Юрій Левикін
Найважче розмовляти зі своїми

Один із моїх співрозмовників нещодавно промовив фразу, над якою нам усім варто замислитися. Він сказав: "Найважче розмовляти про ідеологічні питання зі своїми. З ворогами - легше, треба викласти нашу позицію і можна не слухати їхніх аргументів".

Вочевидь, найважче питання для українців, хоч у якому б політичному таборі вони перебували: націоналістичному, комуністичному, ліберальному чи анархічному. Коли українці боролися за незалежність, усе було зрозумілим: де "лінія фронту", де свої, де чужі. Зараз кожен має право на свою думку і на те, щоб не погоджуватися із ближнім. Здобувши власну державу, українці мусять навчитися жити вкупі, бо у чварах довкола питання, хто головний в українському домі, є серйозний ризик з водою вихлюпнути й дитину - Українську державу.

Часто чуємо, що небезпека нинішнього стану справ полягає в активізації в Україні на двадцятому році Незалежности сил - внутрішніх і зовнішніх, - які стимулюють попит на неприродний поділ українців на "своїх" і "чужих".

Із зовнішніми супротивниками усе загалом зрозуміло: кожна держава-сусідка має певні національні інтереси, які можуть бути задоволені більшою мірою, якщо Україна буде слабкою, роздробленою на частини, з деморалізованим народом. Жодна з держав-сусідок ніколи не скаже про це вголос, але й не докладатиме зусиль для протидії особам чи угрупованням, які займаються антиукраїнською і антиконституційною діяльністю в Україні. Радше навпаки. Цей процес перманентний і, на мою думку, має позитивну функцію - підтримувати українську державність "у тонусі".

Складніша проблема - зі "своїми". В Україні і Українській нації, як живому організмі, відбувається конкуренція між різними владними, фінансовими, регіональними, політичними групами. В ході цієї конкуренції різними способами реалізуються інтереси й можливості різних суспільних і соціальних груп. Кожен конкурент об'єднує своїх прихильників і намагається відсепарувати їх від прибічників іншої думки. Проте нині владні, регіональні й політичні еліти поводяться як інфантильні підлітки: якщо не ми, то більше ніхто.

На мій погляд, сьогоднішня українська суспільна конкуренція страждає на дві великі вади.

Перша - це персоналізація політики і легковажність ставлення до тієї самої політики. Загал сприймає політику через окрему особу - Ющенко, Тимошенко, Янукович та ін.: той - патріотичний, та - красива, той - судимий, ще хтось - рішучий й непримиренний і т.п. Ця персоналізація спрощує уявлення про ту чи ту політичну силу - йдеться про певні епітети і означення, а не про зміст і наслідки тієї політики.

Спрощене розуміння політики призводить до примітивізації шляхів вирішення проблем. Нам щось не подобається? Заборонити, привести до влади людину із "сильною рукою" - для наведення порядку. Але проблема корениться у нас самих. Не такий Президент? Але він є віддзеркаленням суспільства - подивіться ще раз у люстерко, разом із родичами, сусідами ближніми й далекими. Не подобається? Тоді треба змінюватися самим, а не вимагати змін від усіх інших.

Ще один бік нашого ставлення до політики - легковірність і легковажність. Почитайте Конституцію (можливо, вперше) - скільки громадянських прав, пільг і привілеїв у ній задекларовано. Стільки, що найпотужніша економіка у світі не витримає. Як кожен із нас голосував на останніх виборах? За "своїх" - за тих, хто красивіше пообіцяв вирішити усі наші проблеми. І найшвидше. А як виконали свої обіцянки? Багато місцевих рад, у яких більшість отримали "справжні патріоти", й зібратися на сесію не можуть.

Ми маємо солов'їну мову, високу духовність, славних героїв, але так само маємо коротку пам'ять і зовсім не звикли до дріб'язковости - узяти олівець і записати: "Мій кандидат у депутати мені обіцяв зробити перше, друге, третє, а не зробив нічого. За цю людину я більше не голосую".

Друга вада - безпорадність. Націоналісти проявили себе добрими вояками в минулому, але ж поки не стали вправними будівничими. Хтось знає багатого націоналіста, націоналіста-мецената? Ми двадцятий рік живемо у державі, про появу якої мріяли покоління попередників, але й досі традиційно боремось із кимось чи проти чогось.

Змагаємось у кількості вживання слова "націоналізм", але кількість жодним чином не переходить у якість. Можливо, повторюся, але, напевне, сьогодні найбільшим виявом патріотизму є змагання за створення прозорого конкурентного середовища для бізнесу в Україні. Отримали пропозиції влади, викладені у щорічному посланні Президента. Ми можемо організувати прискіпливий громадський контроль за їх здійсненням. Проте ми не сформулювали власних пропозицій і нам важко переконати будь-кого, що наш спосіб вирішення нагальних проблем - кращий.

Треба боротися проти грабіжницької реформи житлово-комунального господарства? Можна. Але неефективно просто боротися "проти". За даними екс-міністра ЖКГ України О.Кучеренка, для наведення ладу у 230 тисячах будинків, що становить житловий фонд України, потрібно щонайменше 300-400 мільярдів гривень. Обсяг доходів бюджету України на цей рік становить трохи більш як 281 мільярд гривень. Виділення коштів на капітальний і поточний ремонти житлового фонду у Держбюджеті цього року не передбачене. Якщо населення змусять взяти на себе видатки з капітального ремонту власних будинків, то прості підрахунки свідчать, що кожен житель міста - від новонародженого до найстаршого пенсіонера - має інвестувати у такий ремонт щонайменше десять тисяч гривень з власної кишені. Це - крім подорожчання тарифів на комунальні послуги.

Світ уже давно випрацював інструменти іпотечного кредитування, коли власник нерухомости отримує кредит із прийнятними відсотками під заставу своєї власности - щойно придбаної нової чи для ремонту і модернізації вже наявної. Україна - у перехідному етапі між соціалістичною системою, де людей сімдесят років відучували бути власниками, і капіталізмом, що ґрунтується на відносинах приватної власности. Зрозуміло, що більша частина житла, яке люди безоплатно отримали від держави у власність, є занедбаною, застарілою і потребує модернізації. Але й люди не готові бути власниками цієї нерухомости. Так само очевидно, що рівень доходів більшости населення - недостатній для того, щоб інвестувати у модернізацію житла, і чинні відсоткові ставки кредитування для абсолютної більшости українців є "непідйомними".

Шлях вирішення цієї проблеми, напевне, пролягає через співробітництво держави і суспільства, коли держава допомагає, у тому числі - фінансово, навести лад у житловому фонді, а громадяни через об'єднання співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ) далі беруть це майно на баланс, як власники, і відповідають за нього. Цей перехідний процес, подовжений у часі, повинен мати інформаційну та інструментальну складові. Інформаційна складова має дати людям знання своїх прав, обов'язків та інструментів вирішення проблем, що пов'язані із розпорядженням своєю власністю, а інструментальна - полягає у створенні можливостей законним шляхом підвищувати доходи кожного українця та системи фінансових інституцій, яка б забезпечила доступне кредитування для будівництва, придбання та ремонту і модернізації наявного житла.

Так само зрозуміло, що мусимо домогтися повної прозорости тарифоутворення у природних монополістів - постачальників газу, тепла, води, електроенергії. У цьому, а не у витяганні на світ брудної білизни, полягає користь закону про публічну інформацію. Якщо природні монополії будують на нас свій бізнес, ми маємо бачити, як вони використовують наші гроші. Видатки теплокомуненерго, водоканалів, ЖЕКів не можуть бути комерційною таємницею.

Патріотизм і націоналізм стануть невід'ємними складовими суспільства через відчуття господаря, яке треба відроджувати і виховувати по-новому. І міра його виявлятиметься у професіоналізмі й ефективності кожного українця.

Спробуйте обговорити із власними сусідами проблему об'єднання усіх заради протистояння підвищенню тарифів - один не знає, другий не вірить, третьому байдуже, у четвертого - свято, що триває вже котрий тиждень. Держава є конструкцією ще складнішою, ніж багатоквартирний будинок.

Приклад із реформуванням ЖКГ я навів як одну з можливих основ неполітичного всеукраїнського діалогу. Розв'язання цієї і схожих проблем може навчити нас розмовляти про практичні речі без зайвих емоцій.

Ми повинні думати про договороспроможність українців. Тримовний львів'янин і одномовний донеччанин мусять навчитися розмовляти по-українському про український інтерес, а для цього треба долати штучно підтримувану глухоту і небажання чути один одного. Врешті-решт, ми прийдемо до цього, бо Конституція і Держава - це договір між народом і владою. Він неможливий, якщо ділити українців на "своїх" і "чужих". Але бажано прийти до цієї угоди якнайшвидше. Відсутність такого взаєморозуміння і уміння та звички цивілізовано вирішувати наявні проблеми не дозволяє нам рухатися вперед.

Юрій Левикін

http://ukrslovo.com.ua/work/archive/2011/16/07_1.html

На початок