www.ji-magazine.lviv.ua

 ВІРШ «Остання сповідь Северина Наливайка під бубнами на Солониці 1596-го» я написав давно, 26 років тому, коли мені було ЗО ро­ків. Так само ЗО років я дав і самому Наливайкові в романі, бо невідо­мо, коли Наливайко родився. Одне слово, від вірша до роману прой­шло 26 років – 26 років, і я знову повернувся до Наливайка! Чи це випадково?

Не знаю, як у кого з письменників, але у мене випадковостей не бу­ває, бо той світ моїх почуттів, думок і уподобань у мене закладено, як мені здається, ще до моєї появи на світ... В силу відомих причин, вірш про Наливайка я зміг надрукувати лише два роки тому, хоча до цього він ходив серед нашої інтелігенції в списках у самвидаві. Хоч із цим віршем, відколи я його написав, як і з усіма своїми творами, я не хо­вався ніколи.

Перед тим, коли я скажу кілька слів про самий роман «Северин На­ливайко», я хотів би, аби ви послухали самого вірша. Ось він:

Живу – назад. Я – Наливайко. Все.

Ми починаєм битву за Вкраїну.

Наш чорний вус у чорний гнів тече,

І юний меч наш розгинає спину.

Не прапор – раб, не прапор – порохня

Нам обпожежив душу, товариство.

Не встанемо, братове, із коня,

Доки не стане в полі нашім чисто.

В суцільних ворогах пройшли роки-рої,

Руїна захлинається руїною.

Ми на Вкраїні хворі Україною,

На Україні в пошуках її...

Забудьмо все у цю священну мить.

Забудьмо наші розбрати і чвари.

Я – вас веду, і воля нам горить,

Вона горить нам вічно, як стожари...

...Забіліли сніги мої чорні,

Засміялась душа молода:

Воріженьки стоять видзігорні,

Воріженьки стоять, як вода.

І солона моя Солониця

На погибель мені ще гряде,

Ще у міднім бику задимиться

Моє тіло, як сон, молоде,

Ще заплаче ночами Барбара

Над споляченим сином моїм,

І розірветься серце, як хмара,

Від даремних за мене молінь,

Та і тоді не прокленем ми долю.

Не зречемось себе, поранених синів,

Коли й побачимо в кривавищі за волю,

Що наш народ вже тереном зацвів.

Молодість пройшла, та Наливайко в мені лишився, і я, несподівано сам для себе, п’ять років тому сів за тиху, але не менш напружену, ніж політичні бурі за вікном, роботу над прозовим твором про Наливайка.

Це мій перший роман. І коли я вже було набрався духу поставити на чистий аркуш паперу перше слово – мене охопило сум’яття, страх і непевненість, бо слова я боявся завжди: як у віршах, так само і в прозі. Слово на папері – для мене це щось на зразок, як для дитини, яка не вміє ще плавати, вперше ввійти в ріку... Слова я боявся завжди. Особливо цей страх живе у мені, коли починаю перше й друге речен­ня. Коли я їх уже написав і написав, як хотів, то перед третім реченням я починаю боятися вже втричі більше. Від часів молодості й по сей день я живу перед словом від страху до страху. Не боюся я слів лише уві сні, коли слова сняться мені, як люди, як барви, як глина й пісок, і як дерева і квіти...Одне слово, впевненим у собі я буваю лише вві сні. Ко­ли ж я пробуджуюсь, то впевненість мене покидає і я ходжу біля сто­лу над білим аркушем паперу, мов неприкаяний. Я не знаю, з чого і як почати. Художні образи накидаються на мене з усіх сторін. Вони на­літають на мене з такою силою і в такій незчисленній кількості, що я під їхнім навальним тиском гублюся. Образи настільки мають свою на­ді мною силу і владу, що інколи мені робиться страшно жити. Це, ма­буть, те, що ми називаємо творчістю або натхненням. Щасливі ті лю­ди, які цього не знають і цього не пережили!..

Пишу я повільно. І повільно не через те, що не поспішаю, а через те, що вже написане – переписую. Я спостеріг, що в мене вже виро­билась і норма – кожну сторінку я переписую від п’яти до семи разів. Буває, на сьомий раз від сторінки лишається мало, а то й нічого не ли­шається. І все тому, що все те, що я в собі бачу і чую, все, що в мені утворилося і звучить, я відтворив і скомпонував не так, неповно, одне слово, не так, як дав мені мій голос душі.

«Северина Наливайка» я написав люто і ніжно. Але та лютість і ніж­ність – вони суто мої, як все що я писав і до цього. У «Наливайкові» я виклався ввесь. У ньому я ввесь, на що здатний. Після «Наливайка» в мене, окрім порожнечі, не залишилося нічого. А коли щось і зали­шилося, то тільки те, про що знати не треба нікому...

Северин Наливайко – це, звісно, я сам. У нім мій характер, мої ін­тонації, і моє все. А от історичні події – то вони вже його, Наливайкові. Северин Наливайко 1594-го року і я 1992-го року – все це одне й те ж саме. За всі ці часи змінилися лише зброя, одежа, харчі і людські нер­ви. А людська душа, пристрасті, віра й любов – не змінилися. У всі і на всі часи вони єдині. Між ними не змінилося нічого. Як не змінила­ся, на жаль, і наша доля, хоча від Наливайка до нас минуло чотирис­та років, або, коли їх перемножити на дні, то не змінилося 140 000 днів і ночей. У світі так не буває, та в нас, в Україні, виходить, буває. «На­ливайка» я довго писав іще й через те, що писав я його лише тоді, ко­ли писалося. У ньому немає жодного силуваного речення. Через те про «Наливайка» я можу говорити як про своє щасливе натхнення. І ще би я сказав так: цей твір я писав із приплющеними очима, бо коли приплющуєш у присмерку очі, то краще й спокійніше видно...