повернутися Ї: дискусія

Орест Друль

Визначальний чинник

"It’s the inflation, stupid!" – сказав би Джеймс Карвілл про ключовий фактор рейтингу Партії Реґіонів, консультуючи б їх, а не Клинтона. На фоні відповіді на найважливіше питання: "Чи зростають ціни?" марніє все. Мовне протистояння і судові епопеї з політичним підтекстом, нюанси Митного Союзу і товщина межигір’ївських позолот – знікчемлюється будь-що.

Звідки така впевненість? – спитаєте. Від коефіцієнта кореляції, відповім. Точніше від його значення R=0,88 на графіку, де ордината відображає відносну середньомісячну зміну електорального рейтингу Партії Реґіонів від соцопитування до соцопитування (тобто відношення поточного на момент опитування рейтингу до рівня попереднього опитування, поділеного на число місяців між опитуваннями), а абсциса – відносну зміну цін (держкомстатівський індекс споживчих цін за це же період).

Аналіз кореляції цих величин вказує, що кожен інфляційний відсоток забирав (і забирає, до речі) десятину рейтингу Партії Реґіонів (тобто, при його рівні в 20% зменшує його – рівень – на 2%); стабільність же цін кожен місяць дарує Партії Реґіонів по півтора відсотка від її рейтингу: подяка, так би мовити, населення за обіцяну стабільність.

Хоча, думаю, не в стабільності справа. Думаю, що зазначена кореляція швидше податкової природи: емісійна складова є традиційно основною у складі вітчизняної інфляції, і, відповідно, інфляція у нас виконує високу функцію податку. Якось Мілтон Фрідман зазначив: "Інфляція – єдина форма оподаткування, яка не потребує узаконення". Вказана ним єдиність у нас же перетинається з іншою одністю – наш інфляційний податок є унікальним в країні всезагальним податком. Зазіхаючий на цей статус всезагального прибутковий податок у нас реально платить надто вже мале число громадян, бо в більшості випадків "відрахування на подохідний" є формальним ритуалом без участі в ньому самого платника, лише справою рук бухгалтера; по суті своїй – це податок, фактично, на роботодавця за використання трудових ресурсів.

Не варто, звичайно, ідеалізувати точність і неупередженість замірів державного індексу споживчих цін, але не можна і заперечувати певну кореляцію цього індексу з реальною інфляцією. Точно так само не варто абсолютизувати дані соціологічних опитувань, імовірнісних вже за визначенням своїм. Але, якраз виходячи зі своєї статистичної природи, інфляційнозалежний тренд рейтингу зі збільшенням числа спостережень проявляється все чіткіше. Резонансні події, звісно, своїми девіаціями розмивають цю проявлювану чіткість (провокації, скажімо, 9 травня минулого року коротко підвищили рейтинг ПР в межах трьох абсолютних відсотків від затрендованого рівня, а провал, з іншого боку скажімо, перспективи асоціації з ЄС на деякий час відхилив рейтинг від перебачуваного статистикою щабля аж на 5%), але в загальному картина ясна.

Немає в ній чогось абсолютно нового: у соціологічних опитуваннях одним з лідерів відповідей на питання "що вас турбує найбільше " консеквентно і наполегливо є пункт "зростання цін". Спочатку це списували на гіперінфляційну травму 1993-го, потім звикли, як до дощу за вікном, і перестали звертати увагу.

Дивує не тренд. Дивує – і засмучує – примітивна однопараметричність кореляційної залежності: ціни ростуть – поганий уряд, ціни не ростуть – добрий.

Не дивує, але тим не менше засмучує і безнадійна реактивність впливу цього визначального чинника – як у класичному експерименті: вколов ніжку жаби – вона сіпнулася, не вколов – вона й не тіпнулась. Неминучість сплеску інфляції по виборах, здається, зрозуміла вже всім, але поки грому немає, годі й хреститися. От і виходить: "під дощ хати не криють, а коли ясно — чого ж її крити "

Та що вже там пересічний виборець: дивишся рекламу опозиції – і об’єднаною, і всякої іншої – і розумієш, що реактивність ця сама є визначальним чинником ...

 

http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=5260



 


Яндекс.Метрика