повернутися Ї: дискусія

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Славомір Сєраковскі

Не понукаймо українців до розквитувань

Єдина спільна позиція, яка стосується цілого польського політичного класу – це ангажування на користь незалежності України. Такої згоди парадоксально не має вже в квестії незалежності самої Польщі, тим більш тому тішить, що так дуже залежить нам на східному сусідові. До нудоти нагадуймо собі за Ґейдройцем, що не буде самостійної Польщі без самостійної України. І додаймо - не буде демократичної Росії без європейської України. Можливість підпорядкування України завжди підкріпляє в Росії великодержавні тенденції і обмежує шанси демократизації. Геополітика в даному випадку не протиставляється політичному реалізмові і моральності. Отже, лише б не справдилося футбольне прислів'я, що невикористані ситуації мстять, як на Україні Януковича, як і на Європейському союзі, який навіть перед економічною кризою, паралізуючою інтеграцію, проявляла слабку зацікавленість нашим східним сусідом.

 

Є такі, котрі вважають, що навіть моральність можна політично капіталізувати. І людську кривду також. Не тому, щоб були садистами, але тому, що хочуть бути реалістами, яких перша заповідь звучить: "всі так роблять, тому роби і ти". Якщо навіть Ізраїль вміє обіграти для свого інтересу трагедію єврейського народу, то тим більш Польща не повинна необачно резиґнувати із спільного трактування історії і політики. На щастя, у випадку Польщі  і України навіть політичний реаліст собі легко пояснить, чому слід повести себе попросту добре.

 

Декаду тому з нагоди 60-ї річниці злочину на Волині  описав був я на шпальтах "Газети" ("Хочемо іншої історії") дві школи в польській історіографії польсько-українських взаємин. Одну, яка шукає історичної правди конфронтаційно, пропонуючи українцям замість запрошення до розмови односторонній ультиматум. І другу, зосереджену на тяжкій роботі історика, результати якої продискутовуються з українськими істориками, без емоції підписуючи наприкінці протокол розбіжностей. Не приховаючи секундування другій з описаних шкіл, констатував із жалем, що незважаючи на всі відмінності обидва підходи замикають суспільну пам'ять в національному поділі. І національний поділ є адже цим першим імпульсом, котрий вкінці відправляє жертв на тамтой світ в таких злочинах як волинська.

 

Декаду тому можна було з більшою надією дивитися на можливості постання  європейської публічної сфери. Ще не занапащено спільної конституції в Європейській Унії. Замість страху перед її розпадом і ренаціоналізацією запущено уяву, питаючи в безкінечних дискусіях, як далеко можна втекти від найчорніших  сторінок національних історій в якомусь спільному наднаціональному проекті. Залишаючи з природи речей на стороні мрії про пересягнення національної перспективи, все ж можна угледіти декілька засновків, з якими важко погодитися мені навіть з найбільш освіченими польськими істориками.

 

По-перше, відвертає мене фетиш порівняння злочину. Математика жертв це морально підозріле ремесло. Коли читаю, що "не можна ставити знаку рівності...", будиться в мені спротив. Польські жертви – це в переконливій мірі цивільні, в тому діти, жінки, старушки, що уневажнює голоси деяких українських істориків, що це була сутичка збройних сил або зрозуміла реакція на політику II Речіпосполитої. Але якщо у відплату гине українська дитина, то не має значення, хто був перший, а хто реагував.

 

По-друге, я не називав би українських злочинів терміном "геноцид". Схиляюся тут до аргументації соціолога Лєха Ніяковського, автора книжки "Насолода помсти", який нагадує, що у геноциді винуватцям не йдеться про територію, багатства або владу - тільки про загибель, цілковиту або часткову, обраної категорії людей. Якби бандерівцям ходило про геноцид, за кожним разом протидіяли б втечам поляків. Замість збуджувати страх, приховували б перед населенням наміри винищення максимального числа поляків. А їх метою не був би успіх в передбачуваному плебісциті після закінчення війни, але просто загин польського народу.

 

По-третє, я вважаю, що не варто закидати українцям нестачу відповідного ангажування в усвідомленні власної вини. Я не знаю, звідки історики беруть масштаб "математики провин", також не знаю, чим керуються при оцінці динаміки розквитань.

 

Цікаво, що так багато енергії вкладено в понятійні суперечки стосовно того, чим по суті були злочини на Волині. А до сих пір не ревізовано словника, описуючого історію І і II Речіпосполитої, які в польсько-українському вимірі були просто окупаціями. Так, так, Польща була державою-загарбником. Хто в Польщі свідомий цього? І чи хтось думає про вибачення? Видно, кожне суспільство має свій ритм, отже не займаймося вимаганням вибачень або понукання українців до розквитувань власних провин, бо це не є ані добрим, ані ефективним.


Sławomir Sierakowski
Nie poganiajmy Ukraińców do rozliczeń
Gazeta Wyborcza, 10.07.13
Переклав Орест Друль

 





 

Яндекс.Метрика