Водночас, попри цю усвідомлену настанову на «популярність», мушу зізнатися, що ніколи в своєму житті не писав для «народу» – ні в широкому, суто технічному значенні «всього населення», ні у вужчому, символічному значенні його «кращої», «національно сві­домої» та «репрезентативної» частини. Свої перші літературні спро­би, наскільки пригадую, я робив, бо мені це було цікаво, мені це подобалось. Потім, трохи пізніше, я писав ще й тому, що це подо­балось моїм друзям. Безумовно, це було марнославство. Але коло читачів самвидаву було досить вузьким, і мене це, здається, цілком влаштовувало. Моє марнославство було снобістичним – воно втіша­лося якістю (можливо, уявною) і зневажало кількість (можливо, не­справедливо). Та все ж принаймні під одним оглядом самвидав був доброю школою: він змушував писати цікаво. Нецікаві тексти про­сто не витримували природного – шонайприроднішого, як на мене, – рукописно-машинописного добору.

Згодом, зайнявшись літературною критикою, а потім і політич­ною публіцистикою, я істотно розширив свою авдиторію – з кількох десятків або сотень читачів до кількох тисяч або й десятків тисяч. Втім, не знаю, чи таке розширення у 50-мільйонній країні можна вважати справді істотним. У кожнім разі, я ніколи не вважав кількіс­ні параметри «популярності» справді важливими: для їх розширен­ня зовсім не конче писати якісь книжки, досить помаячити кілька хвилин на телеекрані у прайм-тайм. І, до речі, я переконаний, що публічним інтелектуалам аж ніяк не варто цуратися цього заняття – якщо вже вони наважилися стати публічними.

Але, як бачите, я весь час ухиляюся від прямої відповіді на голо­вне запитання: для кого я пишу й для чого. Наскільки пригадую, наші класики теж задавалися цим питанням і теж ухилялися від прямої від­повіді. Можливо, вони її справді не знали, а можливо, просто бояли­ся сформулювати. Шевченко, котрий вигукував: «На дідька бісового трачу і час, і пера, і папір?!» і котрий побивався, що з приводу його віршів «ніхто не гавкне, не лайне», здається, був першим, хто відчув катастрофічну розрідженість українського культурного, інтелектуаль­ного, духовного, чи як там його ще назвати, простору. Сьогодні ми називаємо цю розрідженість дисфункціональністю – українська куль­тура, як проникливо написав кільканадцять років тому Іван Дзюба, не функціонує як цілісність. Вона існує як сума явищ, іноді надзвичайно цікавих, але не функціонує як повноцінна система, що мала б охоплювати різними своїми рівнями, жанрами і субкультурами все населення і, відповідно, підживлюватись від усіх цих рівнів, жанрів і субкультур. Великою мірою вона схожа на культуру діаспори чи, коли хочете, на­ціональної меншини – адже майже в усіх великих містах україномовні українці є меншиною, причому у своїй переважній більшості – соціально упослідженою, маргінальною.

Едгар По зауважив якось, що загальнонаціональне визнання поета визначається зовсім не тим, що його всі читають і розуміють, а тим, що тих кілька сот або тисяч людей, які його справді читають і розумі­ють, мають достатній авторитет серед решти населення, аби воно мо­гло безоглядно покластись на їхню думку. У цьому відношенні кожна культура ієрархічна чи, коли хочете, сеґментована. Але цілісна куль­тура відрізняється від нецілісної саме тим, що у ній між сегментами, ієрархіями та мікрорівнями немає нездоланних перегородок. Кожен рівень, сегмент, субкультура на різні лади, видимо і невидимо, пря­мо й опосередковано взаємодіє з іншими, витворюючи певну тканину, певну мережу взаємозв’язків, взаємовпливів, взаємопосилань. Саме таку динамічну систему мав на увазі Т. С. Еліот, коли стверджував, що великий поет певним чином впливає на всіх носіїв тієї самої мови, на­віть тих, котрі ніколи його не читали і ніколи про нього не чули.

В Україні, як самі знаєте, коло активних носіїв української мови є досить обмежене – воно не охоплює величезних мас російськомовного міського населення і, що ще гірше, майже не охоплює так званих «еліт» – за винятком невеликого й маловпливового прошарку гуманітаріїв. Майже всі наші національні, чи, краще сказати, державні, чи, ще точніше, «мєстниє» авторитети – політичні і бізнесові, податкові і поліційні, кри­мінальні й спортивні, одним словом – кримінально-політично-бізнесово- податково-поліційні, – ставляться до української мови й культури у кра­щому разі байдуже, в гіршому: зневажливо або й вороже.

Тому я не довіряю авторам, котрі стверджують, буцімто пишуть для «народу». Той «народ», для якого вони нібито пишуть, треба на­справді ще витворити. У Франції, Німеччині та Італії його витвори­ла для себе державна бюрократія. В Галичині, за браком держави, творенням українців із місцевих селян мусили зайнятися греко-католицькі священики та світська інтелігенція. Натомість у Над­дніпрянщині імперські бюрократи успішно перетворили місцевих селян на «руських», а згодом «совєтських». Недавно далека родичка моєї дружини в селі на Київщині, стара бабуся, пояснювала нам, що «раз ви живете в городі, то й з дітьми маєте говорити по-городському; це ми собі тут говорим по-мєстному...». Ідентичність, як бачите, ви­значається там не за модерними й доволі абстрактними, зрештою, уявленнями про національність, а за цілком конкретною приналеж­ністю до села або міста, до селян або міщан – перед нами, по суті, класичний приклад середньовічної станової свідомості. І коли хтось вважає, що наші селяни колись мали розвинену національну свідо­мість, а якісь зловорожі сили (відомо які, зрештою) їх приспали і перетворили на «мєстних», то я як дослідник саме цієї проблематики мушу вас гірко розчарувати: всі селяни історично завжди і скрізь є «мєстними», себто «тутешніми», за своєю самосвідомістю. Інша річ, шо зловорожі сили на наших теренах справді приклалися до того, аби не допустити українську інтелігенцію («буржуазних националистов») до перетворення «тутешніх» селян в «українців» (через освіту й просвіту), перетворюючи їх натомість – особливо в процесі урбанізації – у «руського православного» або, згодом, «совєтського чєловєка».

Сьогодні ці «зловорожі сили» перебувають у певній розгубленос­ті, оскільки стара русифікаційна політика начебто офіційно закін­чилася, нова – українізаційна – натомість так і не почалася. Відтак нова «незалежницька» бюрократія, шо до великої міри є старою совєтською, розривається, як мені здається, між двома несумісними імперативами: з одного боку, їй, безумовно, потрібен власний народ, яким, вочевидь, мав би стати народ «український» (раз уже «мєстна» держава так називається); але, з другого боку, їй страшенно не хочеться, щоб покірне населення, успадковане від СССР, спільнота атомізованих напівфеодальних підданих перетворилася на солідар­ну модерну націю, свідому своїх прав і свого власного суверенітету. Звідси, власне, шизофренічна політика українських постсовєтських «еліт», їхня сумнозвісна «багатовекторність», їхня схильність сидіти на двох стільцях, бігати між краплями і танцювати ленінське танґо за принципом «крок уперед – два кроки назад».

Безумовно, мої симпатії на боці тих, хто намагається витворити модерну українську націю, а не тих, хто намагається, за білоруським зразком, законсервувати тут домодерного гомо совєтікуса як соціаль­ну й електоральну базу свого політичного, економічного та культурно­го домінування. Було б, однак, спрощенням стверджувати, що я пишу свої «політологічні» тексти саме для них, українських «націєтворців», котрим справді симпатизую, але и котрих часто критикую – і за згадану ідеалізацію та міфологізацію «народу», і за політичну яловість та непо­слідовність, і, зрештою, за недостатнє, як мені здається, усвідомлення модернізаційної проблематики в їхньому українізаційному проекті.

За великим рахунком, я пишу для всіх, кому це цікаво; звісна річ, що насамперед це мусить бути цікаво мені самому У певному сенсі, я ставлюся до писання як до розв’язування математичних задач: мені приємно похвалитися цікавими розв’язками, але я радий також, коли хтось знаходить розв’язок цікавіший, і вдячний, коли хтось вказує мені на допущену помилку. Звичайно, політичний аналіз, на відмі­ну від математики, має певний суспільний, себто людський, себто моральний аспект. Політичні процеси не зводяться до абстрактних формул, а їхнє дослідження до гри чистого розуму. За кожною по­літичною перипетією стоять живі люди, долі, життя. Стоять незнані у математиці категорії правди й брехні, чесності і шахрайства, спра­ведливості і несправедливості, свободи і гніту.

У цьому контексті моя давня віра, що треба писати насамперед для самого себе, для свого власного задоволення, може видатись дещо дивною. Але я в ній і далі перебуваю. Я переконаний індивіду­аліст і не люблю колективістів. Колективісти, за моїми спостережен­нями, погано працюють, постійно пиячать, не міняють шкарпеток, не чистять зубів, зате при кожній нагоді люблять потеревенити про чоловічу дружбу, слов’янську духовність, українську самобутність та вселюдське щастя. Я вважав і вважаю, що людина повинна дбати передусім про себе, свою сім’ю, свій дім. Лише перверсивна, збоченська совєтська свідомість звикла протиставляти суспільний інте­рес приватному. Суспільний інтерес тим часом виростає з глибоко усвідомленого приватного, особистого. Людина, що справді любить себе, свою сім’ю, свій дім, не полінується замести подвір’я, помити під’їзд, посадити на підвіконні герань, повитирати у ліфті совкові написи. Така людина добре працює, бо робить це для власного задо­волення, для доброго і стабільного заробітку, а не для абстрактного суспільного блага. Така людина хоче, щоб її діти ходили безпечними чистими вулицями, її батьки отримували гідні пенсії, а її правителі не скидалися на зграю недорікуватих бандюків із поросячими очи­цями. Вона не рветься на барикади полягти за «народ» (якому ці ба­рикади, зрештою, до одного місця), але вона й не лінується вийти на демонстрацію, щоб захистити власну гідність і честь перед тими, хто про такі категорії не мас навіть уявлення. Зрештою, ця людина, попри примарність надій на зміни, все ж іде з року в рік на виборчі дільниці, аби коли-небудь таки покінчити з безконечною, як кош­марний сон, восьмидесятип’ятилітньою «спадкоємністю» совково-більшовицької влади в Україні.

Я знаю, що це небагато і що справжні герої та патріоти здатні на значно більше. Але давайте для початку зробимо хоча б це.

 

4

І насамкінець, сказавши вже досить про себе, я хотів би сказати ще дещо про всіх нас. Я маю насамперед на увазі інтелігенцію, зо­крема – ту її порівняно невелику частину, котра має певне публічне ім’я, виконує певні публічні функції і котру можна відповідно до за­хідної традиції назвати публічними інтелектуалами.

В Україні, як і в усьому тоталітарному СССР, ця інституція не була розвинена, тому що практично не існувало публічної сфери, незалежної від Держави. Усі інтелігенти, включно з письменника­ми, були звичайними держслужбовцями, і якщо хтось із них навіть мав іншу думку, відмінну від офіційної, партійно-державної, він не міг її публічно озвучити, не ризикуючи життям. У післясталінські часи ситуація дещо змінилася: роль публічних інтелектуалів узяли на себе дисиденти-правозахисники, а почасти й ті представники за­галом лояльної до влади інтелігенції, котрі в силу свого відносно ви­сокого, «номенклатурного» становища могли собі дозволити певну, вельми м’яку, зрештою, та обмежену незгоду.

Але, на жаль, і в післясовєтські часи повноцінна інституція пу­блічних інтелектуалів в Україні належно не сформувалася – по­части через слабкість самого інтелектуального середовища та його мовно-культурну поділеність, ба навіть взаємовідчуженість, почасти через переважно неоколоніальний характер публічної, зокрема мас– медійної, сфери в Україні, яка до великої міри залишається лише ретранслятором та провінційним споживачем «метропольних» мос­ковських дискурсів. Але також, гадаю, вона не сформувалася ще й тому, що українські інтелектуали надто легко повелися на солодкоголосу риторику посткомуністичної номенклатури про «злагоду», «єд­ність» та «розбудову держави», даючи волю власним патерналістським нахилам, орденолюбству та традиційному колабораціонізму. Вони забули, а може, так ніколи й не зрозуміли, що обов’язок публічних інтелектуалів – репрезентувати і розбудовувати суспільство, а не державу, озвучувати саме його потреби і захищати саме його інтереси перед захланним державно-бюрократичним монстром.

Я не хотів би виглядати тут якимсь анархістом, котрий наївно не розуміє, що держава є не лише безумовним, а й необхідним злом, і що без цього необхідного (на жаль) зла ми всі ризикуємо стати жертвами зла ще більшого і тотальнішого. Я чудово це розумію, як і, зрештою, щире розчулення представників бездержавної нації перед раптовим щастям кравчуківсько-кучмівської держави, що впало на їхні голови. Але я розумію також, що кожна держава – це лише пев­ний апарат управління й насильства, що його суспільство створює для власних потреб, наймаючи або вибираючи відповідних службов­ців та утримуючи власним коштом відповідні інституції. Цей апарат є злом, бо, отримавши від суспільства значні повноваження, значні фінансові, адміністративні та інші ресурси, а також засоби безпосе­реднього примусу, себто насильства, має тенденцію ставити себе над суспільством, нав’язувати йому свою волю, свій диктат, обстоюючи насамперед свої власні, корпоративні інтереси, а не суспільні, для яких він начебто був первісно створений.

Фактично в усьому світі відбувається певна невидима боротьба між державою і суспільством. Але якщо в демократичних країнах громадянське суспільство все ж намагається контролювати державу, обмежуючи апетити цього левіафана через незалежну від нього су­дову систему, демократичні вибори, вільні мас-медії та інші захисні інституції й процедури, то в авторитарних країнах, на зразок нашої, державний монстр намагається повністю розчавити громадянське і суспільство, зірвати всі гальма, порвати вуздечки, керуючись голо­вним правилом, що його влучно сформулював один із персонажів Мельниченкових записів: «Ну чєво ми власть должни тєрять?..».

Зайве, мабуть, пояснювати, що «розбудова» такої держави, під проводом саме таких персонажів не може бути нічим іншим, як роз­будовою апарату насильства, брехні, компрадорського пограбування своєї країни та зміцнення щонайбридкішої і найбрутальнішої олі­гархічної диктатури.

Я, знову ж таки, не хотів би виглядати наївнішим, ніж я є насправ­ді, і тому мушу зробити ще одне важливе уточнення. Коли я кажу про колаборацію українських інтелектуалів з авторитарною владою, я маю на увазі саме публічних інтелектуалів, а не звичайних державних служ­бовців, серед яких, безумовно, далеко не всі безпринципні кар’єристи, злодії і брехуни, і без яких, припускаю, ця держава могла б бути ще брид­кішою, безсоромнішою та відверто українофобською. Мені йдеться ви­ключно про людей із певною публічною репутацією, певним публічним ім’ям – людей, участь яких у владі (незалежно від характеру цієї участі) має в очах суспільства символічний характер і означає об’єктивно пу­блічне санкціонування цієї влади. Публічний інтелектуал, який обіймає урядову чи дипломатичну посаду, або й просто подає руку персонажам Мельниченкових плівок, робить певний публічний жест, подає сигнал усьому суспільству: із цими людьми, мовляв, можна вітатися; з цією владою можна мати справу; вона, звісно, погана, а все ж – наша.

Якщо ми маємо публічних інтелектуалів, котрі так міркують і так кажуть, ми не повинні дивуватися, що маємо таке населення і таких правителів.

На жаль, українці занадто довго були в неволі, і рабство занадто ретельно плекалось на цих теренах – майже на рівні генної інже­нерії. Я не дивуюся, що одним із найпопулярніших у нашому інте­лігентському середовищі національних героїв завжди була міфологізована Роксолана. Кожен український письменник, я припускаю, обслуговуючи ідеологічно-пропагандистських султанів у великому компартійному гаремі, підсвідомо ототожнював себе з архетипним образом героїні, котра дбала не так про секс, як про долю вітчиз­ни та визволення з неволі українських бранців. Припускаю, що й нині наші численні Роксолани на президентській службі дбають на­самперед про вітчизну і бідолашних бранців, яким султан час від часу відрубує голови. Припускаю навіть, що така гаремна діяльність може іноді бути справді корисною та потрібною. Без неї, можливо, ми мали б, замість Хрущова, ще одного Сталіна, замість Горбачова – ще одного Брежнєва, а замість Кравчука – ще одною Щербицького.

Мене, власне, турбує не це, а лише надто велика кількість таких Роксолан у нашому публічному просторі. І хронічний брак Наливай­ків або й простих бандуристів, здатних не ховати до кишені своєї дулі навіть перед султаном.