сьогод­ні сповідують деякі молоді літератори. Та перед першою світовою вій­ною і під час неї поетам і прозаїкам «Молодої музи» треба було виби­рати: чи далі бренькати на богемній мандоліні, чи вибирати літературу, яка служила б красі, досконалості й, водночас, – служила Україні.

Поруч із Богданом Лепким творили історичне повістярство й інші його побратими по перу. Це, насамперед, Осип Назарук, який написав романи «Князь Ярослав Осьмомисл» та «Роксолана». Цікаво, щодо Осипа Назарука постаттю князя Осьмомисла зацікавився Михайло Грушевський, який написав драму про Настусю Чагрову – улюблену жінку князя Осьмомисла.


Княжу добу, власне період існування Галицько-Волинської держави, блискуче відкрила читачеві Катря Гриневичева у своїх повістях «Шо­ломи в сонці» та «Шестикрилець». Карбований стиль, в міру, тактов­но вживані архаїзми надають її текстам особливого аромату дзвінкої давнини... давнини давньої й водночас такої нам близької. Як нам її не любити, як нам не гордитися нею, як нам не оплакувати смерть Рома­на Мстиславича в 1204 році, із загибеллю якого зайшла зірка не тільки Галицько-Волинської держави, а й усієї, мабуть, стародавньої України.

Не можу обминути тут творчість оригінальної письменниці Наталени Королевої, дарма, що її історичні твори, окрім двох томів «Старокиївських легенд», виданих у 1942 році в Празі у видавництві «Пробо­єм», переважно не спиралися на факти з української історії. Повість «Сон тіні» почерпнута з криниці староримських часів, а роман «313» присвячений трагедії Бертольда Шварца – винахідника стрільного по­роху. Хочу нагадати, що Наталена Королева написала цілий цикл но­вел із епохи раннього християнства «Во дні они», які переважно дру­кувалися у львівському журналі «Дзвони», а потім вийшли окремою книжкою. Твори Наталени Королевої не призначені для легкого читан­ня, письменниця багато й складно роздумує, вміло стилізує. Особли­во імпонує стиль у «Старокиївських легендах», в яких відчуваємо дух, первісну просту складність життя ранніх слов’ян. Ось що про «Леген­ди» писав критик Ст. Россоха: «У цих історичних легендах письмен­ниця показує нам, що український народ не «вчорашній» і не «варварсь­кий», а наприклад – зв’язаний спрадавен з колискою світової культури – Елладою, рідною йому по духу. А отже дві книжки «Старокиївських легенд» є не тільки цінним вкладом в українську літературу, а й вказу­ють нам на таких наших предків, якими можна похвалитися».

На противагу романам Наталени Королевої, які відразу були зарахова­ні критикою до елітарної літератури, історичні твори Юліана Опільського призначалися для широких кіл читачів. Це однак не означало, що письменник у своїх писаннях щось спрощував чи схематизував. Опільський був високоосвіченою людиною, до творчості ставився надзвичайно ви­могливо. Популярність він здобув творами «Іду на ви», «Ідоли падуть», «Сумерк», «Золотий лев». Тематика його повістей висновується від кня­зя Святослава до упадку Галицько-Волинської держави в XIV ст. Опільський залишився читабельним і сьогодні. Видавництво «Каменяр» у Львові видало перші два його томи із восьмитомного Зібрання його творів.


У двадцяті-тридцяті роки набули популярності книжки, написані на матеріалах близької історії – з часу Визвольних Змагань 1914-20-х років, видані переважно видавництвом Івана Тиктора та видавництвом «Червона Калина». Вони цікаві вже тим, що – правдиві. Наприклад, Микола Голубець, автор повістей «1914 рік», «Гей, видно село», «Вчораш­ня легенда», не ідеалізував своїх героїв, хоч і любив їх, не робив їх кращи­ми, навпаки – часто гостро засуджував їхню розгубленість, невміння будувати державу й військо, викривав боягузтво. Голубець написав та­кож історичний роман із часів Хмельниччини «Жовті Води». Критик Михайло Рудницький говорив про його твори, що «Голубець вміє ди­витися на події і зображувати їх якби з середини людської маси». Так само можна сказати про дилогію Антона Крушельницького «Дужим по­махом крил», трилогію Володимира Лопушанського «У споконвічному вирі» та трилогію Романа Купчинського «Заметіль». Всі згадані мною книжки тепер, слава Богу, перевидані, окрім хіба творів Миколи Голубця, які готуються до друку. Хочу вас запевнити, що всі вони мали успіх у читача. Жаль тільки, що наша критика якось не пам’ятає цих імен, котрі надовго були заґратовані у спецфондах.

У сорокових роках остаточно сформувався як історичний повістяр Юрій Косач. Я знаю, що до нього неоднозначно ставляться українці в діаспорі, маючи на увазі його громадянські гріхи. Але гріхи гріхами, а цей письменник мав могутній, справді європейський талант. Його по­вісті «Рубікон Хмельницького», «День гніву» і «Сонце в Чигирині» зас­відчили, що в українську історичну романістику прийшов письмен­ник, ім’я якого може зробити честь будь-якій літературі. Вже на схилі віку Юрій Косач знову повертається до історичної тематики, написав­ши кілька романів і серед них роман «Чортківська скеля» – про бороть­бу Української Військової Організації проти польських окупантів. Ро­мани Ю. Косача вийшли у видавництві Маріана Коця у Нью-Йорку. Вар­то було б їх перевидати в Україні. Вони цього заслуговують.

Поволі набирав розмаху історичний роман на підсовєцькій Україні. Пись­менників, які в умовах арештів і розстрілів, поголовного гоніння на твор­чу інтелігенцію, бралися за написання історичних романів і повістей, я назвав би спузарями – так на карпатських полонинах називають сто­рожів вічного полонинського вогню, – які, ризикуючи волею і життям, в міру своїх сил і талантів підтримували серед пригнобленого суспіль­ства вогонь жадання пізнати свою історію, почерпнути з неї досвід тер­піння. Підкреслюю: досвід терпіння. Зінаїда Тулуб своїми «Людоловами» відразу завоювала читацьку аудиторію. Пластичність стилю, цікаво роз­роблений сюжет, влучні психологічні характеристики сприяли тому, що «Людолови» стали помітним явищем в українській літературі.

Відомо, що історики літератури неприязно ставляться до Івана Ле – знову ж через певні громадські гріхи. Проте, це не означає, що треба перекреслити його романи «Наливайко» й «Богдан Хмельницький». Так, у «Наливайкові» багато соціального, класового, як, зрештою, у тодішніх історичних повістях Олександра Соколовського, Якова Качури, Ва­силя Кучера про Івана Богуна та Кармелюка.

Справжній ренесанс української прози настав наприкінці п’ятдесятих років та на початку шістдесятих років, коли Семен Скляренко вид­рукував свої романи «Святослав» та «Володимир». Обидва твори якби сколихнули українського читача, знудьгованого за своїм рідним минулим.

Водночас Скляренко розбудив інтерес до історії серед інших письмен­ників. Пояснити це можна не лише бажанням бути популярним, а й потребою часу. Відомо, що в Україні, як про це із жалем писав Олек­сандр Довженко, історію України не вивчали, бо і в радянський пері­од тривала практика, започаткована російськими шовіністами ще за ца­рату, не нагадувати, не популяризувати українську минувшину, бо во­на, мовляв, може баламутити людей, навіювати їм думки про самостійність України, про окремішність української мови, культури, історії. В шкільних підручниках «Історії СРСР» значним подіям з історії України відводилися куці абзаци, та й то події ці, факти, історичні постаті були сфальсифіковані й перекручені. Історична романістика за тоталітарного режиму знову була змушена взяти на себе обов’язок, зда­валось би, несумісний із красним письменством... обов’язок, який був продиктований національною потребою: будити пам’ять.

Треба одначе визнати, що не тільки національна потреба зумовила піднесення інтересу до історії. Письменник, скутий лещатами заборо­ни, цензури, приписами соціалістичного реалізму, шукав виходу на ті поля, на ті теми, де можна було більш-менш бути вільним, де була мож­ливість порушити сучасні проблеми, замаскувавши їх історичними лаштунками. Кажу про це, цілком виходячи із власного досвіду. У сво­їх романах «Отчий світильник» та «Жбан вина» я спробував, наприк­лад, розглянути болючу проблему в умовах тоталітарного режиму: мистець і влада.

Перо Семена Скляренка підхопив Павло Загребельний. Його знаме­нитий роман «Диво» засвідчив великі можливості українського історич­ного роману й відразу став бестселером. Згодом з’явилися його істори­чні романи «Первоміст», «Євпраксія», «Смерть у Києві», «Роксолана», «Я – Богдан». Нещодавно, у 1994 році, побачив світ його роман «Ти­сячолітній Миколай». Про історичну романістику Павла Загребельного написано, на жаль, не так уже й багато. Тим часом його твори не старіють, вони написані талановито, містять у собі багато історичної інформації. Попит на його книжки в бібліотеках і книгарнях і досі великий. Правда, подекуди не скрізь позитивно сприйняли його «Роксолану», і, очевидно, тому не сприйняли, що Загребельний не пішов уторованим шляхом, не ідеалізував Настю Лісовську з Рогатина, не ро­бив її українською патріоткою. Він спробував поглянути на неї як на жінку – турецьку правительку, яка давно забула про свій рідний Рогатин та й про цілу Україну. Зате майже повсюдно в Україні мав популярність його роман «Я – Богдан», у якому Хмельницький постає не традиційним амбітним козацьким ватажком, а справжнім будівничим української козацької держави.

Не без того, що знайшлася певна групка людей, яким не сподобалось, що письменник не приділив уваги... Переяславській раді. Були орга­нізовані «листи» від «ветеранів», від «трудящих», які, пам’ятаєте, друкувалися в пресі.

Немалий розголос серед читачів здобув своїми історичними твора­ми львівський прозаїк Роман Іваничук. З виходом у світ його роману «Мальви» (1968 р.) письменник один за одним випускає «Черлене ви­но», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю», «Четвертий ви­мір», «Журавлиний крик». Майстер слова майже в усіх своїх творах розробляє тему патріотизму, любові до рідної землі, служіння їй і те­му зради, ренегатства й яничарства. Не випадково офіційна критика різко виступила проти «Мальв», власті розпорядилися вилучити книж­ку з бібліотек і книгарень. У нових своїх творах «Орда» та «Євангеліє від Томи» Роман Іваничук намагається ускладнювати структуру тво­рів, насичує їх філософськими проблемами й роздумами.

Поруч із Романом Іваничуком плідно на полі історичного повістярства працював Яків Стецюк – автор повістей «Іван Підкова» та «Гонта». Знаний, дуже популярний серед молодіжної аудиторії Теодор Микитин, який, можна сказати, спеціалізувався виключно на історичній тематиці. Він написав більше десяти книжок, у яких зображено події Княжої доби та Козаччини. Всі вони написані легко, насичені приго­дами, тому й мають попит серед юнацтва. А повість «Полковник Се­мен Височан» – про одного із організаторів повстанського руху під час Хмельниччини на Покутті – служила вчителям та учням старших класів свого роду підручником для вивчення історії рідного краю.

У Києві ще до Павла Загребельного успішно розробляє історичні пе­релоги Юрій Мушкетик. Власне, він як письменник і починав свою творчість із історичної теми, випустивши в 1954 році роман «Семен Палій», а в 1958 році вийшов роман «Гайдамаки». Дуже високо критика й чи­тачі оцінили його зрілі, повні роздумів про долю України романи «Яса», «Гетьманський скарб» та «На брата брат». До речі, я бачив, що у Львові за цією книжкою Юрія Мушкетика, яка з’явилася в світ недавно, стоя­ла в книгарні чимала черга.

Не можу обминути таких майстрів історичної прози як Іван Білик, Микола Вінграновський, Олесь Лупій, Дмитро Міщенко, Раїса Іванченко,

Валерій Шевчук, Петро Угляренко, Валентин Чемерис... їхні твори сьо­годні виконують велику роботу на ниві національного виховання.

Нещодавно в «Літературній Україні» критик Володимир Панченко у своєму інтерв’ю сказав, що в нашій літературі й сьогодні спостеріга­ється підвищений інтерес до історичної теми. З’явилися нові автори, розробляються нові шари історії. На жаль, видання української книж­ки переживає нині кризу: непомірні податки, дорожнеча паперу й по­ліграфії, дивовижне незацікавлення української держави в розповсюд­женні української книжки загнали її в глухий кут. Як на мій погляд, робиться це певними колами спеціально. Крім того, в літературному процесі спостерігається певна регіоналізація; в областях начебто й видаються книжки, зокрема й на історичні теми, одначе критика про них в силу обставин або нічого не знає, або й просто, як то кажуть, ру­ки до них не доходять.

Варто сьогодні нагадати читачам, що журнал «Жовтень» (тепер «Дзвін») постійно сприяв тому, що майже в кожному його числі появ­лявся твір на історичну тему; «Дзвін» видрукував майже всі історич­ні романи й повісті Павла Загребельного, Романа Іваничука, Петра Угляренка, Теодора Микитина, Якова Стецюка, Валерія Шевчука та ба­гатьох інших письменників. Це була велика й конче потрібна в умовах нищення усього національного справді подвижницька робота редакції. Про зацікавленість історичною романістикою свідчить хоч би цифра тиражу у ті нелегкі роки – 145-155 тисяч примірників.

У 1990 році мені пощастило відновити видавництво «Червона Калина», яке було засноване в 1922 році ветеранами українського січового стрілецтва й котре до 1939 року видавало книжки виключно історич­ного плану. У вересні 1939 року всі працівники видавництва були реп­ресовані, а всі видання частково спалені, а частково замкнені в спец-сховах як ворожі, бо вони, бачите, вчили національної гідності.

Нова «Червона Калина» за неповних шість років існування видала майже 50 томів історичних романів та повістей, переважно тих письменників, які донедавна були в Україні заборонені й забуті. Виходить також історико-літературний журнал «Літопис «Червоної Калини».

Хоч як сьогодні нашій літературі важко, хоч Уряд і Президент чомусь не чують нашого волання про необхідність державного ставлення до української культури, письменники, зокрема й літератори, які пишуть на історичні теми, приходять до своїх столів – і працюють. їхніх тво­рів чекає Україна.





 

Яндекс.Метрика