Аналітична група «Фіртка-Магус»

Ситуація в Євразії і в Африці швидко змінюється. Фактично громадянська війна у Сирії була сприйнята Росією і Китаєм (лідерами Шанхайської організації співробітництва - ШОС) як початок системного геополітичного наступу з боку Заходу. Росія негайно відновила свою «ядерну тріаду», спустивши в останні два роки на воду аж три нові атомні крейсери проекту «Борей», здатних нести 48 ракет «Булава 30» (420-450 боєголовок потужністю по 150 кілотон кожна), почала переозброювати свої полки МБР «Ярсами» та відновила чергування бомбардувальників над Північною Атлантикою. Британські аналітики назвали листопад 2011 року часом відновлення процесу гонки озброєнь.

На порядку дня ШОС постало питання створення «євразійських сил швидкого реагування» з єдиним командуванням. Одним з аспектів створення цих сил є визначення їх зони відповідальності та створення ресурсно-оперативних баз для «покриття» цієї зони. Російська федерація планує передати частину приналежної їй військової інфраструктури за межами РФ цим «євразійським силам» для користування, а на першому етапі уніфікувати ці об’єкти для військового використання всіма учасниками ШОС. Мова, зокрема йде про об’єкти в Киргизії, Вірменії та в Криму.

У Лівії китайці втратили стратегічні інвестиції та можливості створення стаціонарного пункту супроводу космічних об’єктів пілотованої та розвідувальної космічних програм КНР. Тепер у Нігері і Малі французи активно (хоча й непослідовно) намагаються витіснити військово-політичні угрупування, союзні з Китаєм. Мільярди доларів, вкладені Піднебесною в африканські проекти під реальною загрозою.  Ці втрати змушують китайців йти на співпрацю з росіянами у цьому регіоні.

У зв’язку із новим форматом російсько-китайського співробітництва в Атлантичному регіоні, перспективні плани Москви і Пекіна по створенню оперативної бази «євразійських сил» ШОС у Криму набувають більшого рівня актуальності. Зокрема йдеться про розміщення на військових об’єктах Криму та на кораблях російського Чорноморського флоту технічних засобів підтримки перспективних космічних об’єктів, призначених для забезпечення комунікації та координування дій сил ШОС, складування обладнання, мобільних ресурсів та палива для транспортної авіації «євразійських сил».

Не виключене також залучення України до створення флоту важких транспортних літаків і літаків-заправників для оперативного перебазування «євразійських сил» на великі відстані (враховуючи розміри території країн-членів ШОС, а також розміри планованої зони відповідальності). Китай, за даними джерела, зокрема, вже висловив росіянам свою зацікавленість у літаках класу Ан-124 та Ан-225. Останні спроможний виробляти лише завод Антонова. Китай гостро потребує важких літаків-заправників, транспортників для перевезення ступенів ракет, перебазування гелікоптерів тощо. Активна участь Китаю у фінансуванні створення «євразійських сил» відкриє для нього доступ до технологій та оперативного простору, які раніше не були доступними військовим силам Китаю. Зокрема, завдяки цьому китайці вже з 2017 року зможуть забезпечувати довготривале перебування в районі Атлантики і Середиземномор’я своєї авіаносної групи, яка у майбутньому має захищати політичні та економічні інтереси Пекіна в Африці.

Одночасно США вперто намагаються здійснювати стратегію «м’якої сили» на всіх напрямах. Проте для цього у Вашингтону вже не вистачає, як у 90-их, фінансових та решти ресурсів. Їм потрібно визначатися з пріоритетами. Як стверджують аналітики, адміністрація Обами вже зробила вибір пріоритетного напрямку своїх зусиль та, можливо, зусиль майбутніх адміністрацій на перспективу (аж до 2036 року!). Це – Тихоокеанський регіон. Відповідно, зменшується пріоритетність Близького Сходу, Туреччини та Східної Європи. Системні зусилля ШОС в цьому секторі світу, на думку американців, повинен буде блокувати ЄС плюс озброєний ядерними зарядами Ізраїль.

Але в Європі немає згоди ані щодо інструментарію, ані щодо послідовності і форматів такого протистояння. Ефективність європейських збройних сил виявилася сумнівною і у Лівії і в останні тижні у Малі та Сомалі. Зокрема, втрати елітних підрозділів французької армії у цих країнах були, на думку військових аналітиків, вищими за допустимі для країни, що володіє високотехнологічною зброєю. В свою чергу Ізраїль (після ганебного провалу ініційованої з Вашингтону «арабської весни») все більше нагадує щільно оточену ісламістами фортецю, стурбовану лише нарощуванням міцності свого «Залізного куполу» та іранським ядерним проектом.

Таким чином США, попри свої пріоритети та намальовані кабінетними стратегами «оптимальні сценарії», змушені й надалі грати на Сході Європи роль ключової стримуючої сили як проти відродженої Євразійської імперії, так і проти не менш (а може й більш) небезпечного китайського «тихого проникнення». Для цього їм необхідні: по перше ракети ПРО SM-3 у Румунії і в Польщі і, по друге - ситуація перманентного «керованого хаосу» на кордонах Росії. Тому знову неспокійно на Кавказі. Тому повільна дезінтеграція української державності може стати довгограючою картою у глобальних іграх військово-політичних блоків. Цей сумний для нас сценарій став ще актуальнішим після послаблення позицій США у Грузії. Скорочення грузинського військового бюджету-2013 на 10% та повернення у Тбілісі кримінальних лідерів підриває плани Білого дому перетворити Республіку Сакартвело на свій «невтопимий авіаносець». Відповідно, Крим, де тепер базуються російські бомбардувальники Су-24М і невдовзі базуватимуться Су-34 та субмарини класу «Варшав’янка», залишаєтьсяєдиним «невтопимим авіаносцем» на Причорномор’ї. Російським.

Отже, Україна стає тим каменем спотикання, який усім бажано або розколоти, або жвмонтувати у свій геостратегічний паркан. Що ми можемо протиставити цій загрозі?

Наші сподівання

Військово-технічна потуга не відноситься до сильних сторін України. Закордонні військові експерти одноголосно відмовляють українській армії у такій властивості як боєздатність. Навіть традиційно не надто войовнича Румунія, кажуть вони, на сьогодні має значно більш боєздатні збройні сили, аніж ми. Та й що Румунія - Україні за приклад може вже бути і маленька Молдова, що в останні роки всерйоз зайнялася модернізацією Збройних Сил

Елементна база 95% української військової техніки, як стверджують добре поінформовані російські військові аналітики, створена до кінця 80-их років. Навіть ті «беушні» винищувачі-бомбардувальники F-16, які стоять на озброєнні наших сусідів, кажуть росіяни, здатні без особливих зусиль придушити спротив української ППО, озброєної «ламповими» локаторами П-12, розробленими ще радянськими інженерами у 50-их роках, немодернізованими «двадцять дев’ятими» МіГами та ракетами «повітря-повітря» термін придатності «найсвіжіших» з яких закінчився ще на початку міленіуму. Кількість сучасних танків «Оплот» (надцята модифікація Т-80), що стоять на озброєнні нашої армії, обраховується навіть не десятками, а ліченими одиницями, а основу армійської ракетної артилерії складають ветерани-«Гради» плюс «Точки-У» ранніх модифікацій, які були визнані малоефективними ще за часів Ліванської війни 1982 року.

В таких умовах на обороні цілісності та соборності України могли б стати хіба що опора на зовнішні чинники (а це річ мінлива і не завжди надійна – візьмімо хоча б давно забуті зобов’язання ядерних світових держав гарантувати Україні недоторканість в обмін за відмову від ядерної зброї) та внутрішнє культивування Національної ідеї «Духовно-мілітарної мобілізації», про яку Фіртка писала ТУТ.

Відомо, що навіть без танків і гелікоптерів афганці змогли протистояти радянській окупаційній армії у 80-их роках і тепер найкраще технічно озброєна армія в світі не спроможна заявити про свою остаточну перемогу над афганськими партизанами, озброєними переважно стрілецькою зброєю, «музейними» радянськими РПГ та застарілими ПЗРК.

Світ є свідком «непаритетних відповідей» на агресію і спротив добре озброєних диктаторських режимів. Символом такої «непаритетності» став майже анекдотичний, але офіційно підтверджений випадок, коли у 2003 році іракський ополченець з однозарядної англійської рушниці 1912 року випуску підбив суперсучасний броньований штурмовий гелікоптер АН-64С «Апач», створений для боротьби з важкою бронетанковою технікою. Насправді іракський герой був озброєний не лише гвинтівкою, але й ще чимось незбагненним для сучасного матеріаліста.

Саме дух воїна є найуніверсальнішою і найефективнішою в світі зброєю, без якої навіть найсучасніша техніка є лише додатковою обставиною для перемоги, але не її гарантією.

Те, що суспільство «європейського типу» не відносить виховання духу воїна до національних пріоритетів є однією з фундаментальних помилок. Українське суспільство, зорієнтоване на гуманістичні цінності, боїться виховувати у молоді дух воїна. Правителі України бояться своїх громадян, тому прагнуть бачити їх радше «вівцями» а не «вовками».

Окрім «Пласту» в Україні практично немає масових молодіжних організацій, де б гартувався дух патріота, людини, здатної у критичну мить свідомо стати на оборону України. Можемо змоделювати поведінку сучасної української молоді у випадку нападу на нашу країну ворога із зовні. Не треба бути пророком і ходити до ворожок, щоби передбачити:

1)   Індиферентне ставлення молоді до безпеки і суверенітету держави у випадку реальної війни;

2)   Масове дезертирство та ухиляння від мобілізації та служби у допоміжних структурах (громадянській обороні, санітарних частинах, ремонтних та транспортних частинах);

3)   Пропаганду пацифізму і настроїв поразки;

4)   Свідомий саботаж.

Під час російсько-грузинської війни у серпні 2008 року при вищому рівні патріотизму серед грузинської молоді, аніж той, що спостерігаємо нині в Україні, всі вище перераховані сумні явища мали місце.

Як тільки росіяни зламали спротив нечисленних елітних підрозділів грузинської армії, решта війська почала кидати зброю і тікати на південь країни.

Свідки розповідають, що навіть молоді грузинські офіцери (не кажучи вже про солдат і сержантів) дзвонили своїм батькам з проханням негайно приїхати і забрати їх із зони бойових дій(!). В умовах швидкого розповсюдження панічних настроїв та відсутності бойового духу й дисципліни, в цілому ще боєздатна армія в складі трьох бригад і  десяти окремих батальйонів (що не зазнали ще втрат) за півдоби перетворилася на істеричний некерований натовп.

Військові спостережники (переважно американці) свідчать про цілі «батьківські колони» приватних авто, які евакуювали своїх синів з фронту, залишаючи боєздатні танки і БМП без екіпажів та прикриття як трофеї російській армії.

Це свідчить не лише про відсутність вікових військових традицій, не лише про прорахунки у патріотичному вихованні, але й про специфічну свідомість молоді, чиї ціннісні орієнтири спрямовані на споживання та розваги, на пропаговану ЗМІ «якість життя» як головний ціннісний пріоритет людини.

При такому світогляді навіть та молода людина, яка «в загальному» вважає себе патріотом, не є готовою до реального служіння та боротьби за Вітчизну. Дані анкетувань вказують, що такі «патріотичні молоді люди» в Галичині здебільшого (57%) вважають, що захист країни має забезпечити професійна армія, сформована з контрактників (фактично – найманців) і що питання безпеки країни та ведення війни лежать суто в компетенції урядових структур. Повторюємо: так вважають ті, хто позиціонує себе в якості патріотів. Що й говорити про загальну картину – дистанційованими від питань безпеки країни та некомпетентними в цих питаннях вважають себе дві третини опитаних молодих людей. При тому майже 87% готові захищати Батьківщину від зовнішньої агресії. Зрозуміло, що в даному випадку ми маємо справу з декларованим патріотизмом, який має мало спільного зі справжньою готовністю до захисту національних інтересів зі зброєю в руках.

Виховання духу воїна повинно стати основою громадянського виховання у часи, коли на Україну насувається загроза втрати незалежності, коли сусідні країни втягуються у процес гонки озброєнь, коли матеріально-технічне забезпечення армії не відповідає вимогам сучасного розуміння війни. Ми стоїмо на порозі кризового періоду, коли міцність держави буде випробовуватися цілим комплексом викликів та загроз. При байдужості держави до питань виховання національного духу в молодіжному середовищі, цей тягар мають взяти на себе громадські організації.

Фактор національного виховання української молоді, плекання Духу воїна в молодіжному середовищі стає найпринциповішим питанням сучасної української історії. Від вирішення цього питання залежить тепер саме існування України як суверенної держави. «Парасолька» міжнародних угод, яка нібито забезпечує мир на наших кордонах, формувалася у 90-их роках, коли світ був більш толерантним і держави не знаходилися в ситуації жорсткої боротьби за ресурси. Тепер ситуація інша і наша внутрішня, духовна неготовність до викликів сучасного світу може завтра привести до «легкої» втрати усіх здобутків українства останніх десятиліть.

http://firtka.if.ua/?action=show&id=31393