www.ji-magazine.lviv.ua

Остап Сливинський

Прелюдія №1

Ми якраз говорили зі студентами про єврейську тему в повоєнній польській літературі, про Єдвабне, про погром у Кєльцях 1946 року, про так званий «вторинний антисемітизм». І тут одна зі студенток, уважно послухавши, ніби між іншим, каже:
– А я не люблю китайців. Якби я була Гітлером, я б їх усіх винищила. Як той євреїв.
Пауза.
– Дуже неприємний народ, – спокійно додає вона. – Знала я одного китайця.
Мила дівчина з порядної галицької родини.
До мене дійшло, що вже годину, розповідаючи тут про трагедію єврейських містечок Східної Європи, про ґетто і депортації, я посилаю м’ячі не просто в темряву, а в цілковитий морок. На мене дивиться з цього мороку миле створіння з великими очима, якому я можу чимось не сподобатися. І воно буде точно знати, що зробити з усім моїм племенем.

Прелюдія №2

Якось один мій знайомий історик запитав своїх студентів-першокурсників, що таке нацизм. Мусять же випускники школи хоч трохи уявляти собі значення таких слів, правда? І вони уявляли:
– Це було під час війни, коли німці били наших людей.
– Яких саме «наших»?
– Українських патріотів, – після хвилинних роздумів відповів хтось зі студентів.

*

Є на світі такі книжки, які неприємно читати, але читати треба. Це як профілактичний візит до стоматолога – краще, зціпивши здорові на вигляд зуби, змусити себе піти «туди, де шумлять бормашини», ніж одного ранку прокинутися з диким болем і здеформованою щокою. Я згадаю тут про дві такі книжки, які походять з більш-менш одного часу й місця і лише по-різному насвітлюють одну й ту саму драму.

Перша книжка – репортаж хорватської журналістки Славенки Дракуліч під дуже промовистою назвою «Вони б не скривдили й мухи. Воєнні злочинці перед Гаазьким трибуналом». Авторка уважно придивляється до облич людей, що сидять на лаві підсудних, слухає, як і що вони говорять. «Ґоран Єлісіч виглядає як людина, варта довіри…, – пише вона. – Зізнаюся, коли я вперше побачила це переконливо-наївне, хлоп’яче обличчя вбивці, була цілком приголомшена». Коли б не війна, ці хлопці й далі вчилися б на своїх факультетах, їздили б на лижі в Чорногорію, зустрічалися б з друзями за пивом, відвідували б батьків по вихідних. Як і Ганна Арендт у своїй знаменитій книжці про Адольфа Айхмана, хорватська журналістка показує – не розмірковує, не спекулює – а показує, як у певних обставинах людина стає монстром. Як непомітно це відбувається: ось в одну мить людина – ще добропорядний член своєї спільноти, патріот, правдоборець, «лідер» чи просто енергійна, ініціативна молода особа, а в наступну мить – уже воєнний злочинець. Здається, ніби зло, зародок якого є в кожній і кожному з нас, подібно до грибкового організму, лише чекає відповідних температурних умов, щоб розростися і вийти назовні.

Друга книжка – збірник есеїв сербського інтелектуала Івана Чоловіча «Балкани: терор культури». Цю книжку варто читати не лише як вступ до будь-яких розмірковувань чи репортажів про Балканську війну, але як вступ до аналізу, по суті, будь-якого сучасного конфлікту, замішаного на націоналізмі та етнічній міфології. Бо автор якраз і вивчає ті «температурні умови», той стан ідеологічного тиску та інтелектуальної розрідженості, за яких «священна мета» починає виправдовувати навіть найбрутальніші засоби, а жодні права особистості більше не стоять на шляху до здійснення раз і назавжди освячених прагнень спільноти. Чим досягаються ці «температурні умови»? Тим, до чого ми, українці, на жаль, добре звикли: перекроюванням минулого за лекалами сучасних національних потреб (навіть такого віддаленого минулого, для якого ці лекала придатні, як штангенциркуль для рубання дров), фетишизацією національної мови, родинних цінностей, «дому і церкви». До того ж уся ця ідеологічна система має сенс лише тоді, коли перебуває в стані постійної турбулентності, коли вона весь час загрожена: національного минулого не визнають, мовою якщо й послуговуються, то якось неправильно, вживаючи вульгарні й іноземні слова; на родинні цінності весь час зазіхають содоміти і адепти ювенальної юстиції.

Отже: «так, я звинувачую…». Так, я звинувачую українську систему освіти в тому, що вся ця ультраконсервативна, ізоляціоністська, реваншистська (і яка там ще) риторика має сьогодні дедалі помітніший вплив у нашому суспільстві. Звісно, винна далеко не лише освіта, але про її роль у цьому процесі якраз найчастіше забувають. Так само, як і про те, що головну «ударну силу» ультраправих угрупувань і організацій становлять молоді люди віком від 16 до 25 років, тобто та суспільна категорія, яка безпосередньо перебуває в полі її, освіти, впливу і відповідальності.

Українська освіта – як середня, так і вища, – продовжуючи радянські традиції, формує особу зі свідомістю солдата в обложеній фортеці. Всередині – героїчний народ, що будує (комуністичний) устрій чи (українську) державу, назовні – здебільшого вороги, які всілякими способами намагаються завадити справі. Природно, що побудова і оборона – речі нероздільні; у процес будівництва не має втручатися ніхто ззовні, захист стіни, яка відмежовує «будмайданчик» від решти світу – справа свята.

Так звана «Концепція національно-патріотичного виховання молоді», яка, як годиться, наголошує потребу «формування у вихованців відкритості, толерантного ставлення до цінностей, відмінних від національних ідей» – це теорія, а є praxis, і його треба шукати не в загальникових документах. «В умовах, коли національна ідея в самій Україні має численних недоброзичливців…», – підхльоскує вчителів і учнів одна зі шкільних програм з патріотичного виховання, тонко і переконливо малюючи образ внутрішнього ворога; «якщо є порядок у нації, буде мир у світі», – майстерно комбінує у своєму гаслі все найкраще з фашистської і радянської риторики одна з дніпропетровських шкіл. (Віршик «невідомого автора», з якого походить цей рядок, вже довго кочує і інтернетом, і «реалом», і є доволі вичерпною формулою моральності пострадянського українського «патріота»).

Не дивно, що адміністративна система сучасної української освіти не може і/або не хоче протистояти проникненню до її закладів різноманітних радикальних (репресивних, ексклюзивістських) ідеологій: починаючи з вікопомного перформенсу Ірини Фаріон в одному з львівських дитячих садків і закінчуючи лекціями головного українського «геббельсофіла» Юрія Михальчишина в університетах. На так давно у деяких львівських вишах на дошках оголошень кілька днів висіли великі афіші з емблемою, на якій явно прочитувалася свастика (логотип ГО «Ідея нації», кому цікаво), і нікого це особливо не хвилювало.

Але ось що важливо: багато з цих речей відбуваються з ініціативи самих студентів, добровільно і непримусово. І мені здається, що це певний симптом. Чого? Можливо, якоїсь особливої піддатливості на ідеології того покоління, яке ввійшло і входить у доросле життя після 2000-го?

«Дітям 90-х» можна було закинути багато чого: невіру в ефективність спільної дії, партикуляризм і нездатність до консолідації – що ж, за бортом потопаючого теплохода кожен рятує насамперед самого себе; але їхнім безперечним плюсом, однак, була опірність до будь-якої тоталістської ідеологічної риторики. Не надто й багато її було в той час, і була вона якась непереконлива, але що ж – попит і в царині ідеї визначає пропозицію. Зараз – інакше. Багато разів обговорюваний нібито-індивідуалізм і нарцисизм так званого «Me Me Me Generation» є лише фасадом, який приховує голод на колективну ідею. Є голод – ідеологічна їжа знайдеться. І що безформнішим, невиразнішим є соціальне і політичне життя (як у нас), то гостріша їжа користується попитом. Так, «міленіумне» покоління, це покоління айфонів і етнофестивалів, є насправді поколінням доктринерів, які, на відміну від своїх розбитих крахом системи батьків і хаотичних, анархічних старших братів і сестер, шукають у світі правильності і порядку. Як і автор згадуваного віршика, вони знають, що мусить бути «порядок у нації». Багато з них уже знають, як цей порядок навести.

І боюся, якщо мовчки за цим спостерігати, то може настати момент, коли на шляху до цього порядку їх вже ніщо не зупинить.

- See more at: http://krytyka.com/community/blogs/pro-ukrayinsku-osvitu-i-poryadok-u-natsiyi#sthash.jtBczPCS.dpuf

Джерело: krytyka.com