Міжнародна конференція

«Сусіди Европейського Союзу: ілюзії, реалії, перспективи»

26 червня 2004, Львів

Андрій Кирчів

Євроінтеграція Польщі: погляд з української перспективи

Коли першого травня перед українським носом почали учтиво зачинятися всі хвіртки і брами, через які ще зовсім недавно можна було перейтися відвідати західного сусіда, у свідомості мимоволі виникла гірка аналогія з відомою російською приповідкою „ось тобі, бабцю, і Юріїв день!” (тим більше, що й день цей увесь східноєвропейський люд святкує 6 травня)... Саме тоді і лише тоді, за раннього кріпацького права, кріпакові можна було поміняти нелюбого пана на якогось іншого. Ну, а хто не встиг – сам собі винен. Зате у день солідарності всіх трудящих вдалося побачити на небосхилі перспективу солідаризуючого фактора – міцну завісу з темно-синього шовку із напрочуд щільним колом золотистих зірочок. Протиснутися годі, єдиний шлях на тамтой бік – стати однією з них. Філософія проста: не зірка, то й нічого до неба пхатися.

До наступного дня, оспіваного Одою Радості, нам в земних масштабах чекати приблизно стільки ж, як в небесних – наступного спостереження в наших широтах комети Галлея. Але й у тому для України – свій позитив. Є час розглянутися, опам’ятатися від різновекторних ейфорій, визначитися остаточно, куди, як і з ким іти, побачити, немов з допомогою машини часу, плюси і мінуси європейського вектора, збагнути, врешті, що це її єдиний природний напрямок орієнтації. Можливо, попереду – шанс змінити не лише себе, а і саму Європу, з її нинішніми внутрішніми напругами і протиріччями, всіма недоліками на вигляд самодостатнього мега-проекту.

„Машиною часу” для нас мимоволі стала Польща, яка політично унаочнила і законодавчо утвердила очевидний фізико-географічний факт своєї приналежності до Європи. І тут дійсно, без тіні сарказму, маємо щиро радіти за нашого найактивнішого і найпотужнішого партнера-сусіда на Заході, адвоката і промотора української справи в Європейській спільноті. Політичний Рубікон перейдено, і в цьому немає нічого несподіваного у випадку Польщі, хоча зрозуміло, що за цю стратегічну рішучість у тактиці доведеться платити, іноді навіть дуже дорого. Стан групи новоспечених членів ЄС у колі „старожилів” чимось дуже скидається на стосунки між новою, економічною хвилею заокеанських емігрантів, та старою, політичною. Останнім ще довго буде недогода, що поруч з ними оселилися новачки, які намагаються (на їхній погляд) мати все і відразу. Через те і ставлення буде більш прискіпливим, стеження за дотриманням кожної букви євро-законів – суворішим та пильнішим, вимоги – вищими в усіх без винятку сферах. Брюссель, звичайно, не Москва, але й там вистачає високопоставлених пихатих самодурів, які мають помітний вплив на прийняття доленосних для окремих держав рішень. На одній із попередніх конференцій, організованій „Ї” з уст, до речі, високого європейського функціонера, прозвучала досить справедлива оцінка брюссельської бюрократії: „ Якби ЄС нині спробував вступити сам у себе на умовах, які ставляться до кандидатів, то він не спромігся б це зробити”. З таким станом речей доведеться рахуватися, як і з логікою делегування частини суверенних прав держави і самостійності внутрішньо- і зовнішньополітичних рішень задля блага Спільноти. А ще – враховувати численні інтереси – як цілого ЄС, так і окремих його членів, радитися з ними на предмет узгіднення своїх інтересів із загальними євроінтересами, в рамках концепції спільної зарубіжної політики і безпеки. Можна, звичайно, тут заперечити: мовляв, це не Совєцький, а Європейський Союз, у ньому немає „старших” і „молодших” братів. Теоретично і легітимно – так, але практика існування і функціонування ЄС вже неодноразово демонструвала щось зовсім інше – від лобіювання інтересів окремих членів Унії, до відвертого тиску на тих, хто вносив дисгармонію у зовнішню однотипність Євросоюзу своєю „окремою політичною позицією”. З політичної точки зору становище Польщі до певної міри ускладнюється ще й її сприйняттям як „протеже” та лобіста інтересів США в ЄС. З іншого боку, підтимка чи заохочення Польщею будь-яких євро-інтеграційних ініціатив України, негативно відбивається на її стосунках з Росією, котра традиційно вважає український простір зоною своїх виключних інтересів.

Та найбільш чутливим індикатором радикальних змін у політиці є економіка. В свою чергу, на зміни в економічній ситуації, природно, першим реагує суспільство. Буквально за перші два неповних місяці членства Польщі в ЄС її громадяни відчули, що таке процес вирівнювання цін до рівня загальноєвропейських при принциповому збереженні рівня доходів пересічних поляків. На кордоні, ще навіть до офіційної дати вступу Польщі в ЄС, знов пожвавився рух „човників”, проте повторилася ситуація майже 20-літньої давності.Тепер не українці, а самі поляки стали по декілька разів на день переходити новоявлений євро-кордон, спустошуючи тютюнові та алкогольні крамниці прикордонних населених пунктів та переносячи увесь цей крам на собі для напівлегальної оптово-роздрібної торгівельної мережі. Щоправда, поява на польсько-українському кордоні німецьких митників дещо прорідила ряди цих підприємців, однак факт повернення до майже забутого ремесла став досить відчутним сигналом з польського боку: жити стало важче. Нікуди не поділася проблема значно більшого від допустимого цензом ЄС сільськогосподарського сектора, залишилася без оптимального рішення і проблема нікому не потрібних шахтарів. Підгон системи виробництва під євростандарти, зростаюча автоматизація, укрупнення за рахунок злиття чи поглинання, а також модернізація польських підприємств з іноземним капіталом (яких раптом виявилося більше, ніж здавалося до того) вилилися у загрозливий ріст безробіття, що при наявній неадаптованій та недосконалій системі соціального забезпечення помалу набирає масштабів національного лиха. У свою чергу, європейський традиційний протекціоналізм з одного боку, та порівняно нижча за якістю і технологічністю продукція польської промисловості – з іншого, спонукають шукати купівельноздатного споживача переважно на східноєвропейських ринках. Одним із таких партнерів була і залишається Україна, проте і в співпраці з нею є доволі значні труднощі. Наразі на перешкоді повноцінному економічному співробітництву стоїть недосконала українська система взаєних розрахунків, невдовзі до неї прилучаться і митні правила, яких має дотимуватися кожен член ЄС. Окрім того, введення візового режиму на кордоні з Україною фізично ускладнило і сповільнило товарообіг, а запровадження жорсткіших правил щодо отримання іноземцями права на працю на території Польщі відчутно зменшило приплив напівлегальної дешевої робочої сили з України.

Що стосується участі Польщі в реалізації політики безпеки і оборони, то й тут є немало складнощів. Вступ до Північно-Атлантичного Альянсу, як засада приєднання до спільної системи безпеки, не лише відбився болісною і коштовною реформою Війська Польського. Польщі відразу довелося збагнути, що участь у НАТО – це й зовсім реальна відповідальність за дії окремих його членів. Це щоденна загроза терористичних актів, про що нагадали вибухи у Мадриді, це необхідність участі у спільних військових операціях при сумнівних на те підставах, це несення поліційних функцій і спільна відповідальність за негідні вчинки „братів по зброї” в далеких країнах, де частка власних інтересів Польщі є більш ніж скромною.

Навряд чи вдалося тут перелічити всі ті тимчасові труднощі, з якими зіткнувся наш західний сусід в процесі поступової інтеграції в політичні, економічні та мілітарні структури Європи. Основним, однак, фактором є стратегічна доцільність вступу Польщі до ЄС і ті позитивні аспекти, які закладені у далекій перспективі. Якщо вони дійсно варті нинішніх зусиль і втрат, то навіть при відносно значній тривалості цього перехідного періоду, можна вважати, що ми стали свідками дійсно доленосного моменту, радикально позитивного історичного рішення для Польщі.

А тепер повернемося з цієї імпровізованої машини часу на нашу грішну землю і усвідомім водночас, що всі перелічені проблеми Польща зустріла при значно кращих стартових позиціях. І що основне – при однозначно налаштованому на радикальні зміни і готовому до цього державному керівництву, яке зуміло відшукати компроміс, побороти власні внутрішні амбіції і персональні інтереси заради справи майбутнього своєї держави. Безсумнівно, Україна – не лише „не Росія”, але й не її недавні „співкамерники” по СРСР – Латвія, Литва та Естонія. Навіть зважаючи на значні фізичні розміри і кількість населення, Україна, при її вступі до Євросоюзу, стала б доволі тяжкостравним пиріжком для 445-мільйонного нинішнього ЄС. І це – при ідеальному дотриманні умов вступу і здійсненні всіх необхідних для цього попередніх реформ. Що для цього треба зробити? Насамперед – однозначно задекларувати прагнення і припинити політичні викрутаси на кшталт „конструктивної інтеграції”. Далі було б непогано підтвердити ці прагнення реальними кроками, відповідними реформами політичної, суспільної та економічної моделі держави. Завершення реформи останньої з них мало б логічно вилитися у членство в СОТ. Значні перспективи та економічний і розвитковий потенціал містить у собі економічна співпраця в рамках єврорегіонів, зокрема тих, що вже нині існують на покордонні України і Польщі. Проте й тут Україна з її індиферентним ставленням до необхідності регіоналльно-адміністративної реформи, виявилася неготовою скористатися з цієї можливості.

Геополітичне становище України в контексті політики її власної безпеки потребує нарешті однозначного визначення, а в контексті євроінтеграційних ініціатив та перспектив це визначення спрощується до єдиного реального для нинішньої Європи гаранта її безпеки – НАТО. Тут в нас, даруйте, ще стамбульський кіт не женився. Воно й зрозуміло – таке рішення має бути комплексним і однозначним в рамках політичного курсу державного керівництва.

Ми вже пожали плоди багатовекторності. Наш відкритий східний кордон вилився у закритий західний. Але ми стійко дотримуємося концепції не робити жодних висновків з допущених помилок. Ми не стоїмо навіть на порозі цього нового „євро-перехідного” періоду, як би не хотілося про це говорити. Якщо ми ще й не почали – то коли б мав цей період закінчитися? Зважаючи на внутрішні проблеми і розбіжності інтересів всередині ЄС, євроскептик би сказав, що доки Україна буде готова вступати в ЄС, то вже й вступати не буде куди. Але з огляду на нинішнє становище виникає ще більш безрадісне формулювання: якщо у жовтні нічого радикально не зміниться, то чи буде КОМУ вступати в ЄС?