Андрій Окара, політолог (Москва)

Віктор Янукович не потрапив на інавгурацію Путіна, бо голів сусідніх держав на подібні акції запрошувати не обов’язково, хіба б вони були «лічниє гості Владіміра Путіна». Українському президентові ще раз вказали, де його місце у системі цінностей Кремля. Крім того, є й така річ, як особистісне неприйняття.

Чи люблять Віктора Федоровича у Москві? Любити ж можуть за щось, а просто так політична любов не виникає. За що любити людину, яку вважали прокремлівською, яку підтримували на виборах 2004 року, а потім, хоча й меншою мірою, – на подальших виборах? З’ясувалося, що він не є провідником інтересів у форматі, якого від нього чекали. Янукович проявив себе, умовно кажучи, економічним націоналістом – передбачалось, що він віддасть трубу і багато чого іншого, а президент України не хоче вступати у Митний і Євразійський союзи…

Путін до інших політиків ставиться дуже концептуально – своїх не здає і виконує всі неформальні домовленості. Це видається симпатичною людською рисою, але не політичною, бо не здавати некомпетентних «своїх» – сумнівна чеснота. Але такий уже в Путіна формат власної поведінки й оцінки інших політиків – і Янукович у нього, як бачимо, не вписується.

Історія з Тимошенко не була визначальною в путінських оцінках, але вона дає можливість додаткового тиску. Це не стільки причина, як привід. Якби Янукович усе зробив, на думку Путіна, правильно – наприклад, вступив би Україну в Митний союз, віддав трубу, – то питання екс-прем’єра, можливо, і не підіймали б. Але позаяк ця справа викликає в Януковича роздратування, його тиснутимуть далі по всіх напрямах. А у своєму тиску Володимир Володимирович може піти дуже далеко – настільки далеко, що з таких місць іноді й не повертаються.

Питання, наскільки Путін безпощадний до своїх ворогів, слід переадресувати Ходорковському чи Березовському. Але ставлення до Януковича із цим не варто порівнювати. Його сприймають не як ворога, він – радше «слабоє звєно».

Навряд чи російські проурядові групи втручатимуться в українське питання, для цього потрібні якісь мотивації, політичні чи економічні, якісь сентименти.

А от відповідь на питання, чи стане Путін ліберальнішим, у Росії зараз шукають усі. Заяви, що лунали під час виборчої кампанії, були гарні: політична реформа, вибори губернаторів, розширення прав самоврядування, зміни в реєстрації партій. Це потрібно для Росії. Але розгін останнього мітингу значно зменшив сподівання на оновленого Путіна.

Якщо Тимошенко опиниться на волі, її підтримуватимуть на противагу Януковичеві – не стільки як якусь харизматичну фігуру, скільки «на зло». Умовно стратегія Кремля така: те, що гірше Януковичеві, – це добре. Користатимуть із того, що через недолугість Україна поступово опиняється в ізоляції. Діалог із Брюсселем та Берліном понад головою Віктора Федоровича триватиме й надалі.

Міжнародні перспективи українського президента оцінюю скептично: люди, яких можна визначити як колективного Януковича, поводяться неадекватно до наявних викликів, тож їхнє майбутнє під великим питанням.

Те, що Медведчук хоче себе позиціонувати як ексклюзивного друга Путіна, як кума і неформальний міст між Кремлем і українським політикумом, є передусім ініціативою самого Медведчука. Мені не відомо, аби він узгоджував подібні речі з Путіним чи Медведєвим. Не знаю, щоби у Кремлі його прагнули бачити в такому амплуа. Медведчук хоче повернутися в українську політику на якісь активні ролі, але те, що він – кум Путіна, для Кремля означає небагато.

Кумівство в Росії не має такої ролі, як в українській політиці. Українські політики нав’язують це, бо це ніби критерій лояльної інтеграції. От свого часу Леонід Грач записався у куми до Волошина, коли той був главою Адміністрації президента. Але зараз в Росії домінують інші критерії – скажімо, якби Медведчук служив в управлінні КДБ СРСР по Ленінграду чи був членом дачного кооперативу «Озеро», це було б актуальніше, ніж кум чи сват…

Газета ZIK №18 (10 травня 2012р.)