www.ji-magazine.lviv.ua

Лекція, виголошена на врученні Нагороди

Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів

Вашингтон, 19 листопада 2011 р.

Ukraine, the European XX Century, and I

I first met Ukrainę at the beginning of the 1980s, while preparing the Italian edition of M. I. Tugan-Baranovsky's Paper Money and Metal [Bumazhnye den'gi I metal, Petrograd 1917). I well knew Tugan as a respectable and respected "Russian" economist, and was thus rather surprised to discover that he had died in 1919 as Finance secretary of the Ukrainian Central Rada, of which 1 then knew close to nothing, after turning his name into Tuhan-Baranovs'kyj.

Soon afterwards I started to study Soviet history. Given my economic background, I first focused on the industrialization of the early 1930s, and decided to study it through the man who actually directed it, G. L. Piatakov (1890 1937). It was enough to read something about him (and there wasn't then much), to be drawn back, once again quite unexpcctedly to the Ukrainian civil war, and to Russian-Ukrainian relationships. Piatakov, the son of a Kiev Russian industrialist. had in fact been the first secretary of the Ukrainian Communist Party, and led one of the Bolshevik governments in 1918-1919 Ukrainę, where he camc back in 1921 as the administrator of the Donbas.

Ukrainę thus came to occupy a central, and spccial place in my rescarch. It was in 1987, howevcr, when I casually discovered, and then edited the Italian diplomatic documents on the 1932-1933 Famine, that Ukrainę really invaded my life, and my thoughts. Their impact was in fact dramatic, on both morał and intellectual, and thus interpretive, grounds. I had never been pro-Soviet. Yet those documents radically altered my whole conception of the dynamics, and meanings, of Soviet, and thus European, history.

Such new views, which assigned a special role in the dynamics of European XIX and XX-century history to the multi-lingual and multi-religious territories extending between Germany and Russia, of which Ukrainę was the epicenter, were then strcngthcned by two authors whorn I earne to admire unconditionally, if not uneritically: the historian Sir Lewis Namier and the eeonomist Ludwig von Mises. Both, I soon realized, eame from Galicia, and were able to propose such original, and intriguing, interpretations of European modern history prccisely because they grasped the role of thosc territories, and of Ukrainę, in it.

In 1992, as soon as I entered the ncwly opened former Soviet archives, Ukrainę once more strongly imposed her presence, and importance, upon my studies, and mysclf. I was kindly directed to Ordzhonikidze's secret fond, where I found the OGPU documents on the Ukrainian resistance to, and revolts against, dekulakization and collectivization, documents that borc an impressive resemblance to the personal accounts published in the 1950s by the Ukrainian-American and Canadian communitics. I soon published them: together with my studies on the civil war, and on the Hoiodomor, they contributed to my interpretation of the first stage of Soviet history as a history dominated by a "pcasant war" in two acts (1918-1922 and 1928-1933), culminating in, and ended by, the famine that Stalin first unwillingly causcd by his ill-directed policies, and then criminally used as a weapon to win it. Needless to say, Ukrainę, though not the sole, was by far this war's most important "front".

At the end of the 1990s I put together the interpretive lines I had matured over the previous years in a book. War and Revolution in Europę, 1905-1956, which was soon translated in both Russian and Ukrainian. Ukrainian history, and dramatic experienccs, are therc presented as an indispensable key to the understanding of the European XX century.

I then embarked in a ten years project, aiming al writing a new generał history of the Soviet Union, bascd on the new archival sources that became available, and the new research that was carried out, after 1991. That history just came out, and Ukrainę rightly occupies a central place in it, a place not unlikc that of Poland in the Tsarist XIX century, starting from the civil war and ending with the dramatic months that led to the disintegration of the Soviet state. Meanwhile I also worked on a new interpretation of the Hoiodomor, which has remaincd a central concem of minc, and tried to launch a collective, systematic inquiry of its impact and consequences for Ukrainę and the Ukrainian socicty.

Finally, Ukrainę, from the Valuev decrecs up to Brezhnev's policies in the 1970s, and to the post 1991 events, plays today a major role in the project I just launched, aiming at "A Political History of Languages".

Ukrainę thus imposed herself upon myself, and my research, because she has indeed been central to European modern history. In a way, I could even say that she "forced" me to study her history. Yet she has given mc much more than I could dream of: a new outlook on, and new interpretations of, Soviet and European history, some of my dearest friends, and now even the Antonovych Prize, for which I am most grateful.

Україна, Європа XX століття і я

Я вперше зустрівся з Україною на початку 1980-х рр. при під­готовці італійського видання книги М. І. Туган-Барановського «Бумажньїе деньги и металл» (Петроград, 1917). Я добре знав Tyгaнa як респектабельного і шанованого «російського» економіста, і після виправлення його імені на Туган-Барановського я був дуже здивований, виявивши, що він помер у 1919 р. міністром фінансів Української Центральної Ради, про яку я тоді майже нічого не знав.

Незабаром я почав вивчати радянську історію. Маючи економіч­ну освіту, я спочатку зосередився на індустріалізації початку 1930-х рр. і вирішив вивчати її через людину яка фактично керувала нею, – Г. JI. П’ятакова (1890-1937). Достатньо було прочитати що-небудь про нього (а тоді не було цього багато), як мене повертало знову абсо­лютно несподівано до громадянської війни в Україні і до російсько-українських взаємин. П’ятаков, син київського промисловця-росіянина, фактично був першим секретарем Української компартії, а в 1918-1919 рр. очолював один із більшовицьких урядів в Україні, куди він повернувся 1921 р. як керівник Донбасу.

Таким чином, Україна стала займати центральне і спеціальне міс­це в моїх дослідженнях. Але саме в 1987 р., коли я випадково ви­явив, а потім видав італійські дипломатичні документи про Голод 1932-1933 рр., Україна дійсно захопила моє життя і мої думки. їх вплив був справді драматичним на мої моральні та інтелектуальні, а також інтерпретуючі принципи. Я ніколи не був прорадянським. Але ті документи корінним чином змінили цілу мою концепцію динамі­ки і значення радянської і, отже, європейської історії.

Такі нові погляди, які приписували особливу роль у динаміці євро­пейської історії XIX і XX ст. багатомовним і багаторелігійним тери­торіям, що простягалися між Німеччиною і Росією, епіцентром яких була Україна, потім були посилені двома авторами, якими я безза­стережно, якщо не некритично захопився, – істориком сером Люїсом Неймеєром і економістом Людвігом фон Мізесом. Обидва, як я не­забаром дізнався, походили з Галичини і змогли запропонувати таку оригінальну та інтригуючу інтерпретацію сучасної європейської істо­рії, тому що вони усвідомили роль тих територій і роль України в ній.

1992 р., як тільки я потрапив у недавно відкриті колишні радянські архіви, Україна ще раз настійно виявила свою присутність і важли­вість для моїх досліджень і мене. Мені ласкаво показали таємний фонд Орджонікідзе, де я знайшов документи ОГПУ про український рух опору, повстання, розкуркулення і колективізацію, документи, які мають вражаючу подібність до особистих розповідей, виданих в 1950-х рр. українсько-американськими і українсько-канадськими громадами. Я незабаром видав їх: разом із моїми дослідженнями про громадян­ську війну і про Голодомор вони сприяли моїй інтерпретації першої стадії радянської історії як історії, в якій домінувала «селянська ві­йна» в двох актах (1918-1922 і 1928-1933), досягнувши свого апогею і кінця Голодом, який Сталін спочатку ненавмисно спровокував своєю неправильною політикою, а потім злочинно використовував як зброю, щоби виграти війну. Зайве нагадувати, що Україна, хоча і не єдина, була безумовно найбільш важливим «фронтом» цієї війни.

Наприкінці 1990-х рр. я поєднав інтерпретуючі лінії, які в мене визріли за попередні роки, у книзі War and Revolution in Europę, 1905-1956 (Війна і революція в Європі, 1905-1956), яка відразу ж була перекладена російською та українською мовами. Українська іс­торія і драматичний досвід у ній представляються як обов’язковий ключ до розуміння Європи XX ст.

Згодом я взявся за десятилітній проект, маючи на меті написання нової загальної історії Радянського Союзу, заснованої на нових ар­хівних джерелах, які стали доступними, і нових дослідженнях, які були проведені після 1991 р. Ця історія щойно вийшла, й Україна по праву займає центральне місце в цьому, але не таке, як Польща при царизмі XIX ст., починаючи від громадянської війни і закінчуючи драматичними місяцями, що призвели до розпаду Радянської держа­ви. Тим часом я також працював над новою інтерпретацією Голодомору, який залишався головною моєю турботою, і намагався почати колективне, систематичне дослідження його впливу і наслідків для України та українського суспільства.

Нарешті, Україна від Валуєвського циркуляра і аж до політики Брежнєва в 1970-х рр. та до подій після 1991 р. відіграє сьогодні головну роль у проекті, який я тільки що почав, маючи на меті «По­літичну історію мов».

Україна увійшла в мене і мої дослідження, тому що вона справді була центральною для сучасної історії Європи. Я можу навіть сказа­ти, що вона у деякому сенсі «змушує» мене вивчати її історію. Усе ж вона дала мені набагато більше, ніж я міг мріяти: нові погляди і нові інтерпретації радянської та європейської історії, кількох моїх найдорожчих друзів, а тепер навіть Премію Антоновичів, за яку я найбільш вдячний.

[Переклад Я. Сеника]