www.ji-magazine.lviv.ua

Інтерв'ю для сайту Юрія Луценка

Юрій Луценко запропонував Тарасу Возняку стати координатором Третьої республіки. Ініціативи, яка має завершитися створенням програми для України, написаної не політиками, які збираються в ній правити, а людьми, які збираються в ній жити. Пропонуємо знайомство з цим непересічним і багатогранним чоловіком, ім’я якого на слуху з початку 90-их років минулого століття.

- Пане Тарасе, Вас називають філософом, політологом, культурологом, редактором. Хто Ви насамперед?

- У кожної людини є кілька життів. Є життя, яке відбувалося в радянську епоху, і є життя після неї. Чим більшою кількістю життів живе людина – тим краще. Сьогодні для мене головне – суспільні науки, точніше, вивчення суспільної реакції на процеси, що відбуваються в Україні.

- Ви можете стати координатором проекту чи ініціативи створення концепції Третьої республіки, яку започатковує Юрій Луценко. Які причини спонукали вас до такого кроку?

- Я думаю, що це пропозиція не тільки мені, а цілому суспільству. Потрібно нарешті домовитись, що ми хочемо зробити з країною Україно. Яке суспільство ми хочемо створити. Яку державу ми хочемо побудувати. Бо весь час «маємо те, що маємо» - і так до безкінечності. Тому всі ми страшенно втомлені за ці 22 роки. У цьому процесі мали би брати участь багато людей. Проблема дійсно в тому, що й досі ми не знаємо, що хочемо зробити з країною під назвою Україна. Попри те, що кожна партія нібито має свою програму, запевняє, ніби знає що і як треба зробити, аби усі ми були щасливі. Ми їх обираємо – і нічого. Нічого з тих програм принципово чи програмно не виконується. Це відбувається уже 22 роки. При цьому нам навіюють переконання, що суспільство вже начебто брало участь у дискусії, що з ним можуть зробити, а результату немає.

У таких умовах мусимо зробити спробу з’ясувати: а чого ж ми як громадяни країни насправді хочемо. В цьому й може полягати наша робота, як я її зрозумів з пропозиції Юрія Луценка. Дуже сподіваюся, що така постановка проблеми зацікавить багатьох людей. І в результаті вийдемо на те, з чим, можливо, погодиться наш народ.

- Очевидно, поцілити з програмою іншої України в «молоко» Ви не налаштовані. Хоча б тому, що і до Третьої республіки виступали за припинення війни поміж українцями.

- Більш вагомого завдання, як не мене, сьогодні не існує і саме в цьому бачу головне завдання тієї групи людей, яка погодиться взяти участь у цьому процесі спільного думання. Країну ділять, штучно ділять, а ще й вона сама по недомислію теж бере в цьому участь. Для мене ж, як, сподіваюся, й для багатьох, важливо зберегти Україну цілісною, з усією її різноманітністю й специфікою, а не провокувати громадянську війну. І то не лише в сенсі військового протистояння, а й ідеологічних чи словесних баталій. Україна є різною, різною вона і залишиться – важливо, щоб ці різні частини країни розвивалися і поступово зближалися – хоча б у деяких принципових питаннях, як от Незалежність, розвиток, безконфліктність.

- Ви, умовно кажучи, «людина зі Львова». Чи видно звідти Дерибасівську, Роман-Кош чи шахтарські терикони?

- Нашу різноманітність і з Києва видно не всім, хоча мені вона очевидна. Я готовий сприймати країну такою, як вона є. Не треба нічого вигадувати й видавати за дійсне щось, чого немає.

- Тоді як забезпечити розвиток того розмаїття: дозволити кожному жити своїм життям?

- Своїм життям і так кожен живе, проте мають бути об’єднуючі елементи. Хоча й вони не можуть перетворюватися на ланцюги, якими одних прикують до інших. І в однакові шори усіх заганяти не треба, щоб ходили, як ті солдати, строєм й жили по команді.

Право на свою особливість має бути у кожного регіону щодо дуже багатьох питань. Разом з тим мусять існувати певні цивілізаційні рамки, подібні до тих, які дозволяють, приміром, штатові Мен у Сполучених Штатах Америки, і штатові Техас існувати разом не дивлячись на те, що між ними пролите море крові в американо-американській війні ХІХ століття.

- У нашому вкрай заполітизованому суспільстві маємо парадокс: усе менше й менше людей ходять на вибори. Їх чи не найбільше серед тих, хто справно сплачує податки. Такі не розуміють, для чого їм держава, якщо окремо доводиться платити за освіту, медичну допомогу, мати справу з купою різноманітних довідок, які також видаються за гроші. Це вже на віки, чи ситуацію можна змінити?

- Це саме ті питання, на які й мають знайти відповідь експерти на круглих столах Третьої республіки. Якщо медицина й так платна, то чи є сенс і далі вдавати, що вона безкоштовна? Однак, з урахуванням існування таких верств, які потребують саме безоплатної допомоги, бо іншого їм не дозволяє нинішній рівень життя. Але медична допомога не може бути дорожчою, ніж є у світі, бо в нас часто додаються ще й регіональні постсовєтські накрутки.

Щодо розчарування й нерозуміння. Якщо країна стане байдужою всім, насамперед тим, хто створює її національний продукт, народжує ідеї, контактує зі світом, Україна у цих своїх кордонах і формі розвіється як дим. Ось цьому й треба протистояти. В тім числі - й нашою ініціативою. Не одна держава та імперія зникали таким чином – вони нікому не були потрібні. Ясно, що в тих чи інших формах Україна існуватиме. Проте хочеться, щоб вона була успішною, а не нинішньою занедбаною територією.

Результат роботи цієї групи людей що стурбовані долею України, не треба наперед сприймати як панацею од усіх бід. Таких ініціатив є декілька – як от ініціатива «1 грудня».

- Які, на Ваш погляд, першочергові завдання для України на нинішньому етапі.

- За всю історію існування України вона зробила лише один великий економічний чин. Це діяння можна по-різному оцінювати, бо йдеться про приватизацію колишньої загальнонародної соціалістичної власності.

Повторюся, цю Велику Приватизацію по-різному можна оцінювати, зважаючи на певний рівень політичної культури, який панував у той період. Як правило її називають Великим Дерибаном. Однак тепер перед нами постало друге ще більш важливе питання – приватизація землі – Чорний Переділ, якщо хочете. Це другий великий економічний чин, що може успішно або ж ні, справедливо, або ж ні здійснити наша країна. Цьому питанню треба приділити величезну увагу, бо це останній насправді великий наш великий матеріальний ресурс від якого залежатиме, вже вкотре, доля українського народу. До речі, він вагомий не тільки для України, а й для всього світу. Схибити не маємо права. Однак, якщо не думатимемо, то і його у нас вкрадуть. Безповоротно вкрадуть.

Наступна проблема – наша організаційна незграбність. Маємо застарілу адміністративну структуру, яка гальмує країну. Були спроби змін, але вони виявилися невдалими – і через помилки з його проведенням, і через опір суспільства. Невдалими, бо життя в старих формах є для людей принаймні зрозумілим, хоч веде у нікуди, а невідомість завжди лякає. Та цієї реформи також не оминути, але наперед треба пояснити людям суть новації.

Ще одне важливе питання для нашої Незалежності – енергетична незалежність.

А далі наші традиційні проблеми: питання ідентичності. Що означає «бути українцем». Зокрема, давати тверезі, реалістичні й гуманні відповіді на виклики мовної політики. Так само, як і на питання релігії.

Але таких питань не має бути дуже багато, аби на розтектися думками по просторах, де й загинути.

- Так воно в нас уже складається, що літо є «мертвим» політичним сезоном, хоча Ви збираєтеся в цей період активно працювати. Проте й влада вже традиційно саме в цей період знову спробує суттєво змінити політичний ландшафт України. Не запізно буде до осені?

- Оскільки Україну треба об’єднувати, а не роз’єднувати, то при умові виключення політичних опонентів з процесу думання вже отримаємо протистояння. Треба знайти якомога вищу точку, щоб з неї подивитися на ситуацію в державі. Та й думати треба насамперед про майбутнє країни Україна, а не про безпосередній виграш чи програш в конкретних політичних ситуаціях тієї чи іншої сили.

У цьому контексті літо не є важливим, бо ніхто не може вибрати вибирає зручну пору року. Навпаки, літо це період, коли можна більше й продуктивніше подумати. А часу, доки ми живемо, завжди достатньо. І доки живемо, маємо шанси змінити щось у своєму житті.

- Наші політики далі кварталу вперед і то не бачать, а люди часто живуть одним днем: все надто швидко й непередбачувано змінюється. Важко пригадати хоч одну спробу скласти програму не під «поточний момент», а на перспективу.

- Знайомий поляк якось сказав: он у Німеччині є план розвитку країни на 20-25 років, а в Польщі є років на два-три. А у вас взагалі нічого не має. Й ніхто не пам’ятає, що було вчора, позавчора чи рік тому. Ви ще навіть не усвідомили, що з вами сталося.

Така ситуація й справді є. Тому треба хоча б спробувати скласти довгостроковий прогноз про те, що могло би з нами бути. Безвідносно до того, чи буде при владі нинішня влада, чи нинішня опозиція, все одно є певні обставини, що позиціонують Україну на своєму місці і в геополітичному, і в економічному сенсах. Та треба наперед зрозуміти, де ми є, а тоді збагнути, чого хочемо.