Міграційна повінь з України

Всеволод ПОЛІЩУК

Поступ 6 лютого 2003 р. http://postup.brama.com

Місто Брешіа, Північна Італія, година їзди потягом від Мілана. Неділя, по обіді. Центральний парк міста. Людей тьма-тьмуща, однак італійських облич зовсім мало. Подекуди видно невеликі гурти арабів. Переважно ж тут великі юрби людей із виразними рисами слов'янського типу. Мова -- українська, російська. Сюди якраз у цей час під'їжджають автобуси з України. Привозять неофітів, гречку, варену ковбасу, газети. Знайти в Брешіа гречку так само важко, як й українську газету, а постійно жити на стравах італійської кухні українець звикає дуже довго. Та й рідною мовою про те, що відбувається "там", почитати деколи хочеться -- наші люди таки дуже ностальгійні. Чи, як кажуть англомовні, homesick -- хворі рідною домівкою. Тому іммігранти йдуть сюди кожного тижня, якщо мають вихідний, забирають передачі. Частину вкладають у торби, щоб потім віднести додому, частину розгортають прямо на місці. Гуртуються біля лавок -- за земляцьким принципом, або ті, що разом працюють. Викладають ковбасу, сало, хліб, провезену завдяки нестримній фантазії українця горілку, "Прилуки" або вироблені десь у Харкові "Мальборо" (родичі в Україні старанно пакували їх у коробки з-під цукерок, а потім заклеювали поліетиленовими обгортками, аби не знайшли митники). Протягом якоїсь години ще триває розпитування новоприбулих, пошук серед них знайомих. Далі -- усе як удома: дзвін, себто скрегіт, пластикових склянок, вигуки "Будьмо!", розмови про все і вся. Дехто "ріжеться" в дурня, особливі фанати розкладають доміно, трапляються навіть дядьки, які просто на лавках грають у шахи (достеменно як у Львові на "стометрівці"). Зате у Львові не побачиш, як двоє заробітчан просто на вулиці почергово стрижуть одне одного -- ті, що приїхали нещодавно, ще не звикли до італійських цін на такі речі, а деколи ще не можуть собі дозволити піти в перукарню через малу зарплату. Але на то вже ніхто уваги не звертає. Співають пташечки, підвивають італійською песики, якийсь підстаркуватий заробітчанин витягує баян. "Ніч яка місячна...", -- підтягують інші. Співають переважно українські народні -- молоді в Італію їдуть рідко. Ті, що приїхали, переважно на вихідні підшукують додаткову роботу. Або сидять у барах тут неподалік. Або працюють у барах тут неподалік. В одному з барів, до речі, знання української або російської -- обов'язкова умова для прийому на роботу. Колись давно тут полюбляли сидіти поважні італійці, однак навіть зі своєю апенінською експресивністю не витримали лихої долі і широти слов'янської душі. Урешті-решт, і справді надходить місячна, зоряна, ясная, й учасники імпровізованого концерту розходяться по прихистках (хоча для багатьох вони вже не прихистки, а домівки) відсипатися -- понеділок важкий день, як і будь-який інший будень українця в Італії.

Масштаби

Звичайно, далеко не в кожному місті Італії можна побачити таку картину. Далеко не всі іммігранти мають можливість підтримувати контакти між собою. Далеко не всі мають від кого отримати звістку. Далеко не всі мають у неділю вихідний -- дехто відпочиває в суботу, дехто взагалі працює з одним вихідним на місяць. Однак практично у кожному більш-менш великому місті Італії, Португалії, Німеччини, Британії, Греції, інших країн Європи, США й Канади відпочивають, чекають на передачу з дому, телефонують до рідних, п'ють горілку, ходять до клубів чи працюють кілька сотень, тисяч або й десятків тисяч українців з останньої "хвилі".

Скільки їх -- точно не може сказати ніхто. Навіть підрахувати, принаймні приблизно, неможливо. Хоча є незначний відсоток тих, хто добирається до США. Цифри коливаються від держкомстатівських 640 тисяч за 1992-2000 роки (на жаль, за два останні роки інформації немає) до 5 мільйонів лише за першу половину 2002 року (можна уявити собі загальну кількість, якщо це правда), які нарахувала Уповноважений з прав людини Верховної Ради України Ніна Карпачова. 7 мільйонів утікачів від злиднів, які перебували за кордоном на кінець 2002 року -- так оцінили масштаби імміграційної повені з України експерти "Ділового тижня".

Точно сказати, як розподіляється імміграційний потік, також не наважується ніхто. Однак відомо, що лідерами за кількістю українських заробітчан "нової хвилі" є країни Західної Європи -- Італія й Португалія. Дещо поступилися їм за цим показником "лідери" попередніх років -- Чехія, Польща, Росія, США й Канада. Усе частіше виїжджають українці до Великобританії. Сприяють цьому численні британські коледжі та мовні школи, навчання в яких переважно й стає офіційною мотивацією поїздки. Тому на Туманному Альбіоні заробітчани в основному молоді, особливо студенти. Окрім усього іншого, студентська віза часто надає право на роботу зі скороченим робочим днем, чим і користаються "студенти", при цьому не звертаючи уваги на обмеження в часі під час роботи. Працюють фактично у всіх сферах, де потрібна "чорна робота" -- хто сміттярами, хто офіціантами, хто різноробочими. У середньому український заробітчанин, скажімо, в Лондоні заробляє приблизно 150 фунтів на тиждень (близько 1000 доларів на місяць).

Якщо ж розглянути демографічний поділ заробітчан у Португалії, то туди їдуть переважно люди середнього віку. Робота -- в основному на будовах або в ресторанах. Значна частина українських іммігрантів осідає на атлантичних курортах -- робота там сезонна, зате добре платять і загалом трохи кращі умови. До того ж, під час перерви між туристичними сезонами можна поїхати додому. Окрім того, тим, хто працює в Португалії, найчастіше вдається поєднувати дві роботи. Якщо ж працюєш на одній, то заробіток в основному виходить меншим, ніж в Англії. Натомість, португальське імміграційне законодавство -- одне з найм'якших у ЄС, значна частина українських заробітчан у цій країні легалізована.

До Італії ж добираються переважно жінки середнього віку, оскільки найпоширеніша робота тут для українців -- домогосподарки та доглядальниці. Хоча так само є досить багато українських офіціантів чи робітників на підприємствах різних галузей, наприклад, швачок. Італійці також останнім часом легалізують українських іммігрантів, але лише домогосподарок та доглядальниць. Натомість боротьба з тими, хто залишається нелегалом та їхніми працедавцями, стала жорсткішою.

Чи є проблема?

Якщо розглядати інтереси конкретної людини як першочергові (а на переконання авторів, саме так їх і треба розглядати), то насправді імміграція -- радше не проблема, а спосіб порятунку від проблем (якщо, звичайно, не йдеться про тих, кого "кинули" чи навіть віддали у певну форму рабства нечесні ділки -- але про це -- матеріал на сусідній сторінці). Для значної частини наших громадян виїзд за кордон -- єдиний спосіб вижити, враховуючи рівень безробіття та мізерні зарплати. Для тих, хто, в принципі, виживає і в наших умовах, імміграція -- варіант не виживати, а жити. Поряд із основною масою заробітчан, які їдуть за кордон, аби не померти з голоду самим і прогодувати сім'ю, є багато таких, які хочуть заробити на автомобіль чи квартиру. Дехто відробляє на чужині для навчання дітей. При цьому на зауваження, що за таких умов до вищих навчальних закладів України потрапляє багато випадкових людей, можна знайти одразу кілька аргументів. По- перше, таких людей (себто випадкових) і без того багато. Коли переважна більшість студентів офіційно чи не офіційно платить за навчання -- яка різниця, вчаться вони за гроші батьків- бізнесменів, які мають фірми в Україні, чи за гроші родичів, які важко працюють на чорній роботі за кордоном. По-друге, очевидно, що останній варіант кращий, аніж навчання за хабарі, що їх отримують батьки-чиновники. По- третє, поміж випадкових людей можуть опинитися справді здібні в науці люди, які ніколи б не змогли себе виявити через банальну причину -- відсутність грошей на навчання.

Урешті-решт, окрім переваг для окремої людини чи сім'ї, можна знайти й позитивні наслідки глобального масштабу. Адже насправді, якби кілька мільйонів громадян України померло з голоду -- держава не могла б не звертати на це уваги. А ще додайте родичів цих людей, працівників турфірм, людей, які напівпідпільно перевозять передачі та гроші, нотаріусів, які оформлюють документи, вчителів іноземної мови (в Італії, наприклад, якщо не знаєш мови принаймні на рівні bongiorna та grazia -- роботу знайти майже неможливо), перекладачів (зауважте, як зростає оплата праці перекладачів з португальської, які ще років із десять тому були практично незадіяними). Схоже на те, що за рахунок імміграції живе чи не половина країни.

Відтік мізків і не лише

Проблему імміграція може становити, якщо розглядати її з точки зору розвитку економіки. По-перше, колись її таки потрібні будуть мізки, які тікають з України. А "відтік мізків" має не менші масштаби, аніж увесь міграційний потік. Лише за офіційними даними, протягом останніх десяти років за кордон віддали свої таланти близько 5 тисяч провідних учених. З 1994 року під грантові програми поїхало 30 відсотків кандидатів наук, переважно технічних спеціальностей. Фахівці твердять, що кожного дня Україну залишає один програміст. Окрім того, за неофіційними підрахунками (зрозуміло, про абсолютну точність тут не може бути й мови), кожен четвертий фахівець у галузях ядерної фізики, комп'ютерної техніки тощо (загалом ідеться про тих, хто працює з високими технологіями) потрапив у русло прихованої імміграції -- себто працює в Україні, але виконує замовлення іноземних компаній чи державних структур. Навряд чи треба пояснювати, які це може мати наслідки.

Але не тільки "відтік мізків" становить проблему. Якщо на початку дев'яностих утікали переважно люди з вищою освітою, то зараз структура імміграції змінилася і більше їде людей без вищої освіти, хоча й переважно з певним фахом. Попри те, зрозуміло, що виїжджають найактивніші, себто люди, які справді хочуть працювати і при тому готові працювати по десять-одинадцять годин на добу з одним вихідним на тиждень, а деколи й на місяць. Уявіть, наскільки ефективніше могли б працювати українські підприємства, якби таким працівникам дати гідну зарплату на Батьківщині...

Найбільша проблема в тому, що вони не повертаються, чи, радше, для їхнього повернення немає умов. Польське диво, про яке розповідав 1997 року директор "Імміграційного мосту" Андрій Лозинський, оповідаючи про переваги імміграції, в Україні не повторилося. Кілька мільйонів поляків, які повернулися в середині дев'яностих із імміграції й почали вкладати гроші у рідну економіку, приїжджали в Польщу вже після "шокової терапії" з новими умовами -- новим законодавством, новою політичною й економічною культурою, з нормальними податками і нормальними зарплатами. В Україні ж поки що немає куди повертатися -- по суті нічого не змінилося за той час, що заробітчани провели за кордоном. Один мій знайомий, який повернувся з Німеччини з солідною, як для українця, сумою грошей і збирався відкрити власний магазинчик, за три місяці поїхав назад гарувати на будовах. Він уже не міг сприймати як щось нормальне черги під кабінетами чиновників, звичні хабарі, стоси нікому не потрібних папірців, штовханину в маршрутках і хамство, хамство, хамство довкола. Майже всі іммігранти ні психологічно, ні економічно не витримують наших життєвих умов, на які дивляться уже новими очима.

Іммігрантські діти

Окрім економічних і демографічних, масова імміграція створює ще одну проблему, про яку говорять рідше, однак вона в перспективі також може мати глобальні наслідки -- проблема іммігрантських дітей. Досить часто обоє батьків виїжджають, залишаючи дітей на бабцю, дідуся чи доглядальницю. Зрозуміло, що за таких умов говорити про нормальне виховання чи навчання доводиться лише в окремих випадках. І якщо діти старшого віку вже частково сформувалися психологічно, до того ж, потрапляючи у вищі навчальні заклади чи на роботу, мають можливість соціалізуватися, то молодших переважно насправді виховує вулиця. І за кілька років ці сотні тисяч, чи, може, навіть мільйони підлітків, які виросли без батьківського тепла і на вуличних "понятіях", можуть стати справжньою трагедією України. І якщо економіка страждає від імміграції так собі (все одно більшість заробітчан сиділи вдома без роботи), то дітей насправді шкода...

VID AVTORA

Колись мене дуже вразив один знайомий, який досить насмішкувато поставився до розповіді Ніни Карпачової про проблеми українських заробітчан за кордоном, особливо до астрономічного числа (5 мільйонів тільки за першу половину 2002 року) тих, хто, за словами омбудсмана, виїхав з України у пошуках кращого життя. Попри всю повагу, було дуже важко сприймати такі слова від людини, яка живе в місті, з якого кожного дня виїжджають автобуси із кількома десятками й навіть сотнями українців, котрі мріють знайти роботу на Заході. Хоча, якщо чесно, це не так уже й незрозуміло -- той, хто звик спілкуватися у закритому колі бізнесменів, "просунутих" науковців і громадських діячів, які живуть з американських ґрантів, хто має можливість їхати за кордон на відпочинок чи якусь конференцію і повертатися на, може, не таке уже й тепле, але достатнє для нормального життя, місце в Україні, хто за меншою нагальністю насущних проблем більше думає про глобальне, -- той міг і не помітити цього потоку заробітчан, які намагаються будь-що вирватися зі звичних українських злиднів чи, принаймні, масштабу цієї людської повені.

Але той, хто бачить це кожного дня, хто мусить спілкуватися з рідними чи друзями винятково Інтернетом чи SMSами, у кого все менше близьких, які справді близько, сприймати подібні заяви спокійно не може. І мені, може, не було б так сумно від усіх цих цифр, повідомлень про зміни в імміграційному законодавстві тощо, хоч половина моїх друзів мешкає за кордоном, вони не відчувають заробітчанських проблем (принаймні, матеріально) так, як більшість іммігрантів, оскільки поїхали завдяки програмам різноманітних фондів чи університетів -- із оплачуваним навчанням і правом на роботу. Але не кривитиму душею -- особисті мотиви, щоби взятися саме за цю тему, таки були. Адже наштовхнули на ідею написати (чи просто стали останньою краплею) розмови з коханою, яка мало не плаче, коли згадує про свою родину, розкидану по світі. Мати -- в Італії, рідний брат і двоє двоюрідних -- у Португалії, трирідний -- в Ізраїлі, батько -- десь у Штатах. До того -- найкраща подруга ось уже майже рік, як відробляє в Англії борги, в які влізла сім'я, аби оплатити їй та сестрі навчання. При цьому, усі нібито хочуть повернутися, однак найближчим часом цього не має наміру робити ніхто.

Така ситуація навряд чи є унікальною. Достатньо пройтися будь-яким райцентром на Львівщині й подивитися, у скількох вікнах не світиться світло ввечері. Деколи темними шибами зустрічають цілі поверхи, під'їзди, вулиці. Достатньо розпитати перехожих на вулиці -- одиниці не розкажуть про родичів, друзів, знайомих, які працюють за кордоном, чи навіть про те, як намагалися виїхати самі. І не звертати уваги на це -- принаймні дивно. Тим, кого імміграційна повінь зачепила особисто (незабаром, мабуть, їх буде більшість) хочеться знати, що з їхніми близькими, яким насправді є їхнє життя, як борються з ними імміграційні служби та законодавці західних держав, чи є шанси на те, щоб вони повернулися і чи не варто, натомість, наслідувати їхній приклад. Тим, хто уже вирішив, що поїде, варто було б розповісти, як це зробити з мінімальною можливістю негативних наслідків -- мабуть, кожен наслухався чи начитався про те, як заробітчан "кидають" чи віддають фактично у рабство. Тим, хто імміграцією не цікавився раніше, мабуть, варто звернути увагу на неї і на ті проблеми, які вона за собою тягне. Можливо, тоді ті з них, які мають стосунок до прийняття рішень, краще їх обдумуватимуть.